POV Шей Патрік Кормак
Зрада…Гидке слово, бридке. Неприємно про нього навіть думати, не те що говорити. Особливо стосовно близьких тобі людей. Не пам’ятаю точно, коли я почав замислюватися про неправильність того, що відбувається. Сумніви мучили мене довго. Занадто довго, як для людини… моєї професії. Як би там не було, спусковим гаком став Лісабон.
Я перебував у стані паніки та жаху. І не через те, що прямо наді мною валилися хати, а земля під ногами розходилася, наче відкриваючи шлях у глибини пекла. Я асасин, і готовий не лише вбивати, а й виживати. Але люди, які були довкола… Вони втекти не могли. Навіть сильних молодих дівчат і юнаків руйнування міста вводило в жах, через який вони не могли ворушитися. Тільки кричати, поки на них не обвалиться шматок цегляної стіни. А люди похилого віку, діти і он той кошик із кошенятами, що тільки народилися… Я не міг допомогти, нікому з них.
Місто пряме на моїх очах перетворювалося на руїни. Мої ноги несли мене геть, руки прикривалися від предметів, що падали, а очі були широко відкриті. Я бачив лише вихід до моря, до порятунку, всіляко намагаючись не дивитись на смерть довкола. Думати про те, що все це на моїй совісті я також не хотів. Інакше єдиним результатом було залишитися разом із тими, хто постраждав через мою провину. Я біг далі.
Ступивши на трап корабля, я не відчув себе в безпеці. Канонір крутився довкола, оглядаючи мене на предмет поранень. Пара подряпин не йшли в жодне порівняння з тим, що діялося у мене в голові. Нервоз і шок видавали тремтячі руки. До цього у мене подібний стан був лише один раз – під час першого вбивства. Нині ж убивств було багато. І не порахувати. І всі невинні люди, які навіть не знали, що причиною їхньої смерті стала помилка. Не варто було йти до того храму.
– Боже, та що це таке! – Вигукнув матрос, хапаючись за голову.
Інші моряки також з жахом дивилися на картину, що відкривалась. Землетрус зупинився, але руйнування ще тривали. Тут і там спалахували вогні, люди кричали, не перестаючи. Навіть якщо частина городян виживе, вони просто залишаться без даху над головою.
– Вирушаємо.
Мене явно почули, але виконували команду ледь-ледь. Ліниво перетягуючи мотузки, раз у раз кидаючи погляди на Лісабон. Я не хотів ні дивитися на наслідки своєї помилки, ні відповідати на запитання. Зачинившись у каюті, я постарався відкинути емоції та зосередитись на плані. Що робити далі?
***
Якби мені ще пару місяців тому сказали, що я буду злодієм, я посміявся б і навіть погодився. Я пам’ятаю, як крав у дитинстві. Так, по дрібницях, заради потіхи. Яблуко з чужого саду, буханець біля злісної торговки, солодощі, які мені забороняли їсти перед обідом. Я пам’ятаю, як крав навіть у товарищів. Мені було сімнадцять, Лайам тільки привів мене до Братства. Я був юний і полохливий, особливо коли справа стосувалася чужого життя. Боявся навіть курку зарізати. Не любив кров. Тому талант до спритності та непомітності міг підтвердити крадіжкою.
У Ахіллеса виразно було почуття гумору. Моєю метою для крадіжки став шевальє. Незлюбив він мене з першої зустрічі. Спочатку навіть розмовляти не хотів. Мабуть, вважав мене не гідним йому. Підійти було тяжко.
– Вкрасти в ассасина, це як вкрасти у злодія – найкращий доказ твоєї майстерності, – казав тоді мені вчитель.
Три дні я пробував підкрастися до шевале. Мабуть, він не був у курсі мого завдання, інакше я навіть на десять ярдів не підійшов би до нього. Але мені пощастило. Одного дня він був зовсім п’яний. Мабуть, святкував успішне вбивство. Витягти у нього його улюблений старовинний револьвер не склало великих проблем . Ахіллес був задоволений, а Готьє лаяв на чому світ стоїть. Через рік мені довірили вбивство. У мене тряслись руки, але я зміг. Та людина була мерзотна.
