тут немає місця для опису перед твором. Це- Червопис. Тексти- маленькі ситуації і описи моїх персонажів, тож називати їх окремими розділами нема сенсу. Деякі теми пропущено, до деяких інших персонажі не мають імен, але вже давно мають свою ідею. Гайда.
1
Крейда ламається і розсипається по кам’яній підлозі, символи стираються, Акаті доводиться знову їх наводити. Чорний плащ вже побілів місцями і ритуальна маска покинута десь поблизу – цього разу вона не потрібна.
Некромант прочитав чимало книг, вивчив кожен символ і кожен випадок виклику деміургів. Але того, що намагається зробити він, не траплялося ніколи. Можливо, чарівнику і не вдасться, і взагалі, хто він, щоб прикликати бога, замкненого іншими. Шматочок крейди розсипається в пальцях, хлопець бере інший, хоча кисті вже починають труситися.
Він знає, божества зобов’язані чути коли до них звертаються і можуть прийти, коли їх гукають. А некромант має спробувати, якщо не звільнити, то привернути увагу найстаршого з них.
Ще один шмат ламається, Аката цикає, вдивляється в символи на підлозі – починає темніти, а він не може відволіктися на запалювання свічок.
Хоча… хтось запалює одну замість нього. Дивно, Бальтазар мав охороняти вхід до приміщення, а не втручатися. Обертаючись, істота зі свічкою геть на його компаньйона не схожа, чарівник сахається, падає на розписану цеглу. Створіння з поспіхом ставить джерело світла, з легкістю, але обережно підіймає хлопця з намальованої ним схеми і обтрушує його плаща від крейди.
– Ох, пробач, пробач, Час не може прийти. Ти так старався, але він вже давно не з’являється особисто, там є свої причини, але він наказав мені приглянути за тобою. Що ти хотів?
Гість тараторить, його кроки чомусь не стирають символів, а маленький вогник освітлює його подобу. Кольорові одежі посеред темного житла Акати, потріскана маска, що, здається, розтягнулася в посмішці. Час не прийшов, але деміурга чарівник все ж викликав. Хлопцю треба декілька секунд прийти до прийняття ситуації, та йому вже надто пізно відмовлятися від задуму.
– Я хотів звільнити його.
2
Книги на полицях запилюжені, складно навіть розгледіти колір обкладинки, не те що прочитати назву. Флісал поспішає, шукає необхідні, дивиться на них, а разом з ним слідкує і Лик. Тепер полум’я знає, що чарівник в бібліотеці. Він хапає все підряд, де встигає розгледіти хоч якісь слова на палітурках, знову закриває очі. Тікає до схованки. До верхівки вежі, єдиного місця куди пробивається місячне світло, і куди Флісал вимушений діставатися наосліп. Він не може дозволити полум’ю знайти його кімнатку. Але в ній в’язень знову може підняти тканину з очей. Слідкуючи, щоб не побачити більше, ніж надписи на обгортках, Флісал вибирає одну з захоплених ним книг. Вона про істот, що не мають тіл, що прив’язуються до місця або особи. Може це допоможе йому здолати Лика.
Але вогник теж роздивляється знаки на папері, хоч і чужими очима. Зупиняється і припадає до землі, стелиться отруйним димом, але не переслідує. Не тому, що не знає куди йти. Нехай Флісал читає. Лик теж хоче знати, що він таке.
Немов слухає казку, істота заспокоюється, закриває свої очі, дозволяє їм з наглядачем бачити тільки сторінки. Чарівник теж помічає це. Хай це буде тимчасовим примиренням, поки йому не доводиться знову тікати вежею.
4
Карти розлітаються в різні боки, масті викладають візерунок на підлозі, на котрий ніхто не звертає уваги.
– Шахрайка!- підіймаючись з-за грального столу, чоловік перечіпається і випускає з рук патрони та заправляє в барабан ті, що лишилися.- Ось тепер тобі доведеться покластися тільки на удачу!
