З Мінхо завжди було тепло. Навіть попри те, що годину тому вони отримали досвід першої сварки. Джісонові мурашва пробіглась по спині, коли безсмертний зарився носом десь у вигин його шиї та тихенько зітхнув. Хан перебирав у пальцях його руді пасма з вже трохи відрослим чорнявим корінням.
Історія Мінхо вимальовувалась повільно та неясно, а Джісон розумів, що був готовий чекати стільки, скільки потрібно. У них був весь час світу.
Він прикрив очі. Тепло. Дихання Лі м’яко лоскотало шию, дощ із зусиллям барабанив по даху авто. У цьому моменті хотілося розчинитись, але поніжитись в обіймах хлопцям не дав стукіт у вікно.
Джісон стомився дивуватись.
– Доброго вечора, голубки, – біля машини з чорною парасолею стояв тренер Со.
– Вмієш ти все зіпсувати, – беззлобно помітив Мінхо, опускаючи скло.
– Все для вас, – Чанбін навіть жартував з кам’яним обличчям – неймовірно. – Заходьте швидше.
– Всі прийшли?
– Чекаємо на Хьонджіна.
– А тренер Со?.. – почав Джісон, коли той зник за вхідними дверима.
– Лідер повстанців, ага, – Мінхо підтвердив його здогадки. – Ще одна причина, чому поява Кріса настільки мене збентежила. Він з’явився буквально у нас під носом.
То он воно що.
Парасолю Чанбін, звісно, хлопцям не залишив. До входу добрий десяток кроків вони бігли, перестрибуючи глибокі калюжі, одначе, все одно вмить вимокли до нитки: злива лупила просто нещадно. Опинившись всередині, вони безглуздо хихикали, заливаючи дощовою водою підлогу у передпокої.
Цей раптовий спалах безпосередності терміново шукав вихід. Джісон сперся спиною на стіну і притягнув до себе Мінхо. Той без роздумів піддався, заключивши хлопця в мокрі, холодні, але водночас такі гарячі обійми. Безсмертний залишив Джісонові ніжний поцілунок десь під щелепою.
– То ти любиш дощ?
– Обожнюю, – признався Джісон.
Мінхо, мокрий, зі скуйовдженим волоссям, виглядав як античний бог – у такого неможливо не закохатись. Джісон надто довго милувався хлопцем й не одразу помітив хитру посмішку, слідом за якою Мінхо полинув вперед, накриваючи чужі вуста своїми. Поцілунок був уривчастий, хаотичний. Вони збивались з ритму, підлаштовувались один під одного і знову збивались. Відчувати вологі гарячі губи на своїх здавалося неможливо правильним. Якийсь тонкий гніт спалахнув всередині, іскра побігла небезпечно швидко до вибухівки під ребрами. Джісон обхопив нижню губу Мінхо своїми вустами, зловивши тихий сміх, та обережно ковзнув кінчиком язика по тонкій шкірі, отримуючи судомний видих. А потім із запізненням відчув теплу долоню в мокрому волоссі, що жадібно притягнула його ще ближче. Мінхо цілувався просто неможливо. Він безсоромно зминав чужі губи глибоким поцілунком, нестерпно гаряче затягуючи тугу пружину всередині. Хан з усіх сил тримався, аби не кинутись на хлопця.
– О, Мінхо приїхав? Його машина надво… ой фу, – у вхідних дверях з’явився Хьонджін.
Хлопці з вологим звуком насилу відірвались один від одного. Хьонджін скривився. Він виглядав бездоганно без жодної краплі на укладеному волоссі, ніби тільки-но закінчив фотосесію для модельного журналу. Він склав прозору парасолю та поставив у стійку.
– Ви б хоч у кімнаті усамітнились, – пробурмотів він, окинувши оком своїх друзів. – Повірити не можу, наскільки швидко ви знайшли спільну мову.
– Заздри мовчки, – Джісон показав йому язика, а Мінхо неохоче відлип від нього.