Сидячи біля вогнища, я згадав усе це, хоч і не мав бажання занурюватися у спогади. Так… Мабуть, я завжди був злодієм. Тільки зараз це викликало в мені змішані емоції. Я крав своїх братів і сестер, у наставника, у близьких людей. Я був негідником. Але дозволити трагедії повторитись я не мав права. Ахілес знищив у мені щось, коли не вислухав, не зрозумів. Поштовхи в спину і вигнання – такою була відповідь. І хоч я сидів за два кроки від маєтку, подумки я перебував дуже далеко. Мабуть, мої принципи, моє кредо померли там, у Лісабоні, поховані під зруйнованим містом. Залишилися лише злість та розпач. Миттєво загасивши багаття, я попрямував до будинку.
***
Крок за кроком, я прямував до своєї смерті. Після подібного мене точно не залишать живим. Закони, якими живуть асасини непорушні, без вийнятків. Я був готовий до цього. Все заради людей, які загинули та можуть загинути, навіть заради моїх друзів. Вони сліпі, і не хочуть бачити той жах, що бачив я. Будь-якою ціною необхідно знищити манускрипт. Тоді решту артефактів ніколи не буде знайдено.
– Асасини! За ним! – чув я крізь свист вітру.
Територія маєтку велика, і оточити мене вони не могли навіть за такої кількості людей. Сніг уповільнював мене, але невелика буря дозволила якийсь час ховатися. Я навіть зміг дістатися до дороги, що веде до доків. Але відкрита місцевість зіграла на руку моїм переслідувачам. Періодично гриміли постріли, на щастя повз. Я не вірив, що мене просто хотіли затримати. Подібна зрада не забувається. Але нічого страшного. Головне, виконати задумане, а потім … Я навіть не чинитиму опір.
– Годі!
Обрив. Глухий кут. Натовп озброєних людей позаду. Я нервово хмикнув. Хто б місяць тому сказав, що за мною ж мої побратими полюватимуть… Та ні за одним тамплієром у всьому світі стільки асасинів не бігало, скільки за мною по території маєтку! Отаки важлива особа, можна пишатися.
Знімаю капюшон і повільно повертаюсь. Я злий на них і водночас мені соромно. Дивлюсь спідлоба. Один клинок, другий, дуло рушниці, шабля. Ігри закінчились.
– Шей припини!
Хоуп, люба. Вибач.
– Поверни манускрипт, і тоді Ахіллес…
Що? Забуде про все?
– Не можу. Інакше все повториться. Стільки загиблих…
Я як на долоні перед ними, а мене ще не застрелили. Смію сподіватися, що я не став для них ворогом. Хоуп, Лайам … вони досі бачили в мені друга, побратима, а не зрадника. Вибачте, що маю вас підвести. Ассасини шукають істину, діють на благо, але кредо, яке дозволяє допустити подібне тому, що відбулось у Лісабоні – це зло. Я асасин, і маю боротися зі злом.
-…ще одного і не помітять.
Дивлюся на людей, які стали для мене родиною. Через них інші втратили сім’ї. Я дію правильно. Розвертаюсь і підходжу до урвища. До останнього сподіваюся, що ніхто не вдарить у спину. Бачу виступ. Ризиковано, але за моєї підготовки є шанс безпечно спуститися вниз, а там море. Можна буде нарешті позбавитися клятого манускрипта. Порвати та викинути у море, на корм рибам.
Постріл. Я аж застогнав від болю. Мить втрати рівноваги, і я зірвався вниз. Зорієнтуватися та схопитися за якийсь виступ не встиг. Один удар об тверду поверхню, другий… Більше нічого не відчував.
***
POV Лайам О`Браєн
Дідько! Щоб тебе, шевальє!
