Очевидно, це був його Фен Сінь. Це підтверджувало серцебиття, аура духовного ядра, а також те, як духовна енергія чужого тіла реагувала на його власну. З роками справді стало важко відрізняти, де закінчується духовне одного і розпочинається божественне іншогою Видавав його також стиль ведення бою і реакція на переслідування. Оксамитові, плавні рухи. Тактика, яку він обрав для того, аби впіймати нечисть – класичне полювання. О, і нездатність зв’язати і пари слів в дуже серйозні моменти – особливо.
Тож, чому його Фен Сінь зовсім не відчувався насправді його?
“Мій воїне, – думав генерал Сюань Чжень, зустрівшись з чоловіком на даху у розпал фестивалю, – я відчуваю твій біль і страх. Я вже розділив їх, як розділив кожну таємницю твого серця. Відкрий мені ще тільки свій розум – я розділю і його турботи.”
Так і хотілося вчинити: підійти і розгладити зморшки на чолі, міцно стиснути пальці Нан Яна у своїх долонях, поцілувати. Стримувала тільки гордість і присутність молодших служителів. Для цього він і прихопив їх з собою – щоб усім, що мають людським, нагадували про божественне.
Не можна дозволяти собі слабкості сьогодні – Фен Сінь в страшному духовному занепаді. Аби набуті духовні сили не потерпіли краху, треба було замкнутиу собі все, що викликає емоції і заради усіх богів не падати в його обійми. Бастіон духовного спокою Нан Яна впав, тож тепер тільки від Му Ціна залежало, чи зможе їхнє спільне самовдосконалення тривати далі. Тож він відійшов від усього людського, відокремився і від тривоги за Фен Сіня, і від праведного гніву, і від усіх думок, які роїлися в голові. Часом він занадто багато думав, і сьогодні ця риса перетворилась на недолік. Тож він облишив її на певний час, залишивши тільки факти, щоб з їх допомогою віднайти втрачене. Втрачене знаходитись не хотіло. І не знайшлося б, якби не Нань Фен.
Небожитель багато думав і про те, що ж має сказати своєму чоловіку, що стрімголов помчався з палацу рано вранці і зник, ігноруючи його в духовній мережі. Багато також про те, що йому відповість Фен Сінь. І там, на фестивалі… Коли Нан Ян маніпулював ним – розповідав про духовний спокій! Коли тікав, тільки розгадавши загадку людини під каптуром. І коли попросив довіритися йому… Хіба міг Південно-Західний Бог Війни вчинити інакше? Врешті решт щось непокоїло його чоловіка – щось, для чого він потребував якнайшвидше зустрітися з темними силами.
“Будь-який демон, – наголосив, жестикулюючи широкими рухами, – що міг би провадити нас до Примарного міста.”
Ну, це можна влаштувати.
Му Цін відчув би будь-який вид отрути, під вплив якої потрапив Фен Сінь. Вгадав би усі види чарів, усі різновиди нечисті, які могли б прикидатися Східним Богом Війни. Але ж ні, серце підтверджувало те, що бачили очі: Фен Сінь був тут, абсолютно здоровий, але деморалізований, розгублений, втрачений.
Не линув до Му Ціна, дивився холодно і насторожено, не ображався на кпини і не відповідав гарячими слівцями. Забув сагайдак.
І не побачив нічого підозрілого в темних тінях, які кидали пагорби, до яких вони ото наближалися цієї вітряної ночі. Звичайно, його пам’ять небула ейдетичною, але ж хіба не мав він згадати це місце, як і кожне місце, на яке падало його божественне благословення? Фен Сінь його любив, – місце, тобто – часто пролітав тут повз, коли прямував на полювання. І не впізнав.
– Що там? – питав, перекрикуючи вітер. – Нічого не бачу, все вкрите темрявою! Му Ціне, морок такий густий, там має бути ущелина, і ми розіб’ємося об скелі!
Ні, це точно Фен Сінь. Жодна інша істота не могла так довести Му Ціна до сказу одним лише реченням. Але це нічого: вони були одружені кілька століть, і привілей цього безхитрісного ритуалу полягав у тому, що і Му Цін міг вивести чоловіка з себе так само – одним реченням.
