— Вей Ін! – Голос видає роздратування його власника, і названий хлопець, заходить у нападі сміху.
— Я тут! – Рука піднімається вгору, туди, де має бути небо. — Це я!
— Убожество, – каже наостанок Лань і виходить із приміщення, залишаючи Усяня одного.
Це є законом природи. Так повинно бути. Так улаштований світ.
Вода волога.
Вогонь гарячий.
Небо блакитне.
Лань Ванцзі закохується у Вей Усяня.
— Лань Чжань! А Лань Чжань! – хлопець у темному одязі, час від часу крутився біля кращого учня іменитої сім’ї, дратуючи його.
Повернута, в ліву сторону, голова зустрічається з копицями чорного волосся, що належать Цзян Чену – прийомному брату Усяня, він розлютований. Плечі напружені, а дві половинки зламаного, навпіл, олівця, що лежать на підлозі; явно були роботою хлопця у одязі кольору темної фіалки.
— Дай йому спокій, – ледве стримуючи свій запал, вимовляє він, — придурок, – спішно додав ВаньІнь.
— Не обзивай Ванцзі дурнем, він не заслуговує на це! – Тепер, замість обличчя хлопця, Лань Чжань бачив перед собою п’яту точку Вей Іна в чорних джинсах. П’ятнадцять секунд на усвідомлення, шість на приплив крові і три на те щоб відвернутися.
— Це тобі призначалося, ідіот! – остання пара. Усього трохи більше години і хлопець буде вдома. Будинок, де є старший брат та дядько. Де є неписані правила та прохолода у кімнатах. Де є зручні меблі, але немає Вей Усяня.
— По місцях, хлопці, — вимовляє професор, якого троє в аудиторії не одразу помітили.
Двоє братів сідають поруч, починаючи уважно слухати викладача. Насправді ж Вей просто малював карикатури і після невдоволеного погляду Цзян Чена кидав їх через брата в хлопця, що завжди тримав поставу.
— Вей Усянь, затримайся ненадовго, – професор поправляє свої окуляри і чекає, поки всі вийдуть із приміщення. ВаньІнь після слів старшого дивиться з підозрою – що ти вже встиг зробити не так? – видавав його погляд.
Що стосується Ланя, то він намагатиметься підслухати хоч шматочок їхньої розмови. Але план залишається невиконаним – його покликали до деканата, а потім він вирішує піти додому.
— Ванцзі, як справи в університеті? – Січень, як завжди привітний. У руках він тримав бансурі, що належала його учню.
— Нормально, – Лань Чжань проходить до своєї кімнати і сідає за письмовий стіл. Три години виконання завдань, і тепер, хлопець вільний робити, що хоче.
Пріоритет він віддає новій, купленій книзі. Тепер же Ванцзі поглинений читанням. Перед ним новий світ, але у голові один єдиний образ. Прибрати його не виходить і Ланю доводиться упокоритися з цим.
«Один крок, один дотик і Вей Усянь цілує Лань Чжаня»
Різкий викид адреналіну в кров, Ванзі перечитує рядки.
«Покладаючись на перераховані вище терміни і формули, я коротко пояснив вам, таке поняття, як сила тяжіння. – Розповідав нам лектор.»
У руках Лань Чжаня знаходиться книга його улюбленого автора, що любив вставляти у свої історії наукові терміни. Його персонажі проводили досліди, а антагоністи найчастіше були божевільними алхіміками.
— Вей Ін, – тихо вимовляє хлопець, несвідомо погладжуючи тверду обкладинку друкованої продукції.
— Лань Чжань, мене переводять, – Усянь усміхається, ніби нічого не сталося. Усміхається так, ніби радий цьому і завжди тільки цього чекав. Можливо, це так, але для Ванцзі ця новина стає несподіваною. Хотілося взяти його за руку і невпинно повторювати йому слова, що зараз виникають у нього в голові. “Не йди”. “Повернися”. “Ти мені потрібен”. — Я вчитимуся в Японії!
