Мерлін повернувся до приміщення Ґауса надвечір. Хлопець ледь переставляв ноги від утоми, що навалилася після тренування з Артуром. Принц готувався до чергового турніру, а діставалося чомусь слузі, хоча в Камелоті було безліч лицарів, з якими Артур міг би провести тренувальні бої. Та цей бовдур вирішив, що слуга не має просто спостерігати. Кинувши Мерліну обладунки, меч і щит, Артур оголосив, що з ним тренуватися цікавіше.
Руки чарівника нестерпно боліли й тремтіли від постійного тримання щита, що ледь стримував завзяті удари молодого принца. На спині з’явилися синці й подряпини від падінь, в голові гуло, м’язи ніби налилися свинцем. Мерлін відчинив двері й упав на вільний стілець, радіючи, що нарешті сів.
Ґаус відволікся від читання і подивився на підопічного з батьківським співчуттям.
– Здається, тобі добряче перепало, – мовив старий.
– Здається, мені мало платять за такі знущання, – сказав Мерлін, – сподіваюсь, Артур не вибив мені зуба, бо коли я отримав по голові булавою, враження було саме таке.
– Іди до себе, – порадив Ґаус, – а я знайду відвари і мазі, котрі допоможуть швидше загоїти твої рани.
– Дякую, – всміхнувся чарівник і почвалав у свою кімнатку. Стомлений, насилу зняв туніку і кинув кудись на підлогу. Тоді впав на ліжко і завмер, бо тіло вже не слухалося. Мерлін вирішив, що спатиме так довго, як тільки вдасться. І ніякий Артур його не розбудить. Хаотичні думки заполонили голову – то про те, як важко стежити, аби принц не втрапив у халепу, то про приємні миті, коли Артур не поводився, як остання сволота. Згадувалися незрозумілі слова дракона, котрий обожнював говорити загадками. Йому, певно, нема чого робити, тільки й придумує, як би заплутати молодого чарівника. Юнак думав про Ґвен, яка так віддано дбала про Морґану, і про Ґауса, котрий шукав потрібні ліки, і про ті пригоди, які вже пережив…
Тихо скрипнули двері.
– О, нарешті, Ґаусе, – пробурмотів Мерлін, не підводячи голови. Зараз він і пальцем не поворухнув, навіть якби йому загрожувала небезпека. – Я, певно, не буду вечеряти. Хочу спати.
Лікар мовчки підійшов до чарівника, що думав уголос.
– Оце ж доля мені випала, – продовжував Мерлін, примруживши очі, коли до рани приклали змочений у відварі бинт, – ледь не щодня бути грушею для биття одного вискочки, який постійно втрапляє в халепи. А замість нормальної подяки я чую, що я ідіот. Що я такого зробив, щоб отаке терпіти?
Лікар мовчки обробляв рани юнака. Розслаблений Мерлін і далі виказував невдоволення Артуром.
– Скільки разів я рятував його королівський зад. То від відьми, котра хотіла його вбити прямо в замку, то намагався відмовити від бою з Валіантом, а на мене ще й нагримали! То я отруївся, то мав брехати королю, бо Артур втріскався в дівчисько, котре хотіло його втопити. Намагаєшся сказати щось розумне – Мерліне, замовкни. Ну так, бо ж Артур краще знає, як вплутатися в небезпечну ситуацію… Ґаусе, ти що робиш?
Мерлін одразу ж прокинувся, коли відчув, що хтось вмостився на його стегнах. Нерозуміння ситуації змінилося шоком і переляком, коли над вухом пролунав зовсім не голос наставника.
– Що я чую, Мерліне? – хмикнув Артур, притиснувши чарівника до ліжка. – Незадоволений принцом Камелоту, так?
– Артуре, відпустіть, – смикнувся Мерлін, не розуміючи, як той опинився тут, – я не…
– Ой, не виправдовуйся, – мовив принц. Його широка долоня досі лежала на спині Мерліна, зігріваючи вкриту синцями шкіру. – Лежи спокійно.
– Злізьте з мене, – чарівник дарма намагався скинути принца. Його потуги лиш викликали смішки в Артура. – Що ви тут робите?
– На деякий час заміняю Ґауса, – відповів Артур, – його терміново покликали до короля.
– Тільки не кажіть, що вам зненацька захотілося мені допомогти, – стиха промовив Мерлін, почуваючись незручно і ніяково. Він відчував погляд Артура, котрий розглядав кістляве тіло слуги. Чарівник знав, що не схожий на лицаря, що його худі плечі й гострі лікті можуть викликати лиш співчуття. Незважаючи на це, чарівник був на диво витривалим. Може, саме тому Артур і брав його у, якості партнера під час вправлянь з холодною зброєю.
– А якщо й так? – принц обережно розтирав пахучу мазь на лопатках Мерліна. – Не віриш?
– Не дуже, – зізнався чарівник, за що принц тицьнув його в ребра, – Артуре, я й так поранений.
– Одужаєш, – принц не квапився закінчувати з лікуванням слуги, бо усвідомив, що йому подобається торкатися до шкіри Мерліна – дуже світлої й прохолодної. Слуга слабко пручався, та явного невдоволення не виказував. – Скажи, Мерліне, чим ти харчуєшся? Повітрям?
– Нормально я харчуюсь, – ображено буркнув чарівник, вигадуючи, яким чином помститься Артуру за все це. Правда, йому подобалося відчувати широкі, трохи шерхуваті руки Артура на своєму тілі. Це викликало незрозуміле хвилювання і дивну радість, змішану з легким трепетом. Напруження змінилося розслабеним напівсном. – Може, ви ще й годувати мене будете?
– Не дратуй мене, – відказав Артур, – завтра вранці маєш бути в повній бойовій готовності. Турнір не за горами.
– А після тренування ви мене лікуватимете? – пробурмотів чарівник, засинаючи. Через це він не помітив теплої посмішки принца і не відчув, як Артур скуйовдив чорне волосся.
Додати до улюблених