Увійшовши до кабінету, молода жінка зачинила вікна та запалила свічки.
– Добрий день! Я ваш новий професор з історії магії. Сьогодні у нас буде перший урок, тому я не змушуватиму вас читати цілу гору книг, інформація в яких вам ніколи не знадобиться. Ми вивчатимемо лише те, що вам необхідно знати.
– Вибачте, як нам звертатися до вас? – спитала дівчинка зі світло-жовтим волоссям та золотими очима.
– Міс…?
– Міс Олівандер, – усміхнулася дівчинка.
Професор підійшла до дошки та вивела великими чіткими літерами: «Професор Розумовська».
– Отже, почнемо урок…
Але не встигла професор продовжити почату фразу, як у клас шумно увійшов містер Філч, прямуючи прямо до професорського столу, на який поставив близько кількох десятків папок з документами. Розумовська упокорила завгоспу гнівним поглядом, у якому прослизнула іскра здивування: вона не любила, коли її переривали, заважаючи робочому процесу. Дивилася на нього гнівно, але з подивом.
– Це треба заповнити! – гаркнув своїм звично-буркотливим тоном Філч.
-Так багато? Але це мій перший день! Ви хочете сказати, що стільки документів мені доведеться заповнювати щодня? – обурено вигукнула молода професорка.
– Незаповнена документація, що накопичилася за останні п’ятдесят років, – просто відповів сквіб.
-Що? За п’ятдесят років у Школі не було жодного професора з історії Магії?
– Був, – була односкладна відповідь.
– І чим він займався? – Розумовська схрестила руки на грудях.
– Професор Катберт Бінс сам не міг заповнювати документи. Він примара, – і не бажаючи далі вести таку довгу розмову Філч, човгаючи, зник за дверима кабінету.
– Уроки він міг вести, а документи заповнювати – ні. Ось! – під ніс пробурчала з обуренням Розумовська.
Потім оглянувши парти вона побачила погляди дітей, тому вона випрямила спину і зробила спокійний вираз обличчя.
– Продовжимо, – професор поспішила повернутись до студентів, що вже почали розмовляти між собою, – ви вже вивчали цей предмет на минулому курсі. Історія магія на перший погляд нудна, але варто копнути глибше, як ви зрозумієте, наскільки вона загадкова та цікава. І ви завжди можете звернутися до мене за допомогою з вашими домашніми завданнями чи науковими проектами з моєї дисципліни, – професор сіла за стіл та відкрила товстий підручник. – А тепер відкрийте дев’яту сторінку – тема “Початок нашої ери”. Читайте та записуйте…
– Професоре, а ви знаєте щось таке, чого немає в книгах? – поцікавилася дівчина із зеленими очима, яка з цікавістю дивилася на молоду жінку.
– Я знаю багато цікавих історій, – загадково відповіла професор, не відволікаючись від документів.
– А є такі, що впливають на історію, але їх немає в книгах? – професор перестала писати, відкладаючи перо убік, і подивилася на дітей.
– Так, – кивнула Розумовська.
– Тоді розкажіть, – сказав з сміхом хтось із студентів.
– А ви дійсно хочете почути? – професор окинула клас пильним поглядом.
– Так! Так! – пролунало з усіх боків.
-Ну, ви самі напросилися, – посміхнулася Розумовська.
***
25 серпня 1937 року. Море.
– Як гарно пахне море! А яке гарне небо! – очі спрямовані на небо, на якому не було жодної хмаринки. – Тільки холодно! – на обличчі з’явилася усмішка, а в очах затанцювали червоні вогники.
1937 20:00
Том сидів у своїй кімнаті, номер 27. Сховавши раннє кілька шматочків хліба під подушкою, він почав з насолодою поїдати їх.
Біллі Стаббс – головна проблема для Тома через те, що по притулку почав гуляти слух: ніби Том Реддл якимось чином винний у смерті улюбленого кролика Білла.
Ні, винен. Визнає. Але це було випадково! Він не хотів…
“Ні, я й справді зробив це спеціально”, – подумки зізнався Том самому собі.
Місіс Коулі запідозрила щось недобре. Але як там кажуть? Нема за що зачепитися – треба відчепитися? Правильно?