– Ходімо, я знайду в що нам перевдягнутись, – він м’яко вклав долоню в руку Хана і тихенько, зовсім не так, як годину тому, потягнув хлопця вглиб. Ніхто з них не бачив, як Хьонджін закотив очі.
Здається, Джісонові потрібно було нервувати хоча б трохи, так, для пристойності. Все ж його привели у головний штаб до повстанців і зараз представлять як напівкровку, тож невідомо, що на нього чекає. Однак хлопець був абсолютно спокійний: Хан знав, що Мінхо не дасть його скривдити.
Хьонджін очікувано першим влетів у душ, а оскільки чекати добру годину під дверима ніхто не збирався, Мінхо взяв їм обом по стопці домашнього одягу та рушники, і перевдягались вони просто у кімнаті. Вони досі хихикали, ніби хлопчиська, та тикали один одного в боки, пирскаючи від сміху.
– Боже, який же ти… – раптом Мінхо завмер, а посмішка розчинилась на його обличчі. В очах хвилювалось щось неосяжно невимовне, важке і водночас невагоме. Такий простий, у великих сірих штанях, заправлених у шкарпетки (милий дитячий жест, який вкотре влучив у серце Хана), з гігантською темною футболкою в руках та мокрим рушником на оголених плечах.
– Який? – перепитав Джісон, повертаючи Мінхо відкритий погляд. Хан заглядав у вічі та досушував рушником волосся, вже перевдягнутий у запропонований одяг. У ньому він, попри розмах своїх плеч, ледь не потонув.
– Прекрасний, – видихнув Мінхо.
Один крок стер відстань між ними. Вони цілувались повільно, тягуче, чуттєво стискаючи плечі один одного. Безсмертний вже хотів відступити – все ж таки вони тут по справах – коли Джісон, перекинувши власний рушник через його шию, нахабно притягнув хлопця ближче. І задоволено замуркотів у поцілунок, відчуваючи сильні руки на своїй талії.
– Як же ти потрясно цілуєшся, дідько б мене побрав, – Хан із зусиллям змусив себе відірватись, швидко облизнувшись. Мінхо все ще дивився на його червоні налиті губи та боровся з собою.
Хотілось штовхнути Джісона до стінки, міцно притиснути тілом, відчути шкіру шкірою, розвести коліном стегна, нахабно та владно зривати стогони, а потім…
– Мінхо вже приїхав? – пролунало за дверима та, ледь двоє встигли відскочити один від одного, до кімнати вихором влетів худий білявий хлопець. – Оу, перепрошую.
Джісон вже з неприхованим роздратуванням закотив очі та відступив від Мінхо на безпечну відстань, повертаючись до порушника їхньої самоти, і здивовано кліпнув, помічаючи знайоме обличчя.
– Я Лі Фелікс, – юнак посміхнувся сліпуче сонячно та простягнув маленьку акуратну долоню. Точно, він був тоді у клубі. Виходить, він і є той власник, про якого говорив Мінхо?
– Джісон, – представився він та подарував йому теплу привітну посмішку у відповідь.
– Усе в порядку? – Фелікс виглядав стурбованим. – Ти так неочікувано втік, нічого не пояснив. А тепер тут Джісон, – він коротко посміхнувся Ханові та повернувся назад до Мінхо, насупивши світлі брови. – У нас був договір: особисті справи поза роботою. Навіть ми з Чанбіном…
– Ліксі, твій дорогоцінний погано на тебе впливає, – безсмертний зовсім не сердився на раптову лекцію, навіть навпаки. – Ще трохи і ми отримаємо міні-версію Чанбіна, яка поки ще вміє посміхатись. Ходімо, а то він там знову розбубниться.
Мінхо швидко натягнув футболку та підштовхнув їх обох до виходу з кімнати.
На кухні всі розсілись на доступних поверхнях. Мінхо, щоб Джісон не відчував на собі забагато зайвої уваги, поплескав по місцю поруч із собою, та вони всілись просто на стільниці.
