Написано для Осіннього фікрайтерського з’їзду 2021 за ключем “Все, що не вбиває”
— Мій милий друже.
— Мертвий. Тут.
— Я зробив помилку?
— Ні. Ми би вчинили так ще раз.
— Твої слова не приносять у моє серце спокій.
— Вибач.
— Ти не повинен. Вони наштовхують мене на думки.
— Які?
— Те, що не вбиває, не завжди робить нас сильнішими. Вічність відкриває слабкості. Я знайшов не найкращий вихід. Ти віддав для мене все, а винагорода виявилась не вартісною.
— Хороша винагорода. Мені тут добре. Тихо.
— Це не правда. Тілом ти на Місяці, погляд же завжди прикутий до вічного виру життя. Хочеш повернутись у свій земний Рай?
— Не знаю. Думав, все закінчиться тоді. Я жив до того моменту. Мав вмерти. Піти. Тепер. Я не знаю що робити. Я можу сидіти тут. І все? І все…
Бог очікував іншого результату, але кожен раз говорив одні і ті самі слова. Кожен раз отримував одні і ті самі відповіді.
“Мій друже, я засвоїв урок знову. Воля Богів – не воля живих.”
Божество пішло, а його опонент знову все забув. Забув для того, аби ця розмова повторилась. Із дня у день.
Його погляд приковувала Земля.
Існує легенда про Місячного Кролика, який кинувся у вогонь, аби зі свого м’яса нагодувати нужденного.
Додати до улюблених