Торкалося море берегів безлюдного острова, намагалось забрати собі як сувенір дошку розбитого корабля,
забрати й сховати там, де зберігаються всі такі от трагічні сувеніри, так, море романтична штука, такий звабливий образ,
але дуже цинічна істота в своїй сутності, ви навіть не уявляєте, наскільки. Вдумайтесь, пригадайте казки та улюблені міти:
скільки чудовиськ стримує море, га?
Море красиве, море чарує своєю зовнішністю, море заспокоює своїми розмовами, розмовляє тихо, пошепки,
солоними губами цілує у скроню, теплими руками, як вода близько до берега, гладить по спині, тримає за лікоть,
але море жорстоке й цинічне, тому безжальні банди русалок й сирен, всякі авторитети типу Сціли й Харібди, місцеві барони Нептун і Посейдон
ставляться з повагою та шаною, з острахом.
Ісус зможе пройтися по морській гладі тільки якщо море того схоче: це дика й неприборкана, дуже цинічна стихія,
не позбавлена романтики, звісно, не позбавлена грайливості, іронії й гумору, тож трішки ліниво торкається море берегів,
тягне далеко-далеко уламки корабля й жене від берега скриньку з корисними інструментами, мабуть, бо бачить,
на березі – людина.
Схудлий матрос, який пережив цей шторм, який вижив після того, як розбився його корабель, навколо нього гарячий пісок,
засліплююче сонце, пляшка рому, чи бренді, чи віскі, та суть – напівпорожня, і, звісно ж, цинічне море.
Матрос приречено сидить, п’є ром просто з пляшки, дивиться за горизонт, та не очікує нічого: за ним ніхто не прийде,
за ним ніхто не заплаче, напевно, він наче викинутий з усіх часів та реальностей. Аж як він чує кроки:
ніби крокує хтось, але не землею цього маленького острова, а поверхнею моря, він дивиться на пляшку поглядом людини, яка розуміє,
що пити на сьогодні досить, він протирає очі, чистить вуха, дослухається ще, аж як бачить: вперед, до горизонту кудись,
крокує молода дівчина, так, просто поверхнею моря, і воно, що характерно, дозволяє!
Схудлий приречений п’яний матрос дивиться на її стрункі ніжки, якими вона легко-легко крокує, і посміхається –
посміхається якоюсь неконтрольованою посмішкою, наче не міг не посміхнутися.
«Бляха, ти ж приречений помирати,» – каже дівчина, не повертаючись, – «а думок в тебе все одно – тільки про це?».
«Та ні,» – незмінно всміхається матрос, – «я просто помітив, що в тебе немає браслету на лівій нозі. От і радію, що ти повертаєшся,
по-справжньому перший місяць літа».
«Що?»
Вона спиняється, аби запитати, хто він в біса такий, щоб це знати, де він міг дізнатись про це, де прочитати, хто йому розповів, багато питань,
загалом, але як вона дивиться на берег, якого торкається море, та вже набагато обережніше й скромніше,
то там тільки недопита пляшка рому й якийсь зошит з нотатками.
І немає нікого.
Додати до улюблених