– Отже? – Чанбін підпирав плечем дверний косяк.
– Кріс був у спорткомплексі, – просто сказав Мінхо. – У твоєму спорткомплексі. Але ми тут не через це.
Джісон шкірою відчув, як у повітрі загуло електричним струмом. Хьонджін дивився на Мінхо пильно, ніби шукав відповідь на якесь одному йому відоме питання.
– Ти хочеш сказати, що контактував з ціллю, – оманливо спокійно почав Чанбін, – але нічого не зробив? Навіть нікого з нас не попередив?
– Саме так. І ти прекрасно знаєш, що без вагомих підстав я б так не вчинив.
– То дозволь дізнатись, якого хуя?
– Він, – Мінхо ткнув великим пальцем у бік Джісона.
Хан відчув на собі гострі погляди. Заспокійливо стиснувши його коліно, абсолютно не хвилюючись про те, що всі помітили цей жест, Мінхо продовжив:
– Джісон напівкровка.
Напруга змінилась на іскристе схвилювання.
– Ти нічого Чану не говорив? – збентежено спитав Фелікс, звертаючись до Джісона.
Той хитнув головою.
– Чого ти хочеш? – Чанбін важко дивився на Мінхо.
О, здається, він розуміє.
– Нам потрібен захист.
Нам.
Повисла неприємна тиша. Джісон роздивлявся текстильний візерунок на своїх штанях і хотів додому.
– Ти знаєш мої умови, – Чанбін зміряв Хана неприємним чіпким поглядом.
– Здібності, – Мінхо не питав.
– Нам необхідно перевірити, як швидко він вміє вибудовувати нові зв’язки.
Перевірити що, вибачте?
– Це не має сенсу, – відповів Мінхо.
Звісно, не має. Джісон без жодного уявлення про те, що цей клятий зв’язок із його храмами з себе являють. Треба якось пояснити, щоб від нього нічого не очікували.
– Я вирішуватиму, що має сенс, а що ні, – Со вже не приховував метал у голосі. – Нам необхідно використовувати кожен доступний ресурс.
– Без першого зв’язку результату не буде, – Мінхо говорив спокійно, але Хан почув знайомі ноти: хлопець починав злитись. – І Джісон не ресурс, – голос безсмертного був чистий і крижаний, як лід.
Хан, тихенько зітхнувши, відчув хвилю вдячності.
– З чого ти взяв, що у нього не було першого зв’язку?
– Тому що ми про це говорили, – терпіння Мінхо дійсно вражало.
– Ти віриш на слово якомусь шмаркачу? – Чанбін почав підвищувати голос.
Ауч. Неприємненько.
– Так.
Контрастно до зимного голосу Мінхо Джісон тихенько танув всередині. Він вірив безсмертному і знав, що не дарма, відчуваючи невимовну вдячність та, затоплюючу по вуха, ніжність.
– Годі, будь ласка, – не витримав Фелікс. – Все можна вирішити легше, заспокойтесь.
Чанбін пропалював темним поглядом спокійні кавові очі Мінхо. А потім дрібно кліпнув, якось розгублено звернувши увагу на Фелікса. За якусь секунду його напружені гнівом плечі помітно розслабились. Чоловік кивнув, зробив вдих, а Джісон помітив легку посмішку на вустах напівкровки. Цікаво.
– Твій варіант, Ліксі? – подав голос Хьонджін.
– Перевірка здатності до побудови зв’язку. Ми нічого не втратимо, якщо не отримаємо результат, – Фелікс знизав плечима. – І для цього потрібен незнайомець, з яким не було ще жодного контакту, щоб точно перевірити.
Бля.
Рука на коліні стислась сильніше, хоча обличчя Мінхо залишалось кам’яно-спокійним.
– Серед нас тільки ти підходиш, – помітив Хван. – Всі інші тут вже тривалий час знайомі з Соні.