І за його нестримність Тома чекала не тільки помста Білла Стаббса, а й дещо гірше: позбавлення сніданку, обіду та вечері.
Якщо робити щось вдруге, потрібно буде все спланувати до найдрібніших деталей. Так, щоб жодна душа не могла запідозрити маленького Тома хоч у чомусь подібному.
– Гей, Редл! – хтось постукав у двері Тома.
За голосом це була Улісса Робертсон, старша помічниця місіс Коулі.
-Щось не так? – відповів награно-спокійним голосом Том, відчинивши двері. І справді, місіс Робертсон була в цей момент, це не жінка, а зло в спідниці.
-Мені терміново потрібно вирушити у справах. Занеси документи місіс Коулі і якнайшвидше, – гаркнула жінка.
– Чому я? – не розгубився Том.
– Тому! – місіс Робертсон засунула папку в руки Тома, пробурмотівши собі під ніс: «Ще одного притягли буде висіти в мене на шиї», – і насупившись пішла в протилежну сторону коридора.
– Думаю, на Білла не потраплю, – тяжко видихнув Том і швидким кроком попрямував до кабінету місіс Коулі.
Мері Вотсон. Тридцять вісім років, темне волосся, такі ж темні очі та азіатські риси обличчя. Медсестра почала працювати у притулку, коли Тому Реддлу було близько семи-восьми років. Про неї ходили різні чутки, але ніхто не знав правди. Про минуле ніхто ніколи нічого не знає.
Том глянув на папку. Та виявилася тонкою, і йому здалося, що вона була порожня.
“Може Робертсон хоче підставити мене?” – промайнуло в голові Тома. – «Хоч вона мене й не любить, але це ще не означає, що просто порожньою папкою вона зможе відправити мене до психіатричної лікарні».
Том, подумавши кілька секунд, таки зважився відкрити папку. Здогадки не підтвердилися: у папці була особиста справа дівчинки. Лише один листок. Том ледве встиг прочитати ім’я дитини.
Тут же пронизав біль від сильного удару кулака. Хлопець швидко обернувся і побачив місіс Коулі.
– Томе, де ти вештався стільки часу? Іди звідси, – Коулі взяла його за стару сорочку і шпурнула вбік.
Розлючений Том попрямував до своєї кімнати.
– Що, Томе, отримав від місіс Коулі? А може, від місіс Уліси? – почувся сміх.
– А тобі якась справа? – підняв Том праву брову.
– Ой ой. Давно час, бо ніхто не може тобі показати, де раки зимують. Дуже багато ти собі дозволяєш! Тобі треба показати твоє місце, – посміхнувся його опонент.
– Я знаю своє місце! А чи ти знаєш своє? – спокійно відповів хлопець. Він оглянув коридор притулку: було відчуття, що хтось підслуховує. Швидше за все інші діти.
– Не будь таким зарозумілим, Реддл, – Уоллі підійшов до Тома. – Ти такий, як і інші, що живуть тут, – він показав пальцем на Тома, а потім на підлогу, – Ти ніхто!
– Я не маю ніякого відношення до вас, – куточок губ сіпнувся вгору, змушуючи Уоллі перекоситься від люті, – Ти, напевно, чув про кролика Білла? – Том впевнено глянув на Уоллі.
Ерік відскочив назад, а в очах Тома спалахнули червоні вогники. І цього разу його прекрасні блакитні очі налилися кров’ю, а на обличчі з’явилася хижа посмішка.
– Ти не боїшся повторити його долю? – прошелестів він скрізь зуби.
– Чокнутий! – закричав Уоллі і, штовхнувши Тома, кинувся навтьоки.
-Тс… – Далі не було сенсу щось говорити: Уоллі вже не чув його.
Том опустив голову і спокійно видихнув. Його бояться. Приємно йому це чи ні, але вже нічого не змінити.
-Особиста справа, особиста справа.-повторював кожен раз Том.
Елізабет Фаер. Дата народження 31.12.26
Дата народження. Як у нього… Може, вона його сестра? Ні. Точно ні. Просто вони народилися одного дня. На цьому все.
Він наблизився до своєї кімнати. Хтось прошмигнув у двері двадцять п’ятої кімнати. І у Тома було відчуття, що він побачив напис на двері, виведений темною фарбою: Лікоріс.
