Ґен йшов вздовж річки.
Звідтоді як Цукаса допоміг йому приборкатися каменю, що так гарно огортав тіло Асагірі, він не бачив сенсу жити в цьому світі, що так добре відрізнявся від попереднього.Становище було скрутне:звичайних людей немає, роботи немає, сім’ї немає, друзів немає й це ще не все «хороше».Асагірі не знав, як вижити в такій ситуації.Він звик до того, що завжди може з кимось поспілкуватись чи, якщо поганий настрій, послухати музику в навушниках.Він з болем згадував ті прекрасні дні, коли він міг насолоджуватись життям зі своїми близькими.Навіть погані моменти в минулому не вважалися йому настільки нестерпними, як раніше.А зараз він не мав нічого.
Зовсім.
Йому залишалось тільки працювати на Цукасу або померти.Хоча й Ґену здавалося, що в такій ситуації краще померти, він обрав 2 варіант, як і інша будь-яка людина, яка ще мала тягу чи надію до кращого життя.Асагірі було цікаво, що то за сама розумна людина у світі.Ішигамі Сенку.Коли Цукаса розповів Ґену, що перевірити живий Сенку чи ні треба в селищі, в нього знов зародилась маленька надія.Хоча він не звернув на неї уваги.Купка пітекантропів, подумав Ґен.Він з самого початку пообіцяв собі, що не буде реагувати на кожен проблиск надії.Адже їх було дуже багато.
….
Як тільки Ґен дійшов до селища, він був здивований.Нарахував він людей 40,які стояли й куштували найсправжнісінький рамен, що так гарно пах навкруги.І ось він.Звісно.
Ішигамі Сенку.
Він стояв за столиком, роздаючи всім своє блюдо.Він був трохи нижчим ніж сам Ґен, але його підняте біле волосся з дивними темно-зеленими кінчиками, додавали до його росту добрих 20-25 сантиметри.Він був задоволений своєю роботою й гордовито дивився як всі з насолодою їдять їжу, тільки-но приготовлену їм.Ну, не тільки він її приготував, інші теж допомагали.Але він зробив найбільше.Асагірі непомітно дістав й собі мисочку, вважаючи,що це вони винні, адже самі їсте тут так, що за кілометрів зо п‘ять чутно запах.Він спробував.Це було непогано.Звісно не так, як в минулі часи, але….Найсмачніше, що він куштував за останній місяць.Асагірі ще раз подивився на Сенку.Він стояв прямо,досі дивлячись на всіх, але його посмішка була якась…..Далека.Це можна було ледь розгледіти, але він сумував.Він теж сумував за колишнім світом.
Не тільки Ґен.
Він теж.
Але він не здається й продовжує відновлювати цивілізацію.
Попри свої почуття.
Ґену стало соромно за себе.Описати його почуття було складно, навіть йому самому.Водночас він захоплювався Сенку.Він був дуже зворушений, тим що він збирається відновити все те, що було до цього.Він був вражений його сміливістю.Він йому заздрив.Але водночас він не подобався Асагірі.Ґен не хотів більше змінювати свою думку щодо життя.
Але він.
Він все змінив.
Він змінив почуття самого Асагірі Ґена!
Ха-ха…Ну що ж…спробуємо? – подумки промовив Ґен.
Ось тоді вони й познайомились.