– Не підходжу, – Фелікс хитнув світлою головою. – Напівкровка з напівкровкою матимуть інший зв’язок.
– Що ти маєш на увазі? – нахмурився Мінхо.
– Мій храм більш ефірний, – пояснив Фелікс, Хан помітив, як Чанбін коротко кивнув на знак підтвердження його слів, – думаю, його теж. Я не зустрічав інших напівкровок, тим паче не будував з ними зв’язок, тому думка здебільшого суб’єктивна. Але шанси на наш із ним зв’язок загалом дуже низькі, а на швидкий – рівні нулю.
– З напівкровкою потрібна ювелірна робота, – відсторонено помітив Со.
Фелікс криво посміхнувся, ховаючи погляд. Лідер повстанців трохи помовчав, перш ніж кинути сухе:
– Хьонджін, Мінхо, потрібно вийти. А ви поки вирішуйте свої напівкровські питання.
Трійця мовчки покинула кухню.
– Це можна розцінювати як расизм? – Джісон вигнув брову, а Фелікс низько розсміявся. Його примружені золотисто-карими напівмісяцями очі живо блиснули.
– Для Чанбіна це нормально, – помітив хлопець. – Він, можливо, здається занадто жорстким, але до себе він ще більш прискіпливий.
– Перепрошую, кхм, – прочистивши горло, Джісон вирішив повернутись до питання, що зуділо у мозку. – Припустимо, якби я розумів, як увійти до чужого храму, невже кастовість не стане на заваді?
– О, добре, що ти спитав, я зовсім забув про це, – Фелікс знову засяяв посмішкою, явно задоволений тим, що має можливість поділитись своїми знаннями. – Тут все досить просто. Напівкровка вищої касти входить до храму безсмертного нижчої касти, ніби вниз по сходах, відповідно, вище кастою ти потрапити не можеш. Тобто ти можеш увійти до храму кожного з нас, а до твого тільки Мінхо, розумієш?
– Він казав, що взагалі це тривалий процес і відбувається це тільки за взаємним бажанням. Я не розумію, чим можу вам допомогти, навіть якби вже вмів це робити.
– Тривалість з’єднання обумовлена багатьма факторами. Серед них взаємність симпатії та ментальний стан обох учасників грає найбільшу роль, – Фелікс закусив ніготь великого пальця і трохи помовчав. – Я навчився будувати зв’язок з незнайомцями менше ніж за дві години.
На цій фразі очі Джісона кумедно збільшились, викликавши чергову посмішку Фелікса.
– Це питання практики та дипломатії. Моїм першим зв’язком був Чанбін і будували ми його майже пів року: цей ювелір ніяк не міг відкрити мій храм.
Джісон пирснув.
– Найвища ступінь зв’язку – це можливість ввійти один до одного, знаходячись на значній відстані. У нас поки виходить у радіусі кількох метрів.
– Ого, – присвиснув юнак. – А ви типу?..
– Разом, ага. Тобі, напевно, не пояснили важливість власне першого зв’язку. Тут, якщо чесно, нема чогось надприродного, – Фелікс говорив доступно. – Якщо зі своїм храмом перший час часто виникають складнощі, то з чужим тим паче. Зазвичай обирають партнера, якому довіряють: для відчуття процесу побудови міцного та надійного зв’язку. Коротше, це скоріше для твоєї впевненості в собі. Від твердості першого кроку залежить те, як побіжиш далі.
Це мало сенс.
– Як ви його використовуєте? – Джісон потер перенісся. Нова інформація вкладалась важко, шукати та заповнювати прогалини було нестерпно.
– По-перше, це відмінний інструмент вербовки. Безсмертний, з яким у тебе є зв’язок, по дефолту довірятиме тобі набагато більше, ніж без нього. По-друге, тільки напівкровки можуть приховати безсмертного від Ока Безсмертя.
Чого-чого?