25 серпня Море
На пляжі сиділа дівчинка. Вона була схожа на ляльку: світла шкіра, рожеві рум’яні щоки, червоні губи, зелені очі та чорне волосся. Лише червона сукня не вписувалася в милий образ дівчинки, відливаючи при денному світлі криваво-червоним відтінком.
– Ліз, – прокричав якийсь хлопець, на що дівчинка лише закотила очі.
– Що тобі треба, Нік? – стомлено спитала вона.
– Дивись, що знайшов, – він простяг дві маленькі мушлі.
– І? – байдуже спитала Ліз, навіть не глянувши на знахідку приятеля.
– Мені батько казав, що коли він був біля моря з другом, то вони знайшли такі самі. Вони можна почути звук моря. І згадати гарні моменти, – усміхнувся хлопчина. Його світло-блакитні очі сяяли від радості.
– Було б що згадати! Притулок, сирітство, хвороба? – буркнула Ліза, а хлопець знітився.
– Сестро, але треба радіти. Завжди. Бути щасливим у прикрощі та бідності, у радості та багатстві! – промовив хлопчик, сідаючи біля сестри.
– І хто тобі таке сказав? Як на мене, брехня! Той, хто тобі це сказав, не розуміється на житті, – поправивши сукню, дівчинка лягла на пісок.
– Але це ти мені сказала, – розгублено пробурмотів хлопчисько.
Дві пари очей дивилися один на одного. І хлопчина весело засміявся, на що дівчинка насупившись вирвала з рук черепашку.
З полотняної сумки Ліз акуратно, немов коштовність витягла скриньку кольору слонової кістки, інкрустовану перлами і розписану вигадливими візерунками. На кришці, посередині, красувався стертий часом напис.
– Що це таке? – спитав Нік, розглядаючи скриньку з усіх боків, при цьому сидівши поряд як султан.
– Леді Вотсон подарувала, – тяжко видихнула Елізабет, не відводячи погляду від скриньки.
– Гарна! Як і твій кулон, який ти одержала від батьків.
– Вотсон сказала, це теж від батьків, – останніми словами руки стиснули скриньку, настільки сильно, що в будь-яку секунду, здавалося, тендітна річ могла тріснути. – Вотсон казала, що вони любили один одного, але це …
Елізабет взяла скриньку і з огидою подивившись на неї прошипіла через зуби:
-Брехня.
– Але, може… – спробував щось сказати.
– Ніколас, як ти думаєш, який з неї може бути толк? Чи може її продати?
– Але ж це твоїх батьків, – м’яко заперечив хлопчик.
– Я вже маю сумнів, що вона належала батькам. Вона навіть не відкривається, це просто… – дівчинка не встигла домовитись, як Ніколас її перебив.
– Досить Ліза! – гукнув хлопчик. – Мені також важко. Можливо тобою керує заздрість, що мій батько приділяв мені більше часу, а ти навіть своїх ніколи не бачила… – останніми словами хлопець скам’янів, його руки закрили рота, і він стривожено глянув на дівчинку.
Вона застигла на місці, якби її чорне коротко стрижене волосся не розвівало легкий вітерець, можна було б подумати, вона була статуєю: зелені очі стали скляними, а обличчя маскою без жодної емоції.
– Сестро, вибач. Я не хотів, – Ніколас почав вибачатися.
– Сестро?-пирхнула вона.-Чому ти не сказав? – прошепотіла дівчинка.
– Місіс Вотсон, вона, – хлопець почав трохи трусити від хвилювання.
– Значить, вони не зараз покинули, а давно …хотіли пограти на моїй пам’яті. – пробурмотіла Елізабет.- Залиш мене.
– Ліз …
– Іди… – Нік зробив кілька кроків назад.
Хлопець із занепокоєнням йшов, постійно оглядаючись на дівчину, яка сиділа, роздивляючись скриньку.
– Гей, про що він із тобою говорив? – Ліз кинула трохи здивований, але все такий же байдужий погляд у бік, де стояли троє дівчат. Елізабет сховала скриньку в сумку.
– Ви про Ніколаса? – спитала вона.
– Як ти можеш називати його по імені? – заверещала одна з дівчаток. – Я Джуді Лаванда Поунс. І тільки я можу його називати на ім’я.
– Та називай його як хочеш.- знизала плечима Елізабет.
