Невже такі безжальні небеса ?
Невже зовсім вони не відчувають болю людського?
Мій поводир, сумна моя зоря, чи перший звір.
Який ступив на твоє світло й вірив, не роздумував.
В тому і проблема, що вітер дує, а серце горить від нашого болю. Людина сама собі створює шляхи, котрими буде йти у великі світи. Ніхто не скаже, що і в кого на тому серці, що болить від болю розлуки. Роки минають так непомітно і так швидко, що ти забуваєш, навіть, ім’я коханої раніше людини.
Зірками всипане небо розкаже тобі про всі шляхи того, кого ти любиш серцем, кого хочеш бачити поруч. І ти згодом не помічаєш бажаної краси того неба, що манить блакиттю до себе. А коли людина повертається, то і серце твоє оживає, наповнюючись живою водою, твоїм коханням.
Лі Юнь добре відчував те, що не може відповісти на всі свої запитання, що прокручував у себе в голові. Інколи він так відволікався на свої думки, що не помічав і старшого брата, котрий входив в його кімнату, якщо це можна назвати кімнату, а не бібліотекою. Інколи Лі Юнь настільки забувався в своєму світі, що міг не помічати того, що настала ніч. Міг би він хоч раз звинуватити Хань Юаня в тому, що той був всього лиш лялькою в руках життя? Він знав, що ніколи би не зміг звинуватити його. І тепер, коли той сидів поруч, то Лі Юнь був спокійним. Життя повернулось в те русло, яке вони так шукали. Все стало так як повинно було бути.
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.
Гора Фуяо здригнулася і всі мешканці підскочили зі своїх ліжок. Ніхто не зрозумів, що трапилося, поки по горі не прокотилося:
– Най би тебе шляк трафив!
Тонкий дівочий голос прокотився по всьому периметру гори, а потім стих. Першим отямився Янь Джемін, який навіть розбиратися не став, зрозумівши, що сталося, кинувся в павільйон, де жив Лі Юнь.
Зараз там стояла тиша, така, що навіть би демони полякались. Янь Джемін влетів в кімнату Лі Юня, і здивувася, коли побачив, що раніше сміливий в своєму домі, юнак закутався в ковдру.
– Що ти тут наробив?! – він спочатку і не помітив, що навіть обличчя його брата трохи змінилося.
Колись мужні риси обличчя Лі Юня, стали ніжними, лице трохи округлиллсь, а очі були великі і злякані. Юнак мовчав і дивився на старшого брата.
– Мені б новенький одяг не завадив, ти знаєш, що до голої людини заходити не дуже гарно?! – тонкий голосок зірвався з уст Лі Юня.
Повисла тиша.
– Я…
– Ти придурок, то і так знають всі, але щоб настільки, – видавив Янь Джемін, а потім заходився хохотати, що було рідко в останній час.
Лі Юнь пожалів сам себе, поки в кімнату вже не зайшли всі, кому хотілось. Так, він готував якесь нове своє вариво, поки не кинув туди лаванди. Її не треба було кидати, та він настільки замотався, що не помітив того, як кинув в те вариво не той інгредієнт, і бам, він став дівчиною. Тепер він не знав, як жити, бо він ніколи не стикався з такими наслідками своїх експериментів. Поки Янь Джемін сміявся, то Чен Цянь коректно промовчав, за ним повторила здивована Лужа, що округлила очі і дивилась на колись старшого брата, і тільки Хань Юань скинув з себе верхній халат, і протягнув його Лі Юню, тепер старшій другій сестрі, шицзе.дівчина пройняла верхній одяг юнака і під ковдрою накинула його на себе, як би це не було складно.
Коли вона завершила цю маленьку процедуру, то подивилась на всіх и все таки ковдра полетіла вбік.
– А що сталось з твоїм одягом? – голова клану Янь, певне, прийшов в себе і тепер дивився на те, який контраст був зі шкірою персикового кольору, і чорною тканиною, яка була всіяна золотими драконами.
– Коли вибухнуло, то воно трошки згоріло, – спокійно сказала дівчина, і поправила волосся, приводячи його в порядок.