– Ну, а для самого зв’язку ти маєш підключати весь свій шарм і харизму, – продовжував хлопець, – інакше тебе відшиють у перші ж хвилини.
– У такому разі, виходить, що у нас з Хьонджіном він мав би давно побудуватись, – нахмурився Хан.
– Ти дещо забув. Ти не прагнув цього, бо просто не знав, що так можеш, і Хьонджінові це не було потрібно. Хоча, суто теоретично, так, могли. Тільки не кажи про це Чанбіну, – Фелікс багатозначно подивився на хлопця. – Він не знає про вашу дружбу і що це власне Хьонджін дізнався про твоє походження.
Джісон ледь стримав відчайдушний стогін: йому ще не вистачало купи чужих секретів. Він був майстром у тому, щоб все переплутати й випадково видати чужу тайну.
– До речі, – стрепенувся Фелікс, – ти вже був у своєму храмі?
– Гадки не маю, як туди потрапити, – чесно відповів Джісон.
– Цікаво, – задумливо протягнув Фелікс.
– Що цікаво?
– Мінхо. Я знаю, що він шукав когось необхідного рівня тривалий час, а тепер виявляється, що він не тиснув на тебе. Схоже, навпаки, чекав поки ти сам дійдеш до цього.
– Не розумію.
– Рано чи пізно ти б знайшов свій храм сам. У безсмертних це зазвичай відбувається за перших п’ятдесят років життя. Ситуації можуть бути абсолютно різними: хтось відкриває його у стані спокою. Я ж у свій потрапив під час панічної атаки посеред торгівельного центру. Думав, у мене дах їде, – і він знову захихотів, заразливо, низько та мелодійно.
– Фіга собі, – Джісон знову присвиснув.
– Я спробую допомогти. Ці старпери надто давно відкрили свої храми і вже забули, що інколи це важко. Тепер, на жаль, у тебе не буде можливості залишити все досягати природнім шляхом: Чанбін не дасть такої можливості.
Хан кивнув. Якщо Со використовував у своїх цілях навіть свого хлопця, Джісонові точно поблажок не буде.
– А як давно ти відкрив свій? – Хан тягнув час і нервово колупав шкіру навколо нігтів.
– П’ять років тому, – тон Фелікса був таким, ніби це трапилось минулого тижня. – Досить пізно, до речі, мені як раз сімдесят тоді стукнуло. Ти впораєшся, не переймайся, а я спробую направити. Заплющ очі.
Джісон послухався.
– Дивився колись Шерлока?
– Бібісі?
– Саме його. Пам’ятаєш чертоги розуму?
– Пригадую.
– Тобі потрібно щось подібне.
Пояснив так пояснив, вельми дякую.
– А як відрізнити свій храм від просто, е-е, вигадки? – Джісон відчував у голові болісну порожнечу. Як перед важливим іспитом, до якого готуєшся всю ніч, а в кабінеті раптом розумієш, що нічого не пам’ятаєш.
– Відрізниш, він матеріальний.
– Тобто, я буду водночас і тут, і там?
– Технічно, так. Але свідомість твоя буде тільки в одному місці.
– Шкода, що це не працює як миттєвий прихисток. Як лампа Джіна: потер і нема.
– Це б сильно ускладнило життя поліції, – хмикнув Фелікс. – Зараз зосередься. У тобі є підказки, ти їх відчуєш.
Він пояснював це ніби ази арифметики, а Джісон чув, як десь вглибині зростає хвилею безсильний відчай. Він бачив темряву заплющених повік й відчував себе жертвою невдалого експерименту. Як в біса знайти те, чого не знаєш?
Джісон старанно напружував мозок, намагаючись уловити хоч якусь підказку. Щось неприємно свербіло у підсвідомості, як дежавю, як раптово забуте знайоме слово, та тягнуло вздовж хребта. Табун мурашок пробігся шкірою й хлопець змерзло піджав пальці на ногах.