— Мгм, – без особливої зацікавленості, на перший погляд, вимовив хлопець.
— Який ти нудний, Лань Чжань, Ванцзі опускає погляд на свої руки. Йому нема чого додати, це правда. На неї не заведено ображатися. — Але ти мені подобаєшся, — почервонілі мочки вух і мовчання на пропозицію.
Хлопець запам’ятає ці слова обов’язково. Знайде спосіб зчитування почутої інформації з головного мозку та запише їх на носій. Три слова, як аудіотрек стоятимуть у Ванцзі на будильнику, на календарних нагадуваннях та на дзвінку. Але в жодному разі не на дядька Циженя. Таке фривольство він вочевидь не оцінить.
— Вей Ін, – хлопця перервали, але такий результат ні краплі не засмучує його. Все одно Лань не знав, що сказав би далі.
— Лань Чжань, — Усянь сідає навпочіпки і схиливши трохи голову вправо — дивиться на Ванцзі, — скажи, що ти сумуватимеш за мною.
— Мгм.
— Що чекатимеш мого повернення.
— Мгм.
— Я радий! – укладає хлопець і піднімає руки нагору. Промениста усмішка Вея, і тепер, всю увагу він переключив на свого брата.
— А я ні, – тихо вимовляє Лань, користуючись тим, що його не почують.
Вей Усяня переводять, а Ванцзі не знає, який день стане їхнім «останнім». Можливо, цього дня Лань Чжань дозволить хлопцеві багато. Але хіба він цього не робив? Лань заплутався.
Заплутався у своїх думках, міркуваннях та у своїх почуттях.
Після всіх пар Лань вирушив додому в поганому настрої. Дві фрази, одна наперевагу іншої, виникали, як спалахи, у голові хлопця.
Це як фраза «у мене для тебе дві новини: погана та хороша. З якого почати?». І ти, начебто, радий гарній звістці, але на душі не відчуваєш тих звичних метеликів. Все тому, що погана новина була набагато гірша, ніж очікувалося, і друга згадана звістка розчинялася, як цукор у гарячому кухлі чаю.
— Підходьте-підходьте. Не пошкодуєте! – На шляху додому Ванцзі зустрівся досить молодий торговець. Будучи в здоровому глузді – хлопець би пройшов повз його товарів, але в даний момент Лань не міг тверезо мислити. — Дивіться які чудові, правда? Виберіть одну, і я, так і бути, дам Вам другу абсолютно безкоштовно!
Цей продавець знає, як зазивати покупців. “Вей Ін би повівся на це” – подумав Лань Чжань повернувши голову вліво – проганяючи чергові думки про Усяну. Але цією дією він натрапив на досить цікаву річ.
— Ось цю, — торговець переможно посміхається, і стримуючи свою обіцянку — загортає у невеликий паперовий пакет два товари, за один із яких Ванцзі не платив.
— Приходьте ще, – Лань лише небагатозначно кивнув і продовжив свій шлях додому. У його рюкзаку знаходиться прощальний подарунок Усяню, який навряд чи вручить хлопцю.
— Брате, дарувати подарунки хлопцям – нормально? – цікавиться Лань після вечері у Січеня.
Дядьки сьогодні не було вдома, і нехай таке траплялося досить часто – молодший був радий такій обставині. Він не уявляє реакцію родича, якщо той, раптом, підслухає їх, з братом, розмову.
— Кожен буде радий подарунку. Не бачу в цьому нічого соромного, – тепла усмішка Лань Хуаня, здавалося, могла осяяти весь світ своїм теплом. — Або ж, ти питаєш, бо тобі подобається хтось? І цей хтось – чоловік, – лише кілька секунд, і старший уже знає відповідь на своє запитання. Почервонілі вуха та відведений убік погляд супроводжували успішне розкриття хлопця. — Хто він? Я його знаю? Ти можеш довіритись мені, Ванцзі.