– Я чула, ви через щось сперечалися?
– Ну і що?
– Значить, ти йому не подобаєшся?
– Ні, ми в добрих відносинах, і шановна, яка вам різниця! – Елізабет подумала, що дівчинка запитала про дружній інтерес, але …
– Значить, ти така… – глянула на неї з огидою Джуді. – Подобаєшся Ніколасу?
– Яка така? Ти спочатку на себе подивися, – насупилась Елізабет.
– Ах ти! – вигукнула Джуді.
– Що? – У тон їй відповіла Ліз.
– Ти, візьми її, – вказала вона одній зі своїх подружок. – А ти принеси подарунок нашій гості, а то в неї стільки радості, що вона просто лусне.
Дівчата схопили маленьку, худк Лізі, ведучи до невеликого деревця, що росло поруч, і сильно стягнули її руки навколо стовбура мотузкою, що лежала між корінням.
– Гей! -Одна з дівчат підхопила сумку Лізі, передаючи її Джуді.
Не гаючи часу, Джуді витягнула ту саму скриньку.
– А що це в нас?
– Постав на місце! – Крикнула Ліза.
– А як не поставлю?
– Постав!
– Добре, поставлю. Тільки що це?
– Скринька, – спокійно, стримуючи свій гнів, сказала Ліза.
– Чия?
– Що за питання? Моя.
– Де ти її взяла?
– Мені подарували, – скривилася дівчина
– Хто?
– Хтось! – високомірно усмінулася Ліза, витягнувши гордо голову.-Тебе не вчили не брати чуже дорогенька моя?!
– Ти! – Джуді погрозливо присунулася до неї і замахнулася шкатулкою, мов хотіла її кинути.
Фаер з жахом споглядала на це, її аж затрясло від страху, що зараз може статися.
– Батьки. – все ж зізналася Лізі.
– Я готувала цей подарунок не тобі і хотіла пожартувати над іншою, такою ж людиною, яка не знаж своє місце,- розсміялася Джуді, дивлячись на пов’язану Лізі, але раптом скрикнула. – Ой! – скринька випадково впала, і з неї виповзли змійки.
– Ні, що ви робите! – Закричала Елізабет.
Змії підповзали до неї. Елізабет насупилась.
«Чому вони повзуть до мене?»
– І так, твоя скринька огидна, – вишкірилася Джуді, і кинула скриньку у бік моря прямо на камені. – Напевно, твої батьки тебе не любили. Або,-надула розовенькі губки дівчисько.-Вони були дивними і не багатими.
– ЗАКРИЙ СВІЙ ПОГАНИЙ РОТ! – крикнула Елізабет, змії які наближалися спалахнули, як маленькі іскри. Мотузка, якою зав’язали дівчинку миттєво перетворилася в сірий попіл, звільняючи її.
Джуді зі своїми подругами злякано кинулися подалі від Ліз. А вона сама побігла убік, куди Поунс кинула скриньку. Дівчинка почала шукати скриньку, уважно переглядаючи простір, але на суші її не було.
Відразу ж у маленькій головці виникло безліч думок: А може, розбилася? А як не знайдеться? То ж був подарунок батьків.
Дівчинка піднімала велике каміння руками, шукала на суші та у воді. Хоч це було заборонено. Вона відчувала біль у ногах і руках, а похмурий пляж, де рідко хтось гуляв через похмуру атмосферу, що навалювалася на гуляючого, тільки змушувала триматися від моря подалі.
– Знайшла … – тремтячим голосом промовила дівчинка.
Її руки тремтіли, покриті ранами та подряпинами, з яких сочилася кров, але вона акуратно тримала скриньку притуливши її до серця.
Том відчув себе дивно. Він чув чийсь голос у своїй голові, але він не міг поворухнутися. Снодійне важкою хмарою огортало його свідомість.
Біллі Стаббс. Паскудник.
-Ти! Чи як тебе там, ще далеко? Чи ти мене обдурити вирішила?
– Скоро Біллі. А може не треба? Що ми тоді скажемо вихователям? – белькотіла Бенсон. – Все це не добре, правда Бішоп!