Час нібито застиг. Я встигаю помітити Ахіллеса, який чкурнув уперед, Хоуп, яка простягла руку до Шея, свого друга, який точно не стрибав вниз, а падав. Там високо…
– Навіщо? Ми його зловили б! – обурено вигукнула Хоуп.
– Щоб напевно. – різко викарбував наш капітан, явно не бажаючи виправдовуватися.
Ахіллес глянувши вниз тут же дав сигнал слідувати за ним. Заперечень не було. Слід переконатися, що Шей…живий? Мертвий? Що нам було потрібно? Він зрадив нас, зрадив Братство. Ахіллес у нестямі від гніву. Ще в будинку, після витівки свого учня наказав забрати останнього подалі. Можливо, він просто не хотів убити зі злості. Нині теж саме. Якби Жозеф не вистрілив, що він робив би? І що б я робив? Коли Шей повернувся з Лісабона, його немов підмінили. Він ніби не впізнав нас. Кричав, лаявся, дивився, наче на прокажених. Чесно кажучі, хотів добре побити його, щоб прийшов до тями. Наказ Ахіллеса схопити Шея навіть не став несподіванкою. Я чекав від свого друга чогось подібного. Але сподівався, що все обмежиться лише черговим скандалом. На жаль, Шей вирішив піти проти Братства.
Хоуп ніби змагалася з Ахілесом хто швидше. Вони, обігнавши всіх, уже були внизу, приблизно там, де мав упасти Шей. Інші асасини відбігли далі. Раптом Кормак таки втік.
Поки біг за рештою, поглядав на скелі, які під сніговим покровом виглядали помилково безпечними. Майже біля низу, крізь снігову завісу, помітив шматок червоної тканини. Пояс, якщо бути точнішим. Навіть темно-сірий балахон Шея у таку погоду не так впадав у вічі, як цей елемент костюма. Я дав сигнал іншим, що знайшов тіло.
– Треба його витягти, – сказав Ахіллес.
Ми вдвох потягли за лямки накидки і відтягли Шея на рівну поверхню. Було страшно дивитись на друга. Бліде обличчя, закривавлене плече, весь у снігу… Небіжчик.
Наставник Братства у першу чергу забрав пропажу. Манускрипт подекуди просочився кров’ю, але принаймні був цілим. Щастя, що Шей не наважився його одразу порвати.
– Шей…-Хоуп провела пальцями по мокрому волосю Кормака.
У відповідь на це поряд почув незадоволене пирхання. Луї-Жозеф Готьє – ось уже хто точно був радий ситуації, що склалася.
-Мені шкода, – відірвавшись від книги, сказав Ахіллес, дивлячись на свого, вже колишнього, учня.
Мені також. Ця подорож, цей скандал, крадіжка манускрипта. Так швидко сталося. Я дивився на друга і не міг повірити, що він стільки лих накоїв за такий короткий час. Що ж ти зробив, Шей.
End POV Лайам О`Браєн
***
Асасини стояли над колишнім побратимом і міркували кожен про своє. Зрадники – це не щось неймовірне. І Шей с самого початку дав зрозуміти, що не у всьому згоден зі своїми братами по клинку. Але ті аргументи, що він приводив, були надто неймовірні, щоб сприймати їх за правду. Та й ті крихти, що здавалися розумними аргументами, швидко перетворилися на загрози та вимоги. Кормак не був майстром і не міг вплинути на Братство. Тим більше, коли справа стосувалася таких речей, як неймовірні артефакти, які могли схилити перевагу сил у багаторічній війні.
Наставник, діставшись манускрипту, зміг заспокоїтися і вільно оцінити ситуацію. Дивлячись на колишнього учня, Ахіллес розумів -те, що сталося, ще довго турбуватиме його. І він обов’язково зробить усе, щоб таке більше не повторювалось.
-Він живий, – здивовано і з явною радістю в голосі промовила Хоуп.
Всі тут же повернулися до неї. Жінка, видно, намацала на шиї слабкий пульс. Грудна клітка якщо і ворушилася, то це було непомітно. Шей явно був близький до того, щоб переступити межу на той світ.