– Феліксе, – прошепотів він, – зачини вікно, будь ласка, тут прохолодно.
– Воно зачинено.
Джісон ледь не відкрив очі від здивування. Він був абсолютно впевнений, що відчув прохолодний протяг на шкірі. Невже це те, що йому потрібно?
Він сконцентрувався на тонкому струмені прохолодного повітря, що невагомим мереживом ковзало по шкірі, пірнаючи під одяг. Хан намагався вхопити його думкою, щоб дійти до іншого краю. Розуміння, що на іншому кінці буде його ціль, оселилося на підкорці само собою.
Це не було легко. Він все ще відчував себе загубленим у темряві кошеням, що сліпо тикається у простір, намагаючись знайти щось знайоме. Струмінь ущільнявся, міцнішав, вився тонкою змійкою між пальцями і тягнув за собою. Джісон обережно слідував за ним і в якийсь момент зрозумів, що більше не чує стукоту дощу по кухонному вікну. Хан розплющив очі й обомлів.
Хлопець сидів на прогрітому камені білих широких перил містка з фігурними колонами, звісивши ноги з краю, а під його підошвами плескалась знизу тепла блискуча вода.
Хан озирнувся. В його розумінні храм мав бути кімнатою: всі його так описували. Тоді що це?
Місток скріплював собою два крихітні острови, порослі дикими квітами, а навколо, куди вистачало зору, простягнувся важко-сірий океан. Сонце сховалось за хмари, вітер нахабно смикав одяг, але не кусався морозом, було тепло. Джісон обережно піднявся та зійшов з мостової на землю, стопи боляче покалувало: він не звик ходити босоніж. Хан помітив акуратно вимощену стежку, що тікала кудись у високі трави. Десь там зірвались маленькі пташки, а у вухах відлунював стрекіт комах. Джісон зупинився, прикрив на мить очі й зробив глибокий вдих. Місце виглядало страшенно запущеним, диким, але водночас неможливо комфортним.
Він рушив порослою стежиною, роздвигаючи траву руками, і скоро вийшов на низеньку, сховану за бур’янами тепличку. Стара жовта будівля, що ніби вийшла з фентезійного фільму про чарівних ельфів, була багато увита диким плющем. У невисоких дверях Ханові довелося пригнути голову, коли він проходив всередину. Петлі заіржавіли, піддавалися із великим зусиллям та жалібно скрипіли, однак хлопець все ж таки протиснувся.
І знову шоковано роззявив рота. У важкому вологому повітрі, закритому тут довгий час, ніби окрема екосистема, яскраво квітнули багатоманітні вибагливі квіти. Цикламени, орхідеї, гіппеаструми – Джісон впізнавав знайомі види та помічав багато йому невідомих. Вони займали майже всю тепличку: важкі дерев’яні столи, підлога та навіть вузьке підвіконня були заставлені горщиками, а зі скляної стелі звисали масивні кашпо.
Раптовий доторк до плеча змусив хлопця нервово озирнутись. У ту ж саму мить зображення посипалось, як картковий будиночок, Джісон розгублено кліпнув очима, розуміючи, що він знову на чужій кухні.
– Ну як? – тихенько поцікавився Фелікс, схиливши голову набік.
– Храми у всіх різні?
Фелікс кивнув:
– У мене альтанка на гірському склоні, у Чанбіна – підземка з графіті, у Хьонджіна, з його слів, стара книгарня.
– А у Мінхо?
– Ніхто не знає, – Лі знизав плечима.
– Колись сам побачиш, – у дверях з’явився легкий на спомин безсмертний. – Як успіхи?
– До свого храму він ввійшов, – констатував Фелікс, – але не більше.
– Це вже неймовірний прогрес, – Мінхо стомлено, але тепло посміхнувся Джісонові, – я знаю, що ти з усім упораєшся.
Фелікс, приховуючи посмішку, тихенько вислизнув з кухні.