Егоїстичний базікало та зануда вчений.Хоча й не одразу, але згодом вони почали повністю довіряти одне одному.Ґен вважав Сенку частиною себе.Частиною свого серця.Ґен був спантеличений такими думками, але він розумів, що це правда.Ґен ніколи не бачив людину з настільки великою душею.Іноді Асагірі не витримував й посміювався від того, як Сенку знову свою допомогу іншим виставляв у свою користь.Ґену подобалось що він єдиний, хто це знав.Асагірі бачив в Сенку надію.Надію на те, що він зможе стати частиною його повноцінного життя.Він хотів віддати йому все, щоб знову не бачити того сумного виразу обличчя.Він хотів аби він тільки посміхався йому або злісно хіхікав, коли знову задумував якусь грандіозну роботу чи підставу.Асагірі подобалось в ньому все.Від його худих ніг до білої маківки.Навіть коли Ґен подарував Сенку телескоп разом з усіма, він вважав, що цього недостатньо.Він хотів віддати самого себе.Й отримати взамін всього Сенку.Серце Ґена не завжди витримувало перебування разом з Сенку.Надалі ставало дедалі складніше.Згодом Ішигамі помітив, що мотиваційний хлопець всього народу став частіше зникати.Він ходив на ту саму річку, що й зараз.Вона допомагала йому заспокоїтись.Він любив краєвид з берега й цю таємну тишу.В ній можна було відпочити від постійних поручень підступного вченого.Коли ж гармонія Ґена достигала максимуму, він йшов додому.Але в наступний раз коли Асагірі прийшов, там вже сидів Сенку.
Він був трохи роздратований і….Стурбований?
— Що ти тут робиш, Сенку-чан?- з як завжди яскравою посмішкою промовив Асагірі.
— А ти як гадаєш?Чекаю на одного телепня.
Ґен присів.В цей час якраз заходило сонце.Обидва хлопці заворожено дивились в далину, неначе вперше бачачи захід сонця.Вода в річці відбивала промені сонця, завдяки яким було не так темно.Ґен вирішив перший розняти мовчанку:
— Ну, то що ж ти хотів?
— Я хотів поговорити.- Сказав Сенку найупевненішим тоном, хоча насправді Ґен чудово бачив як він нервується.
— Не змушуй себе, якщо не хочеш.
— Я тебе надто напружую?
— ….Тобто?
— Ну, ти ж почав ходити кожного вечора сюди, тому і я подумав…Тобто, якщо тобі дуже складно, так і скажи, добре?
Ґен подивився на Сенку.Той сидів дивлячись прямо на нього з занепокоєними очима.Він хвилювався.Точно.Він забув, який справжній Сенку.
— Пробач, Сенку-чан.Змусив я тебе хвилюватись, так?Мені нічого не складно, просто подобається дивитись на краєвид.Красивий, правда ж?
— Ну так, але…зорі краще.
Ґен засміявся від чого Сенку здивувався.
Ґен був надзвичайно щасливим.
Асагірі повільно, але впевнено провів руку до руки Сенку.
А реакція…
Її не було.
Сенку подивився на Ґена, який зчепив їхні руки й знову відвернувся дивитись в небо.
— …Дивись, зірки почали виднішати.. – сказав Сенку.
— Й справді….
Зірки вже почали з‘являтися та згодом засвітили ввесь берег.Здавалось, що зараз зовсім не ніч, адже темно зовсім не було.
Зірками можна було описати почуття Ґена.В ньому запалилася 1 зірочка.А може й декілька.Неважливо.Важливо те, що Сенку не гидко…Ґен сильніше стис руку Ішигамі.Й Ґен вирішив…Зробити те, що так давно хотів.
— Сенку, ти мені подобаєшся.
Й ось знову повертаємось до початку.Ґен знову йшов вздовж річки по берегу чекаючи за захід сонця.Це стало його традицією.
Ні.
Це стало їхньою традицією.
— Ґен!З…З я-якого біса сьогодні так рано?!- Ледве промовляв Сенку, якому довелось бігти всю дорогу.
— Ну,Сеенку-чан, я не винний.Зима ж все-таки.
Сенку промовчав й підійшов до Ґена взявши його руку.Ґен посміхнувся,стиснувший їх сильніше.Вони дочекались заходу,присівши на берегу.
— З днем народження,Сенку-чан.- З усією ніжністю та щирою теплотою й любов‘ю промовив Асагірі.
— Базікало.
А далі було видно тільки 2 щасливих людей,які цілувалися прямо уночі.А згодом й валялися в піску сперечавшись одне з одним.
Тепер в Асагірі сяяли всі зорі всередині.
Й не тільки в нього одного.
Додати до улюблених