Її маленький брат – не рідний, якщо чесно. Їх єднають родинні зв’язки, направду, але вони такі далекі, що їй навіть важко згадати, хто саме був їхнім спільним дядком чи дідом. Генеалогічне дерево розрослося, гілки галузилися, і одним з зелених коротких молодих пагонів виявився він. Такий схожий на неї і одночасно неможливо далекий. Чорноокий, чорноволосий, такий, як її рідні діти, хіба на сонці кінчики його волосся відливали криваво-червоним.
– Ти така гарна, – з разу в раз говорить він, коли заходить в гості. Кожного разу його щоки палають червоним, і він, засоромившись, відвертає погляд у бік.
Софія дійсно гарна. Так всі кажуть. Вона синьоока і золотоволоса, не дивно, що йому теж подобається.
– Можна, я буду тебе захищати?
Софія сміється. Він такий маленький, йому ледве виповнилося тринадцять. Її старшому сину уже майже двадцять.
– Звісно, мій хоробрий воїне, – жартує вона.
Назар нахмурився і обурено відвернув від неї личко.
– Ходи сюди, – Софія підходить ближче, обережно торкається його щоки, щоб привернути увагу, – поглянь на мене, нужбо.
Він досі хмуриться, але слухається.
Софія підносить пальці до підборіддя хлопчика і цілує його в чоло.
– Дякую, – посміхається вона.
Його зашаріле обличчя палає червоним.
Назар залишає її дім, навіть нормально не поївши, і Софія залишається один на один зі своїми думками. Вона йде до спальні, дістає старий сімейний альбом, шукає між сторінок з сотнями світлин одну-єдину. Там її далекий дядько тримає на руках Назара, якому хіба п’ять, і який вже тоді виглядав не так, як вся їх велика родина. Навіть той далекий дядько був синьооким усміхненим чоловіком. Назарко не виглядав щасливою дитиною, під його оком чорнів синець, а його руді кінчики волосся здавалися червоними від крові.
– – –
– Хто зламав твою руку? – шиплячим зміїним голосом питає Назар, коли Софія приходить з гіпсом по саме плече.
А вже через секунду помічає, що гіпс – не єдина проблема. Її блакитна вишита сукня зашита знизу, трохи вище – жовті бліді плями, наче вона намагалася відіпрати кров, але до кінця не вийшло. Синці на колінах. Вона сідає на стільчик і намагається не дивитися на маленького брата.
– Хто це зробив? – його голос тремтить, наче ві зараз розплачеться. Але Назар ніколи не плаче.
Він не приходив у гості лише кілька тижнів, як таке могло статися?
– Я… Я посварилася з Войцехом, але…
– То він зробив? – обличчя Назара спалахує червоним, але тепер не через ніяковість – гнів навколо хлопчика можна побачити неозброєним оком.
– Як він міг?! – вибухає Назар, хапаючи себе за голову, – Як він міг посміти?! Я знищу його!
– Будь-ласка, заспокойся, мені вже справді краще, лікар каже я навіть використовувати цю руку зможу майже так само, – Софія намагається вгомонити його, але, здається, цей шторм вже не зупинити.
– Я відірву йому руку, якою він тебе чіпав!
Від такого на очі Софії навертаються сльози.
– О Господи, прошу, не плач, – він відразу падає на коліна біля неї, втираючи сльози, – Не плач, бо ж ти така прекрасна.
Софія шоковоно помічає, як швидко змінюється вираз його обличчя. Воно зі зленного в мить перетворилося на занепокоєне.
– Ти – моя молитва, – каже він, кладучи голову їй на коліна, – Свята, Недоторкана, Бажана.
Софія посміхається, і разом з нею похмурий Назар, який ніколи не сміється, посміхається також. Вона пестить його чорне волосся, і з часом його щоки спалахують червоним знову.
– – –
Її маленький брат проникає в будинок вночі, поки діти сплять. Просто через відкрите вікно, на кухню, де Софія ще займалася хатніми справами.
Вона не відразу розуміє, що не так. На руках його чорні плями, а на обличчі – гіркий вираз горя.
– Я не зміг, – він плаче, повзе до неї на колінах, хапає її за поділ блакитної сукні, і там, де він торкається її, тканина теж стає чорною.
– Чого ти не зміг, зоре моя? – Софія сідає на підлогу біля нього і пестить його ланіти. І лише зараз помічає, що його руки не в чорнилі, вони в темній, густій крові.
– Пробач мені, я не зміг, – хлипає він, – я так сильно побив його, так сильно!..
Його невеличке тіло здригається від ридань.
– Але він зміг втікти, пробач мені!
Кров на його одязі, на його руках, в його чорному волоссі. Її маленький брат залишав криваві сліди на підлозі та на ній самій, але не було схоже, що його поранили.
– Я не засуджую тебе, – каже вона.
Назар підводить погляд доверху. В його чорних очах Софія бачить саму себе, але в мільони разів кращу. Від такого пильного погляду його ланіти знову спалахують, і він трясе головою в різні боки.
– Я… Я заплямовую тебе, – каже Назар, відсторонюючись. І справді, всюди, де він її торкався, тепер плями крові.
– Я зможу носити ці плями з собою.
Вона простягає руки до нього, такого брудного, але такого сміливого, і обіймає його так міцно, як може.
– То… ти любиш мене? – глухо питає він десь у неї під грудями.
– Люблю тебе.
І він вперше за довгий час підіймає на неї погляд. Його обличчя палає, але він більше не ховається, лише дивиться і дивиться, прямо їй в очі, душу.
– Що ти робиш?
– Задивляюсь у твої зіниці.
Додати до улюблених