“ – На твоєму місці Бенсон, я б не ліз у цю справу, бо ще потрапить від місіс Коулі. Тебе за спиною обговорюють. Так почнуть обговорювати просто в обличчя. А ти так вразлива. Тебе, Бішопе, це теж стосується. ти допомагаєш Стабсу залякувати і знущатися з інших, скоро ти сам станеш тим, іншим. І Білл почне залякувати тебе!-подумав Том
-А на твоєму місці, Стаббс, я вибирав би кращих кандидатів для подібних справ. Вона мову за зубами втримати не зможе. І про це весь притулок дізнається вже за тиждень, – продовжував він.”
– О, позбавитись таких, як він! Ми будемо героями, які врятували світ від дивака!
” – Почекай, я розумію, що Білл погано каже, але зараз точно пролунало слово. Подібне кажуть коли хочуть позбутися тіла, але зараз ми не читаємо детективів, і ми точно не в кіно.
-А знаєте, що найгірше? Те, що тіло, якого треба позбутися, це Я, – різко пролунав знайомий голос.”
Якісь крики та останнє слово «кидай!».
Два варіанти. Перший: Я зараз сам себе врятую і покажу тим дурнем; Другий: Я упокорюся зі смертю і попрощаюся з життям. Ні, ні, ні другий варіант мені не подобається.
Мертва тиша. Затримка дихання. Коли тонеш мозок не дає відкрити рота. Коли кисень не потрапляє до мозку, голова розривається. Сили боротися зникають. рот відкривається, і вода заливає легені. І починається спокій.
Я всього лише монстр, якого ніхто не любить, який не вартий кохання…
З останніх сил Том розплющив очі і побачив: темну, ненависну порожнечу. Один із багатьох його страхів. Але раптом ніби русалка простягла йому руку. Світла шкіра, гарне волосся, смарагдові пронизливі очі дивилися на нього.
Вона потягла його до себе. Він доторкнувся до неї: вона була така тепла, а він холодний, як лід. А може, навпаки.
– Кха… Кха! Я живий? – відповіді не було.- Де я? – друге питання, на яке він також не отримав відповіді.- Хто ти? – хлопчина відкашлював останні залишки води з легень і поглядав на обличчя.
Дівчина приховала своє обличчя руками.
– Ні, потонув! А я прийшла забрати твоє серце, – відповіла спокійно дівчина без вагань, ніби це було в порядку речей: хлопчик, що тонув, і вона, ніби русалка, що врятувала його.
– Ха, правда? – підняв брови хлопчина. Він дивився на неї, не зводячи очей.
Псевдорусалка подивилася на нього байдужим поглядом і тяжко видихнула:
– Ти смішний! – вона прибрала руки, відкриваючи своє обличчя.
Він знову побачив її зелені яскраві очі, темне, як ніч, коротке волосся і білу шкіру.
– Ні, не смішний! Так, де я? – Він насупив брови і глянув на дівчинку знову, очікуючи нарешті відповіді.
– У печері, ти мало не втопився в озері. Рибка ти наша презолота.
– Мене хотіли втопити! – вигукнув він.
– Знаю, – коротко сказала вона.
– Звідки? – хлопець скривив обличчя і почав уважно досліджувати обличчя дівчини. На мить на її обличчі відбилася злість, але її швидко змінила втома. – Чи ти?
Потираючи двома пальцями перенісся, змучена дівчина, немов прочитавши думки, відповіла:
-Ідіот!Треба було тебе залишити тонути в озері, – хмикнула вона.
– Ліз, що з тобою? І хто це? -Нік оглянув Елізабет і побачив хлопця. Швидше за все, Нік дізнався нового знайомого: він був у притулку Вула вже півроку.
– Нік, потім поговоримо! – сердито глянула на нього Елізабет.
Діти вийшли і поспішили до решти, але потім поділилися, щоб ніхто не здогадався, що з ними сталося.
– Елізабет, де ти була? – Марта підбігла до дівчинки, а Улісса закотила очі.
– Знову десь хиталася. Це єдине, що може. Або знову хотіла навчитися плавати. Ти не вмієш плавати, і ти нічого не можеш. Ти безпорадна і дурна, тож хоч слухай старших! – скрикнула Улісс.
– Місіс Марто, ми з нею трохи відстали, пробачте її цього разу. І Елізабет знає, що вона не вміє плавати. Тому вона не наближалася до води, – захистив її Ніколас.