— Його переводять закордон, – молодший встає з нагрітого місця і йде до своєї кімнати. — У Японію, – біля самих дверей, додає він.
Наступного дня Усяня не було в університеті, як і на послідуючий, і через тиждень. Цзян Чен, з кожним днем, не ставав спокійнішим, навпаки, більш дратівливим. Це й було найнезрозумілішим у поведінці ВаньІня. Начебто причина всіх бід перебуває в іншій країні, а хлопець ходить таким збудженим, як після чергової капості Вея.
Лань Чжань, на відміну від Цзяня, не змінився зовні, був також прилежний і хороший багато в чому; але внутрішньо зламався на маленькі шматочки, що може поєднати лише одна людина, і той став причиною цієї «поломки».
Приходячи додому Ванцзі сідав грати на гуцині. Цей інструмент зацікавив хлопця після тижня від від’їзду Вей Іна. Навчитися грати на ньому було важко, але Лань намагався. Пальці були перебинтовані після кожної годинної гри на гуцині і віддавали болем більшу частину часу, хлопець терпів. Терпів, поки грав пісню власного твору, назви якої Ванцзі не придумав. Слухаючи її, серце досить стискалося, на душі ставало сумно і в краю свідомості пробиралася надія.
Так і минуло три роки. Подарунок, що не встиг віддати Лань Чжань, тепер лежить на полиці книжкової шафи, поряд із виданням його улюбленого автора. Це був невеликий чорний кролик, із чимось червоним на його вушках, можливо, це була стрічка. Такий самий, але в білому кольорі, Лань носить із собою, на удачу.
Двадцятип’ятирічний хлопець, що носить із собою іграшку, напевно, Усянь щиро посміявся б з нього.
І ось знову. У думках один Вей Ін, а насправді його слід давно вже простиг. Навіть ноток його непомітного парфуму не вловити у повітрі. Залишається лише сподіватися, що вони зустрінуться у майбутньому. Нехай це відбудеться через десять або п’ятнадцять років – Лань Чжань готовий чекати.
— Ванцзі, йди додому раніше, — каже Січэнь, що зараз переглядав важливі документи щодо їхньої майбутньої угоди. Вона має відбутися наступного місяця, тож підготовкою вирішили зайнятися зараз. — Я сам закінчу з усім.
— Мгм, – молодший кланяється і йде до свого кабінету.
Вже через десять хвилин Лань йшов на найближчу зупинку, сподіваючись, що потрібний транспорт під’їде відразу. Таке бажання мало силу виконатися, але не в слушний момент – Лань Чжань був за тридцять метрів від потрібного місця. У спробі добігти до автобуса, що під’їхав, хлопець зазнав провалу. Ванцзі спіткнувшись, упав на асфальт і не зміг стати доброї хвилини. Робочий портфель був відкинутий на пару метрів уперед, а перехожі оминали його. Усі, крім одного.
Той, що з теплою посмішкою і копицями чорного, неслухняного волосся; допоміг встати з асфальту та підняти вміст портфеля, що випало при падінні. Листи паперу, ручки, документи та… білу іграшку, що Лань носить на удачу.
— Лань Чжань, тобі подобаються… кролики? — В очах Усяня видніються смішки, але навіть якщо і так, Ванцзі готовий терпіти все це. Терпіти всі витівки Вей Іна, аби той був поруч.
— Мій, – багатозначно вимовляє Лань, торкаючись руки хлопця, в якій знаходиться іграшка.
Це незаперечна істина, закон природи. У такому сумнівається лише повний безумець.
Вода волога. Небо блакитне. Цукор солодкий.
А Лань Ванцзі закохується у Вей Усяня.
______________________________
Роботі цій вже близько року. Я просто вирішила зробити український варіант. Дякую, що прочитали.
Додати до улюблених