– Якщо ти такий дурний, можеш прямо про це сказати, знаєш? – у голосі звучав виклик і насмішка. – А якщо боїшся, то, будь ласкавий, сховайся за моєю широкою спиною – і я тебе захищу!
Шквальний вітер змінив напрямок, заплутав волосся Му Ціна і відкинув його прямо в обличчя Фен Сіня. Доволі вчасно. Той розчервонівся зі злості, пирхнув глухо і заграв дуже стару пісеньку, яка за роки спільного військового досвіду стала ледь не ритуалом:
– Ну чому, чому ти ніколи не збираєш волосся?
Вони наблизились до місця призначення, тіні скелястих пагорбів поглинули їх, ніби паща гігантського монстра. Четверо божеств призупинилися, а коли очі нарешті звикли до темряви, роззирнулися.
Тінистою долиною розливалась річка, широко і повільно, бо русло було старе, сточене водою і піском. Місячне світло не виблискувало в воді, навіть вітер стих. Все завмерло.
– Му Ціне… – прошепотів Фен Сінь.
Але трохи попереду здивовано зойкнув Нань Фен, відвертаючи його увагу. Юне божество було, в першу чергу, вправним лучником: мало зір, ніби в гірського орла, і було настільки ж прудке.
– Там селище! – гукнув і помчався в напрямку вище за течією.
Фу Яо не став чекати і майнув слідом, наздоганяючи товариша.
Фен Сінь і сам придивився уважніше, наступаючи ногою на ефес, нахиляючись вперед. Темрява відступала, ніби туман, з наближенням до цілі. Спочатку погляду відкрилися лиш тьмяні силуети будиночків і дерев, але пізніше можна було розібрати і вузлики вулиць, і дрібноту на кшталт тину там чи мостику тут. Звичайна собі місцина. Очевидно, жила і доволі охайна. Лишень пуста у такий час.
– Ти привів нас у слободу, – констатував Фен Сінь. – Думаєш, підлі демони ховаються у стайнях?
Му Цін по-дитячому приснув зі сміху, закриваючи широку посмішку рукавом. Молодші небеса приземлились біля великого заїзду, де на подвір’ї розкинула віття верба. Це місце виглядало, ніби саме серце селища: ледь не кожна широка дорога вела сюди, а площа біля ґанку була величезна. Мабуть, тут влаштовували свята і ярмарки.
– Ти такий… – усміхнувся Му Цін, але не договорив і загадково відвернувся, коли вони наздогнали Фу Яо і Нань Фена.
– Дідько! – вилаявся Фен Сінь.
З того самого моменту як ноги ступили на землю, на нього хвилями накотились потоки темної енергії, гидотно прилипаючи до шкіри. У таке вразливе сьогодні серце закралась тривога, воно застукотіло десь у горлі, як після довгого бігу. Якщо він, небожитель, був настільки шокований, то смертні мали падати ниць, уражені темною магією. Десь краєм ока він бачив Нань Фена, що міцно вхопив друге молодше божество, ніби в п’яному маренні погойдуючись на п’ятах.
Му Цін теж відчув це – липка, підступна ці, що ніби прибиває до землі, а разом з цим спотворює думки. Зійшовши з меча, він одразу почув це: настирливий голос у голові, на перший погляд ніби його власний.
“Ти втрачаєш його. Він страждає, а ти навіть не можеш допомогти.”
Сюань Чженю запаморочилось у голові, раптово заболіло у скронях. Щось ніби стискало його голову, і паніка росла і ширилась, змушуючи руки тремтіти. Вони багато тремтіли в цьому житті і в… минулому. Він холоду, від страху, від люті і почуття власної нікчемності. Безпорадності.
“Опануй себе!” – наказав своєму тілу, своєму духу.
Заплющив очі. Глибоко вдихнув морозне повітря. Опануй себе!
– Я побачив, – почав він голосно, привертаючи увагу Фен Сіня і молодших небес, – це місце, коли спускався сюди з небес цієї ночі.
Генерал Нан Ян перевів на нього хворобливий, туманний погляд. І слухав.