– У вас все гаразд? Що хотів Чанбін? – стурбовано поцікавився Хан, коли Мінхо знову заняв місце поруч з ним. Руда голова вмить опинилась на його широкому плечі, а Джісон вже звично запустив п’ятівку у відросле коріння.
– Наш вельми шановний пан лідер цікавився, як довго ми про тебе знали, – хмикнув Лі.
– І що ви сказали?
– Що це не його собаче діло.
– Ризиковано, – резонно помітив Хан.
– Плювати. Я не дам йому використовувати тебе як йому заманеться.
– Але це умови його допомоги.
– Знаю. Але поки ти не вибудуєш перший сталий зв’язок, ти у цьому участь не береш.
– До речі, щодо цього… – Джісон зам’явся, підшукуючи слова.
– М? – сонно відгукнувся Лі.
– Фелікс сказав, що дещо помітив.
– Що саме?
– Ти витратив купу часу, аби знайти мене, але не квапиш мене з усім цим, – Джісон трохи нахилився, зазирнувши у кавові очі. – Ти ж міг просто використати мене? Чому не став?
– Я не хочу просто тебе використати, – прямо відповів Мінхо. – Ти мені подобаєшся і я не хочу робити тобі зле.
Він раптово змінився в обличчі та, зістрибнувши зі стільниці, відійшов до вікна.
– Ти пошкодуєш про своє рішення, як і я про своє. Ти готовий до цього?
І що це знову означає?
– Готовий, – напівкровка звів брови до перенісся. – Не сумнівайся у мені.
Безсмертний стомлено прикрив очі долонею.
– Не сумніваюсь, просто…
– Мінхо, я… – перебив Хан, але на хвильку затих, добираючи слова.
– Що ти бачив? – випередив його Мінхо.
– У храмі?
– Так, який він?
– Ти ж можеш сам подивитись.
– Поки що не можу. Я би хотів, щоб ти освоївся зі своїм храмом, але мені цікаво, що там у тебе.
– Це пара островів, зовсім крихітних, – замріяно відповів Джісон, подумки повертаючись до побаченого. – А навколо – безкрайній океан, уявляєш? Гадки не маю, що це означає, але там дуже гарно. А ще там була маленька теплиця з чудовими квітами. Вони такі гарні, ніби їх хтось турботливо доглядає, але все інше навколо дике й запущене.
– З чим у тебе асоціюється це місце? – раптово спитав Мінхо, з цікавістю зазираючи у темні розкосі очі.
– Не знаю, – Хан знизав плечима. – Напевно, зі свободою?
– Від тебе нею за кілометр віє, – хмикнув безсмертний.
– Перепрошую? – нахмурився юнак.
– Від тебе віє свободою. Ти сам ніби океан, знаєш? У такому і втопитись не шкода.
– А ти знаєш толк у романтиці, – хихикнув Хан, маково зашарівшись.
– Сотні років досвіду, – підморгнув Лі.
Але Хан помітив той самий відблиск у кавових очах, який промайнув під час їхньої першої зустрічі. Щось глибоко-холодне з присмаком гіркої туги розлилось на самому дні прекрасного погляду. Напівкровка розумів, що це те, що Мінхо вимушений носити з собою століттями, те, заради чого йому був потрібен Джісон.
Вже знайоме ірраціональне неможливе бажання врятувати Мінхо, такого крихітного за своїм масивним фасадом насправді ефірного захисту, змусило Джісона обронити наступні слова ще до того, як він усвідомив їхній справжній сенс.
– Можна я переночую у тебе? – луною повисло у повітрі крихітної кухні.
Ці округлені здивуванням очі Хан не забуде ніколи в житті.
– Вибач?
– Це ти вибач, – стушувався напівкровка, – я зовсім не про те, що зазвичай мають на увазі під цими словами. Боже, я не кажу, що ти мене не приваблюєш, просто не хочу квапити події, ти гарячий і все таке, але…
– Гарячий і все таке? – Мінхо ледве стримував сміх, а Джісон червонів з кожним словом все більше.