Було помітно, як Джуді Поунс стиснула свій кулачок і злим поглядом роздерла Лізі на шматки. Хоч Фаер це і відчувала, вона лице скорчила милу мордочку і усміхнулася у відповідь.
Джуді – улюблениця місіс Робертсон. Кучері, колір яктй нагадує змішаний золотий і коричневий, якими вона так пишалася і карі, майже чорні очі, неначе вугілля. Дівчинка зацікавилася Ніколасом, а він, звичайно, її не помічав. З єдиною, з ким він проводив весь час це з Ліз. Вони ж ще малі для першого кохання. Ліза терпіти не могла цих розмов, яке кохання в їхньому віці.
– А де Марволо? – спитала Марта в Уліси.
– А я звідки знаю? Знов щось дивне робить, – відповіла їй та.
– Улісса! Це ж дитина. А може, з ним щось трапилося? – Марта почала сперечатися з Уліссою.
Білл уже насолоджувався, уявляючи, як у всіх фарбах розповідатиме ситуацію місіс Коулі. І було видно, як Білл усміхається: він почував себе героєм. Але як він тоді помилявся! Він ще не знав, що його план провалився.
– Я тут, місіс Марто, місіс Улісса! – сказав захеканий Том.
У Білла волосся стало дибки і побіліло, ніби його мукою обсипали. Ема і Денніс затремтіли.
– Де ти ходив? – вигукнула Робертсон і взяла його за сорочку. – Я все розповім Коулі, – погрозила йому Улісса.
– Він допоміг нам повернутися, – спокійно відповіла Елізабет. Ніколас підтвердив.
– Так, ми заблукали, а він нам підказав дорогу, – сказав Нік.
– Ніколас, тобі треба краще вибирати друзів, – сказала Улісса і зневажливо глянула на Фаєр. – Наприклад, Джуді. Вона така гарна дівчинка. Водишся не з тими.
Елізабет схилила голову наче лялька, але мовчки витримала образливі слова на свою адресу. І навіть усміхалася, вдаючи, що нічого не почула.
Але це лише гра. А насправді, короткі нігті вп’ялися в ніжну шкіру, залишаючи червоні сліди у вигляді півмісяців. Леді Вотсон вчила маленьку Елізабет стримувати свій гнів усередину себе: «Будь розумною, але грай ідіотку.»
Тільки мильком вона побачила, як той самий хлопець, Том, дуже уважно дивився на неї, але коли їхні погляди перетнулися, відвів свій і продовжив стояти з холодним, байдужим виразом обличчя.
***
Притулок Вула
– Дякую тобі, що врятувала мене! Мене звуть Том. Том Марвол Реддл. А тебе Елізабет? – він дивився на дівчинку тими самими холодними очима.
– Нічого особистого. Насправді я хотіла тебе там залишити, це була не моя справа. Але, подякую моїй совісці, тому я вирішила тебе врятувати. Отже, мене звати Елізабет. Елізабет Фаєр, – таким же виразом відповіла дівчинка.
-Ти Така чесна! Навіть не приховуєш, що тобі начхати! – підняв брови Том. – Значить, боїшся мене, але сама хотіла, щоб я помер!
– Ти дурень Марволо? Мені тебе боятися?Ти правий!-похитала головою Лиза.-Мені начхати хто ти і що ти! Я навіть не знала, хто ти до цього випадку! І, взагалі, я ні з ким не спілкуюся. Ти став винятком, в мене є книги і Нік, – насупила брови дівчинка і хотіла вже йти, але Том зупинив її і простяг руку.
– Будемо товаришувати? – простяг хлопець невпевнено.
Видно було, як важко даються йому слова. Елізабет не любила заводити друзів, а Нік був її єдиний друг, брат. Але і було видно, що і Реддл такими заявками не розкидається.
-Гарних снів! Томмі!- посміхнулася вона і втекла геть.
Спочатку хлопчина насупився, але потім розцвів, він усміхнувся їй у відповідь непомітно. Але що він у ній бачить? Друга чи іграшку?
Вона любила самотність, бо вона ніколи не зрадить і не покине. І ніколи вже не хотіла прив’язуватися до когось, але з якоїсь причини Ліз простягла Тому руку у відповідь.
Додати до улюблених