– Сян Чен Сянь. Доволі мала одиниця для провінції. Але величезна як на гірське селище, – здійнявся невеликий вітер, охолоджуючи трохи голову, розганяючи мару. – Тут живуть тисячі людей, тисячі! Так чому ж сьогодні, у перший день Нового року, тут не горить жодної лампадки, не сяє жодного вогника? І, як мені щойно згадалося, з місцевого храму не чути жодних молитв останнім часом.
Генерал Сюань Чжень роззирнувся, ніби сподіваючись отак одразу знайти відповідь на свої питання.
Вулиці все ще були безлюдні, вікна темні, тож його погляд зустріла тільки тиша.
Нан Ян, залитий холодним потом, дивився на небожителя крізь нічне мариво, і тільки чуже бліде обличчя, ніби з порцеляни, було джерелом світла у темряві. Потім обличчя повернулось до нього, і очі, такі чорні, що кидали тінь на білосніжну шкіру, на срібне волосся, кидали тінь навіть на непроглядний морок навкруги, кинули тінь і на нього – Фен Сіня.
– Ми з’ясуємо, що сталося з цим місцем, – виголосив Му Цін чітко і дзвінко, ніби звучав холодний гірський струмок, – і зловимо почвару, яка у цьому винна. Згода?
Фу Яо був відправлений в місцевий храм: можливо, там буде підказка. Нань Фен знайшов жердину з ґнотом, що мала б належати ліхтарнику, і відрядився запалити ліхтарі:
– Дивні думки рояться в голові… Світло їх розганяє.
Два божества не протестували, самі ж вирішили оглянути заїзд. Розсунули важкі двері, ступили в залу, де очевидно прийнято було зустрічати гостей. Але і там було пусто: Му Цін провів рукою по найбличному столику і відчув під пальцями тижневий шар пилу. В непроглядній темряві заскрипіли сходи: Фен Сінь став підійматися на другий поверх.
– Таке незвичне відчуття… – промовив він, не звертаючись ні до кого конкретно, однак окрім нього тут була лише одна людина.
– Так… – підтвердив Сюань Чжень. – Не вдається навіть приблизно визначити напрямок темної енергії, вона просто всюди.
Він вбіг сходами слідом, коли стало зрозуміло, що в залу ніхто не заходив вже кілька днів. Другий поверх зустрів їх тишею. Стіни прикрашали скупі новорічні гірлянди – перші ознаки свята. Очі звикли до темряви, багато відкрилося пронизливому погляду богів: довгий коридор, що вів у східну частину заїзду, меблі, явно витягнуті з кімнат і залишені під дверима, підозріливий безформний мішок, кинутий обабіч біля перил, достатньо масивний, щоб під ним зам’явся килим. Ніхто інший не зауважив би, але слух богів був гострий і одразу вловив… дихання?
Фен Сінь не дивився на Му Ціна – все одно не розгледів би емоцій на обличчі. Але вони одночасно підійшли до людини. Вона дихала, але й по всьому: не рухалась, не відреагувала на них двох, не плакала. Згорбивши спину і відвернувшись від них, лежала на боці. Заговорив Му Цін:
– Що з вами?
Від його голосу, здавалось, здригнувся цілий будинок, хоч говорив він тихо, холодно і відсторонено, як вмів.
“Все таки, – вирішив Фен Сінь, – ніхто не міг зрівнятися з ним у цьому – нічого не відчувати навіть у такий момент.”
Намагатися відчути емоції Му Ціна було ніби заново вчитися ходити. Духовні потоки для цього були відкриті, тільки чекали, куди їх направлять. Східний Бог відчував під ногами протоптану стежку: він вже робив це, сотні разів. Інколи він рухався, ніби річка у руслі: чітко за напрямком, якого сам не був у стані збагнути. І коли його єство торкалося духовної енергії Сюань Чженя, він починав відчувати. Це було химерно, ніби торкатися голої шкіри голою шкірою. І все ж, скільки б емоцій це не викликало у Нан Яна, другий ніби і не помічав втручання в свою ауру.
Фен Сінь робив це двічі: коли вони стали на мечі цього вечора (тоді духовна сила Му Ціна пульсувала, була подібна до низьких хвиль – не руйнівна, але весь час в русі), і тільки що. На водній гладі чужої душі панував штиль.