Шевальє ж подібна заява не втішила. Він не любив гоноровитого юнця, котрий, не будучи майстром, все намагався виділитися. Неосвічений, з бідної сім’ї, що корисного він міг принести до Братства? В два кроки він підійшов до несвідомого Шею і вже був готовий встромити клинок, добити.
– Стій – обложив його Ахіллес, який ніби тільки-тыльки вийшов із роздумів.
Здивування відбивалося на обличчях його учнів, а Готьє ще блищав невдоволенням.
– Та невже! Ми що, залишимо все як є?! І нехай і надалі крадуть манускрипти, порушують вказівки!
– Годі! Ми…
Задумався. Він і сам не був упевнений, як вчинити. Але добивати несвідомого Шея … Це було низько. Все-таки ще недавно він був одним з них.
– Наставнику, якщо ми його залишимо тут, навряд чи він переживе ніч – начебто ненав’язливо сказав Лайам.
Хоуп, притримуючи голову Кормака, чекала на Ахіллеса. Вони могли довго сперечатися, голосувати, але вирішальне слово залишалося за ним.
– Шей порушив принципи братерства і повинен відповісти за все, – невелика пауза, – і відповість. Коли прийде до тями.
– Що?! – Вигукнув шевальє.
– Я все сказав! – різко перервав усі обурення Ахіллес. – Лайам, його треба перенести у маєток. І лікаря, раптом цей… поламав собі щось. А ми повинні почути, що все-таки сталося в тому храмі.
– Зроблю.
– Готьє! Тримай себе в руках, – застережливо.
Невдоволений погляд був відповіддю. Втім, шевальє, незважаючи на свій характер, вірний своєму наставнику, і не порушуватиме вказівки.
– Хоуп, опитай ще раз інформаторів. Щодо їхніх доповідей. Ми маємо побачити картину повністю.
Ахілес ще раз глянув на злощасний манускрипт. Книжка ніби поважчала. Тепер він сховає її, напевно. Знову погляд на Шея. Цей хлопець навіть не уявляв, наскільки близький він був до смерті. Втім, все ще може змінитися.
***
POV Шей Патрік Кормак
Свідомість ще до ладу не встигла прояснитися, а я вже відчував, як ломить тіло. Напевно, не було ділянки шкіри, де нічого б не боліло. А голова … порожня, як після сильної пиянки. Мене вистачило лише на те, щоб розплющити очі. Знайома стеля. Ахіллес, будучи майстром-асасином нічого не тямив у обстановці будинку. Колір був огидним.
Не підводячи голови, постарався оглянути приміщення, в якому прокинувся. У кімнаті я був один. Ні охорони, ні наглядачів. Хоча мій стан фізично не дозволяв мені втекти. Я навіть не був упевнений, що зможу сходити по потребі. Цікаво, хто все-таки проявив до мене таку сентиментальність, що залишив живим. І навіть більше – вилікував. Купа бинтів обтягувала мене, наче мумію, а запах ліків здається просочився по всій кімнаті. Навіть іронічно. Під час тренувань найчастіше сам заліковував дрібні рани, а тут, коли я стільки накоїв – таке обслуговування. Сказав би”дякую” і своєму рятівникові, та тільки чого варта подібна допомога? Манускрипт відібрали, а значить, трагедія Лісабона може повторитися. Це гірше за смерть. Можливо, шевальє мав рацію. Я недостатньо добрий, інакше завершив би задумане.
***
Пройшло години дві, перш ніж до мене вирішили зайти. Здається, це помічниця місцевого лікаря. Не пам’ятаю, як її звуть. Перевірила бинти, поправила подушку і мовчки вийшла. Я навіть не намагався випитати нічого. Швидше за все, їй заборонили зі мною розмовляти. Але я був певен, що вона хоча б доповість, що пацієнт прокинувся. Очікування нестерпне, особливо коли я не уявляв, про що буде розмова. Все, що я хотів – вже сказав. І мене не почули.