– Так! Але типу… Господи, відніми у мене дар мовлення, я вже не витримую, – Хан застогнав, ховаючи червоне обличчя у долонях.
Мінхо терпляче очікував, поки той продовжить, стримуючи сміх за стиснутим кулаком.
– Я просто хотів би провести цю ніч поруч, нічого більше, – нарешті видихнув Джісон. – Я можу поспати на підлозі, на кухні, хоч на килимку у ванній, але можна я сьогодні побуду з тобою?
Він з острахом підняв очі на Джісона, а Мінхо був готовий присягнути, що в цю ж мить задихнувся б насмерть від ніжності до цього неможливого хлопця.
– Звісно можна, дурнику, – безсмертний
Хана в обійми й міцно притиснув до себе. – І ніякого килимка поки я у здоровому глузді, ти спатимеш поруч.
– Чур я лягаю ближче до вікна, – приглушено, але збіса задоволено пробубнів юнак у чужу ключицю.
– Та хоч поперек лягай, – Мінхо поцілував темну маківку, а Джісон розтанув від оксамитової ніжності у його голосі. І це вони кілька годин тому сварились один на одного?
– Не забудьте про презервативи, діти мої, – на кухню граційно проплив Хьонджін.
– Йди до дідька, – в один голос відповіли хлопці та, переглянувшись, залились сміхом.
– Боже, дай мені сил, – Хван підвів очі до стелі. – Годі ржати вам обом, є ще одна розмова, яка вам не сподобається.
– Гайда в машині поговоримо, бо ми вже будемо їхати, – Мінхо взяв Джісона за руку, міцно сплітаючи пальці, та попрямував до виходу.
***
– Моїм інформатором про походження Соні був Синмін.
Мінхо вдарив по керму.
– Я тоді не знав, що він працює на Чана, – напружено продовжив Хьонджін. – І я не думаю, що він став би розповідати Чанові про Соні просто так, але…
– Але сьогодні ми привернули забагато уваги, – похмуро закінчив за нього Джісон з заднього пасажирського сидіння.
– Хьонджіне, – стиха гукнув Мінхо.
– М?
– Це він був твоїм інформатором перед набігом на безсмертний квартал?
У салоні повисла важка тиша.
– Зрозуміло, – сухо прокоментував Лі.
– Я не знав.
Джісон ніколи не бачив такої провини на обличчі друга.
– А він, схоже, знав абсолютно все, – з іронією помітив Мінхо. – Я злий, але тебе не звинувачую. Не мені це робити.
– Я щось не зрозумів, ми у сраці? – перепитав Джісон.
– У глибокій, милий, – ласкаво відгукнувся Мінхо.
– Фу, припиніть, блін, я ще тут, – застогнав Хьонджін.
– Не тримаю, – Мінхо знизав плечима, постукуючи пальцями по керму.
– Ти гівнюк, знаєш про це? – кокетливо поцікавився Хван.
– У мене є ти, який регулярно про це нагадує, – сліпуче посміхнувся Лі, награно підморгуючи.
– Ой да пішов ти.
Салон, раптово вибухнувший сміхом, затих так само різко й напружено. Лише стукіт вже рідких крапель по даху та ритм пальців Мінхо по керму розбивали цю напругу.
– Я щось придумаю, – похмуро й впевнено почав Хьонджін.
– Не смій, – погрожуюче перебив його Лі.
– Я це заварив, мені й розгрібати. Бережіть себе, – тихо вимовив Хван і, не давши хлопцям і слова вставити, вистрибнув з авто у пряну дощову ніч.
– Шлях би його трафив, – важко зітхнув Мінхо, стискаючи пальцями перенісся. – Хані?
– М?
– Не передумав?
– Навіть не сподівайся. Їдьмо?
– Їдьмо, тільки сідай ближче до мене, будь ласка.
Додати до улюблених