Лужа, певне, ще не могла зрозуміти, де дівся її другий старший брат, але коли вона зрозуміла, що сталося, то на її обличчі читалося задоволення. Хай тепер і він відчує, що таке бути дівчиною. Лужа вирішила відігратися на повну, а ось Хань Юань тепер не знав куди себе діти.
Причина була в тому, що Лі Юнь йому подобався, але тепер, коли він став дівчиною, то юнак не знав, як підступитись до нього. Він був як та шпала, яка ні туди ні сюди не підійде. Він боявся дівчат. Це показано було в тому, як він відносився до Лужи, коли побачив її.
Коли вона стала тільки набувати той дівочої чарівності, коли почала ставати справжньою красунею, то Хань Юань перші декілька місяців старася не потрапляти в руки молодшої сестри. Йому було комфортно, коли вона ще була маленька, а тепер, коли та тулилася до нього, то Хань Юань хотів бігти в світ заочі. А зараз перед ним був Лі Юнь. Він тепер зрозумів слова: “Я буду кохати тебе, навіть, якщо ти будеш сонцем!”
Лі Юнь став нижче нього, і був настільки мініатюрним, що це хвилювало. Дівчина поруч з Хань Юанем була його старшим братом, але тепер… Тепер його хвилювала та краса, яку він помітив раніше. Тепер вона стала ще чарівнішою, мов квіти на весняному дереві.
Янь Джемін розпорядився, щоб ходячому “експериментатору” принесли речі, а сам покинув кімнату, попутно взявши Чен Цяня з собою. Лужа не спішила покидати кімнати, і тільки більше вглядувалась в рівну спину старшої, тепер, сестри. Хань Юань видно вирішив, що бачити голу спину, та і взагалі дівчину не можна, тому коректно покинув кімнату разом з братами.
– Тобі що треба? – спокійно запитала дівчина, поки молодша не відводила погляду.
Лужа вдихнула, а потім хмикнула.
– Думаю, що було би добре тебе продати, як ти хотіла продати мене, – о, тепер вона відіграється. Жарти.
Коли Лі Юнь закінчила одягатись, то повернулась до сестри всім корпусом і її очі, кольору оливи, дивились на неї так, мов би вона готова була пропалити дірку в Лужі. Але потім посміхнулась, і відмахнулась від дівчини. Вона не могла злитися на неї, бо дуже сильно любила її, та і молодша сестричка частенько проводила з нею дні.
– Лякаєшся, того, що я можу стати файнішою за тебе? – дзвінкий сміх Лі Юнь заглушив спів птахів.
– Було б чого лякатися, – Лужа теж посміхнулась. – Що ти будеш робити далі?
А що вона могла робити далі, коли все було давно вирішено? Навіть, якби залишилась хлопцем, то все одно не змогла бути поруч з тим, кого так сильно кохала. Хвилюючи душу коханням, ми можемо не помічати очевидних речей. Ми не помічаємо ні поглядів, ні слів, ні вчинків, що спонукають іншу людину думати, що ми не кохаємо. Цікаво тоді виходить. Місяць змінює сонце на небі, а ніч приходить за днем, так і почуття. Вони мов хвиля, яка б’ється об стіну, що будували стільки років.
А вони не будували її. Ні Хань Юань, ні Лі Юнь не будували цю чортову стіну. Вона була збудована до них. А Лужа знала про те, що відчували ці двоє, та вона не розуміла їх, як і інших двох. Вона була малою. Але… Але будячи малою, вона змогла провернути те, що змінить шляхи, повернути тих, хто має також право на щастя, один до одного. Якби ідея підмінити інгредієнти не пришла до неї вчасно, то ці двоє ще б довго бігали один від одного, мов людина від бджіл.
Хитра пташка. Дуже хитра.
Хань Юань стояв за дверима, і чув те, як заливалась сміхом Лі Юнь, і здалося, що серце зараз злине в небо і полетить. Так звучить щастя.
Коли двері відчинились, то перше що побачив – очі кольору оливи. Чарівні очі, сповнені жагучої волі і світла. Хань Юань відійшов, а Лі Юнь протягнула чорну тканину з вишитими драконами. Вона мовчала і дивилась на юнака, трошки зрум’яніла.
– Дякую, – і потім повернулась, щоб піти геть, поки не відчула, що їй в спину дивиться молодший брат.