Дівчина напроти, Танде, на яку направлено револьвер, навіть не кліпає коли зброя не вистрілила – пусто. А тоді знову. І ще знову. Її співрозмовник нишпорить по кишеням, аби знайти ще набої. Вважає, з повним барабаном її вже Фортуна не врятує. Але та якраз невидимою постаттю обходить приміщення. Перед спуском гачка різко відчиняється вікно, а протяг підіймає з підлоги розсипані карти. Ті закручуються навколо столу, збиваючи приціл, та панянка легко вихоплює з виру випадкову з них, кладе на стіл двійку бубнів, спостерігаючи як покровитель відвертає ромбовидні очі. Танде тепер також встає з-за столу, забирає свій виграш, не слухаючи прокльонів свого супротивника. Жаль, не вдалося вмовити його поставити на кон той же револьвер, гарна видається річ. Тільки вийшовши з закладу спостерігає, як розгублена колода збирається перед нею, тасується, складається і простягається їй нелюдською рукою.
– Це було ефектно, чи не так? Йой, та цей хлоп настільки був впевнений що ти махлюєш, просто жалюгідно.
5
Босі ноги лишають сліди на прибережному піску та швидко замітаються слідуючим за Сівдою вітром. Тут холодно і ось-ось почнеться дощ, а люди, що відпочивали на пляжі, розбіглися, тож дівчина має змогу насолодитися прогулянкою. Черговий порив вітру з силою здіймає пісок під її ногами, але обережно розвіває волосся капітанки. Сівда зупиняється, підставляє долоню під краплі дощу, велична гарпія позаду слідкує за нею. Тоді напівптаха нахиляється, обертається схожою до людини. Підходить до послідовниці, злегка обіймає ту за плечі.
– Сховати тебе від цього?- злива, що набирала силу, припиняється, але тільки над дівчиною, пісок під її ногами контрастно сухий в порівнянні з усим берегом.
– Ні.- стихія повертається, обливає до п’ят. Сівда бере долоні покровительки в свої, повертається до неї. Стук крапель об дахи прибережних будинків створює ритм.- Можна?
Замість відповіді Буря підіймає руку над головою капітанки, а та обертається навколо осі. Богиня левітує, а дівчина в’язне в мокрому піску, але напрямок вітру підказує їй, куди рухатися. Скоро Сівда починає замерзати, але не зупиняється – зараз це їй нічим не загрожує. Зупиняється замість неї покровителька. Як би там не було, вона не може зігріти дівчину, але заспокоїти зливу досі в її силах.
– Сподіваюся, ти пригостиш мене гарячим чаєм?
3
– Віддай щоденника!!
– Чекай, чекай, це ж лицарі з тої легенди!!
– Нам навіть не дозволяли розгортати його.
Компанія метушиться навколо знахідки. З якоїсь причини сторінки майже бездоганно збереглися. А їх вміст… здається, це були нотатки про якийсь похід? Дуже старий похід, тут описані герої давньої легенди. Дід, видно, не всі свої пригоди їм переповів.
Чаклуни трохи відбилися від команди. Вони поділяють радість від виконаної місії, але самі до щоденника не рвуться. Десь попереду, Ганх наспіх перелистує сторінки, вголос читає якісь строчки, показує на неакуратно кимось намальованого кота і кривий підпис “це ти”. Кіт, очевидно, нагадує їх квестодавця. Нерідія відбирає блокнота, гортає сторінки шукаючи щось, зупиняється на сторінці де згадується алебардистка. Перегортає на попередню чи наступну, але не знаходить що шукала. Розчарована, мечниця передає щоденник фавнці, подалі від загребущих рук товариша, а та в свою чергу дає поглянути на нього чарівникам. Флісал відмовляється, просить Акату подивитися і показати тільки якщо знайде щось про істоту, зачинену в його ліхтарі. Некромант, в свою чергу, прохання виконує, пролистує нотатки про похід, розглядає описи попутників, а тоді доходить до цілі подорожі. Різко зупиняється, вчитується в слова, намагається запам’ятати кожне. Найстарший з богів є Часом і це саме те, що потрібно хлопцю. І власник щоденника бачив його на власні очі. Аката не має жодного шансу дістатися краю світу, але можливість зв’язатися з деміургом надихає його, а спосіб він вже знайде.