Постать на підлозі заворушилась і обернулась до них. Жінка. Її вік наближався до поважного і респектабельного, колись вона була в тілах, але осунулась і трохи втратила вагу.
– Не треба, – попросила вона.
Дивно. Ані наляканою, ані пораненою вона не звучала. Просто… ніякою. Блідою тінню, яку відкинув неіснуючий місяць на килим і стіни.
– Забирайтеся, якщо ще можете, – знову подала голос жінка. – А як ні, то лягайте поряд. Або можете скинутися з вікна, якщо це вам допоможе.
– Чому б нам кидатися з вікна? – насупив брови Фен Сінь.
Він перестав відчувати гнітючий страх ще там, на подвір’ї, коли Му Цін пообіцяв йому знайти нечить, що вчинила таке. Тепер в ньому залишилося тільки збентеження і роздратування. Що тут в біса коїться?!
Жінка подивилася на них, ніби вперше бачила:
– А ти… не хочеш?
– Гась? – перепитав.
Му Цін біля нього напружився, ніби готовий до стрибка. Жінка підняла голову:
– Усі ці голоси… Вони не зводять тебе з розуму? Вони не кажуть жахливих речей? Вони весь час зі мною, розповідають про моїх померлих дітей. Не замовкають.
Тут Му Цін нарешті випростався, Фен Сінь не побачив, радше відчув: у нього виникла ідея.
Жінка вже знов схилила голову і завмерла, поринувши сама у себе, впадаючи у вир голосів.
– Вам сумно? – спитав Генерал Сюань Чжень, але голос його не змінився. – Вам дуже сумно і тому ви не можете навіть підвестися?
– Ти навіть не уявляєш, як же це боляче, юначе, – відмовила вона, практично дитина у порівнянні з ними.
– А мені здається, – завагався Фен Сінь, – що щось ти все ж уявляєш.
Але Му Цін, цей нахаба, навіть не слухав його. Вже злетів сходами вниз і побіг на двір, не залишаючи Нан Яну нічого іншого, окрім як іти слідом і мовчки лаятися:
“Гордецю! Підступний, самовпевнений, сам собі на умі! Дурню, одинаком був, одинаком і залишився.”
Вийшовши надвір, вже порядно осяяний ліхтарями, він перетнувся з Нань Феном, що вже мчав виконувати якийсь наказ, а очі його ледь не палали.
– Що ти собі надумав?
Му Цін вів себе дивакувато, як ніколи: шати на собі зафарбував у червоне, сидів, врочистий і набундючений, у позі лотоса на високому парапеті містка, перекинутого через канавку. В руках тримав щойно викликаний цисяньцинь – налаштовував струни. Духовна енергія від таких простих трюків трохи заіскрилася в ньому, осяюючи постать срібним ореолом.
– А що, не бачиш? – небожитель усміхнувся, провів тонкими пальцями по струнах. – Нині є свято. Немає місця смутку.
І світ завмер.
Мало що викликало втіху Фен Сіня. Неможливо не пристосуватися до світу, якщо живеш у ньому так багато, як прожив він, неможливо залишати розум вічно юним і вразливим до нового, що його з кожним днем стає все менше. І все ж, деякі речі досі викликали його захоплення: несамовиті пейзажі Піднебесної, стрільба і полювання, хороша музика і хороша бійка, лісові тварини, якими за можливості старався опікуватися. А ще – отакі моменти, коли все ставало на свої місця. За довгу божественну кар’єру в нього таких було немало, та кожного разу це відчуття пробуджувало щось нове і приємне, щось екзотичне. Цілісна картина світу на секунду відкривалася йому, і він починав прагнути пізнання з новою силою, ніби хлопчак, для якого життя є приємною таємницею. Розуміння. Прозріння.
Оксамитові очі навпроти знайомо закотилися, коли Нан Ян присів поряд, зашурхотівши новим червоним ханьфу, тримаючи в руках сяо. Бог набрав повітря у груди і заграв мелодію, яку чув колись на фестивалі в Сянлє. Цікаво, а чи чув її Му Цін? Чи підіграє йому?
Відповідь не забарилася, і вони заграли разом, розрізаючи навколишню тишу – два бога у нічній пітьмі.
Додати до улюблених