За останній час Хань Юань мовчав і мало говорив. Він навіть часу менше проводив з нею, ніж з Лужой. А вона, на хвилинку, була ще хлопцем в той час! Лі Юнь чекала, поки він щось скаже, та нічого не сталось. Хань Юань тільки поглянув на неї і пішов геть.
***
Вдягнена в гомін дівочий,
Кольоровий льон,
В неї оливкові очі,
Немов сон…
Ліловий – Дівчина-ейфорія
Весна починається з того шляху, де квітує слива і вишня. Там, де ніч зливається з днем в танці, і співає природа своїх пісень. Там, де течуть глибоко плинні річки життя. От би хоч трошки щастя впіймати, як того чарівного червоного карпа.
На горі Фуяо особливо відчувалась весна. Тут завжди пахло квітами, скільки себе пам’ятав Лі Юнь, і тепер, коли він став дівчиною, то це відчувалось ще більш особливо. Західна частина гори була чарівною в цю пору року, тому що росли тут дивовижні квіти, чарівні трави. Лікарські рослини наповнювали цю частину гори, і робили її кольоровою, мов би ти потрапляв в інший вимір.
Сюди приходив тільки Лі Юнь. Навіть зараз одяг приємного трав’янистого кольору, притягував погляди тих, хто інколи заглядав сюди. Струнка статура дівчини, що спокійно збирала трави для настоянки, та інших ліків, вражала привабливістю. Лі Юнь не помічала нічого, тому вся була в роботі. Думи її були спокійні. Тонкі, як шнурочки, брівки піднімались і опускались, коли вона піднімала очі до неба. Інколи мружилась, від чого була схожа на дівчинку, що ось-ось заплаче. Якби знала про це, то розізлилась, але за сотню років характер став іншим. Лі Юнь не любила показувати злобу, тому вирішувала питання спокійно, навіть, а таке бувало, Янь Джеміна заспокоювала.
Всі пам’ятали відносини голови клану і другого учня Мучуня. Якщо ті зустрічались, ще коли були юні, в одному місці, то пускали в адресу один одного їдкі жарти. Одного разу це закінчилось тим, що вони так побились, що навіть розізлили свого вчителя, і той сказав їм прибрати всю гору разом. Після цього хлопці більше не розпускали кулаки, а старий Мучунь їх не наказував на виправні роботи, які вони виконували разом.
Лі Юнь згадала, що колись давно, ще першого дня, вона думала потоваришувати зі своїм старшим братом, але поведінка його їй не сподобалась, і тоді вона вирішила провчити його. Через два роки вона підлила в його чай свою розробку, і той на двадцять хвилин, – цілих двадцять хвилин! – став жабою-ропухою. І після цього вони і побились з Янь Джеміном.
Сміху тоді було. А як тіло боліло від синців. Що сказати, але голова клану Янь має важкий удар. Тоді їм добре перепало.
Зараз вони дорослі і більше не б’ються один з одним. І взагалі Янь Джеміну тепер не до того, що там з іншими, тому Лі Юнь живе спокійно.
Точніше вона робить все, щоб жити так. Але кожний раз скаржиться Янь Джемін.
Дівчина зриває лікарські рослини, і не поміча того, хто слідкує за нею.
– Чого ховатися? – пита вона, і з тіні дерев виходе Хань Юань. – Ти повинен був звикнути до того, що Лужа вже не мала дівчина, і так само звикнути до мене.
Він не звикнув, він спостерігав за ніжними руками, що зривали квіти і дивувався красі Лі Юнь.
– Лякатися дівчат не завжди буде гарним вчинком, Хань Юань, – дівчина опустилась на зелену ковдру і підняла на хлопця свій погляд.
Він не лякався нікого, просто відчував себе ніяково, коли поруч була дівчина, ось і все. Хоча поки він чинив кривди для людей, то поруч з ним було безліч гарних, навіть гарячих, темних заклинальниць. Вони було мов дикі квіти, що своїми шипами ранили всіх до крові, ці дівчата були палкі у словах і вчинках, зваблювали всіх, кого можна було. Через них було стільки мороки з іншими, що Хань Юань не підпускав їх до себе. Та була там одна жінка, що своєю строгістю вражала до глибини душі. Чарівність в ній поєднувалась зі стриманим виглядом її одягу. Вона привертала увагу і викликала повагу.