Скрипіння дверей повідомило про появу відвідувача. Лайам, друже,я й не сумнівався, що ти першим прийдеш до мене. Відчуваєш провину? Саме ти привів мене до Братства.
– А тобі все посміїається фортуна, – похитав він головою.
Я тільки пирхнув на цю заяву. Він знає, що я йому скажу. Та й яка тут удача? Манускрипт у мене все-таки відібрали, сам я поранений і навряд чи придатний для чогось на найближчі пару тижнів, а ще мене чекає допит від Ахіллеса. І це якщо не вб’ють у процесі. Лаям присів на край ліжка, схрестивши руки.
– Ахіллес хоче почути твою розповідь. З початку до кінця. І причину, через яку ти раптом зважився на подібне.
– До цього слухати не хотів, а тут раптом -“ласкаво просимо”, – посміхнувся я.
Мій друг невдоволено насупився.
– Не треба, Шей. Ти пішов слизьким шляхом. Наполегливо намагаєшся йти проти Братства.
– Я хотів би, щоб все було по-іншому.
-Так говориш, ніби весь цей час не розумів, що робиш.
– Ні, – мені все ще важко говорити, – я чітко знаю, чого хочу. І мені шкода, що це не співпадає з ідеологією Братства.
Лаям незадоволений. Що ти хотів почути? Каяття? Визнання, що неправий? Ти цього не почуєш.
– Ти міг би прийти до мене. Ми б знайшли вихід.
Я заперечливо похитав головою.
– На жаль, тут немає правильного та неправильного. Щоб я не зробив, так чи інакше виявлюсь винним. Але краще стати зрадником для невеликої групи людей, ніж ще одного міста, яке буде знищено.
– Шей, ти як завжди невгамовний. І на словах, і в справі, – він наче задумався. – Мені справді шкода, що сталося те, що сталося. Але у цьому немає нашої провини. Пошуки артефактів – не менш важливе завдання для нас. Ти сам бачив, яку силу вони мають. Будівельну, чи руйнівну. І їх не можна залишати просто так. Якщо тамплієри знайдуть їх раніше…
Я перервав його:
– Є речі, які не повинні потрапляти до людських рук. Навіть до нас. Ти зі мною не згоден, але я, як ніколи раніше, впевнений у тому, що кажу. Іноді підземні скарби не повинні бути знайдені. Так буде краще.
Лаям важко зітхнув. Ми не розуміли один одного і продовжувати сперечатися просто не було сенсу. Можливо, мине час, і він зрозуміє, що я намагався до нього донести.
– Що ж, сподіваюся воно того варте.
Поволі вставши, він мовчки вийшов за двері. Не знаю, коли ми ще матимемо можливість поговорити. І чи взагалі буде така можливість. Як тільки я одужаю, мій статус хворого може змінитися, і розмови підуть вже на іншому рівні. З хвилини на хвилину в кімнату увійде Ахіллес, а я навіть не знаю, що сказати. Моє бажання зупинити пошуки реліквій сприйняли як зраду Братству. Їхні дії ж, я розглядав як зраду вже по відношенню … навіть не до себе, а до людей. Неймовірно шкода, що з усіх ассасинів тільки я бачив, як далеко зайшов Ахіллес із його жагою отримати неймовірні артефакти. Подібна жадібність могла призвести не просто до поганих наслідків, а до жахливих.
Двері з неприємним скрипом пропустили ще одного відвідувача. Повільними кроками, наставник підійшов до ліжка, нависаючи, ніби намагаючись увігнати мене в жах. Але мені було не страшно. Жах був там, у Лісабоні, зараз я не відчував нічого. Мені не було в чому соромитися, а померти за правду не ганебно.
– Поговоримо?
Поговоримо, звісно ж. Двері тільки зараз вирішили зачинитися. З таким же мерзенним скрипінням. Я залишився віч-на-віч з Ахіллесом.
Додати до улюблених