Може бути так, що навіть безсоромні люди бувають такими?
– Ти набачився стільки всього? – дівчина навіть не хотіла підбирати слова. – Розумію, розумію.
“Нічого вона не розуміє”, – коротко подумав юнак і теж сів поруч.
День уже змінився вечером, скоро буде темна ніч. Але це не так і хвилювало Хань Юаня і Лі Юня. Перші зорі показались на небі, а повітря наповнилось легким холодом. Спочатку Лі Юнь і не помітила як здригнулося її тіло, але добре відчула як тканина чужої накидки упала на плечі, даруючи тепло. Від одягу пахло морем. Може би не так було боляче, але море було для Лі Юнь таким же чужим, як і світ всі сто років. Вона не любила ні море, ні згадки про нього.
Вона жаліла сама себе. Вона ховала в глибині своєї душі тонкі нитки згадок. Тоді Хань Юань був маленьким хлопцем, і не зміг би врятуватися, а Лі Юнь слабаком.
Лі Юнь сто років прикидувався дурнем, ховаючи біль втрат, що випала на життя. Так лягла карта.
Яке жахливе життя! Лі Юнь нахилила голову і сховала обличчя в долоні. Вона була чарівною в цей момент. Дівчина чи хлопець, не важливо, Хань Юань покохав.
Сто років вона не плакала. А тепер очі неприємно щипало.
– Чого плакати, коли така чудова весняна ніч? – він був стриманим.
– Тобі сказати? – Лі Юнь підняла очі, а потім ліктем ударила брата в ребро. – Я тобі зараз все розкажу! Та так, що ти імені свого і старшого брата не згадаєш!
А він був не проти, щоб Лі Юнь його побив. Злість в ньому кипіла раніше, а зараз вона піддалась слабкості дівочого серця. Серця, що могло зігріти всі людські душі, але вони не зігрівалися в полум’ї. Її зневіра стала силою, а серце згорало. Така була доля.
Доля – кришталеве зеркало.
Довго ще вона говорила, довго вона була зла, а потім стихла і так сильно штовхнула Хань Юаня, що той повалився на траву, і здивовано подивився на небо. А небо прикрашали зорі, яких він раніше не помічав. Зорі були чхожі на мережку снів, яку він раніше не помічав. Тиха ніч набувала чогось чарівного, такого, що він би тепер не зміг забути. Невже він знайшов пристанок? Невже дім там, де була ця людина?
Навіть, якщо Лі Юнь не зможе стати хлопцем, то Хань Юань не жаліє, він буде радий і тому, що Лі Юнь поруч. Це його неземний і незабутній сон, який він бачив стільки років.
Кохання починається з поваги.
Лі Юнь повисла над ним, і тихий щебет птахів тепер втратив сенс. Оливкові чарівні очі дивилися в глибину глибокого чорного погляду, а на віях, що інголи дрібнесенько здригались, ще було видно кришталики сліз. Він так мріяв цілувати ці очі, що не міг і словами передати все, що так хвилювало душу.
– Мені снилися одного разу чудові сни, – юнак дивився в очі кольору оливи і на його вустах з’явилась посмішка, легка, мов теплий вітер. – в них був ти, і я зрозумів, що покохав. Мені здалося в той час, що я здурів, що я втратив самого себе, але коли думав про тебе, то мені ставало добре. Ти став моїми ліками від одинокого існування. І, навіть, зараз я тебе люблю всім серцем. Якщо ти залишишся таким, я не зможу відпустити ці почуття.
Лі Юнь здригнулась від того, що почула, а серце затріпотіло в грудях. Вона довго ще дивилась в очі, що були темніше студеного дна криниці. Вона дивилась і дивувалась тому, що не може нічого зробити крім того, як обійняти цього дурня, телепня і пробачити все. Вона пережила, але тепер не зможе пережити.
– Навіть, якщо я вічно буду дівчиною, то ти будеш мене кохати? А ти хоробрий, – її ніжні вуста були усміхнені. – Тоді і ти не забувай, що я тебе кохала стільки років.
Ніхто не знає чому ми любимо, але люблячи ми віддаємо все, що в нас є. Кохання – політ тих, хто справді любить.
Додати до улюблених