– Все в порядку?
– Так. Ні, вибач, тут не було нічого схожого на Лика.
9
На мить світ завмирає. Інші боги помітять це, але вони не владні протистояти. Час не рухається, йому потрібно зачекати, подумати. Він знав, що це має статися, все підготовано і сплановано на століття вперед. Але він все одно вагається. Може, краще знову пояснити, показати, довести, але ж ніхто не хоче ще раз його слухати. Це було очікувано, але бачити в обличчях знайомих страх чи відразу так само образливо. Час вже переживав це, переживає зараз, чим довше триває затягнута ним мить, тим частіше він повертатиметься до цього, не як до спогадів. Не ув’язнення його лякає – він існує в “завжди”, як прив’язаний до Сонця, так і вільний від нього, але від цього рішення деміургів не менш значуще для нього. Вони мали шанс вчинити інакше, Час бачив тільки це майбутнє, але він все одно сподівався що вони зроблять інший вибір, змінять його.
Образа змішується з байдужістю всіх інших митей. Нічого не має значення. Час знає, що має статися і він дасть цьому відбутися.
Мить минає.
– Ведіть.
8
– Є певні правила. Мовчи.
Гість хоче заперечити, але спостерігає як Марево тріскається. Все-таки мовчить. Богу складно підібрати слова. Вже нікому його згадувати, тому згадати який він, зміг він сам. Ненадовго.
– Те, що ти скажеш мені, ти забудеш. Те, що скажу тобі, забуду я. Підбирай слова.
Відвідувач хоче перепитати, але тоді до нього доходить суть сказаного. Власне, підбирає слова.
– Я можу запитувати?
– Так.- ще декілька тріщин прикрашають обличчя Марева, коли той посміхається. Його співрозмовник вловив суть. Той, в свою чергу, робить крок назустріч.
– Як давно Ви тут?
– Давно. Більше не скажу.
– І чи давно тут я?
– Також, але менше, ніж я.- Деміург не зізнається скільки десятиліть підтримував тут послідовника. Йому потрібна була хоч якась компанія.
– Ми говорили раніше?
– Ні.
– Чому зараз?
Питання провокує паузу. Марево знає причину, але намагається не робити висновків- іншим це знати потрібніше.
– Я руйнуюся. Хотів, щоб ти знав, чиїм був брамником.
Гостю хочеться спати. Багато стає на свої місця, але окрім розуміння, приходить туман. Цього варто було очікувати, з такими правилами. Марево помічає, розколюється ще більше, але звільняє місце, жестом запрошує сісти поряд. Запрошення приймається.
– Ви самі тут?
– Більшість часу.
– Скільки.. скільки Ви ще існуватимете?
– До кінця цієї розмови.
Відвідувач здригається, не знає що відповісти, але поспіхом шукає що сказати. Марево випереджає:
– Це не матиме значення. Ти маєш згадати про себе те, що знаю я. Запитай.
Але гість мовчить. Він хоче дізнатися щось інше.
– Я не хочу згадувати.- змірює божество поглядом – Чи можна торкатися Вас?
– Це руйнуватиме мене. Але- Марево простягає відкриту долоню, деякі сегменти між тріщинами випали, як в мозаїці, з неї сипеться пил.- Я б хотів.
Тоді, його долоню бере в свої брамник. Обережно, ледве -ледве, майже невідчутно.
– Як я можу допомогти Вам?
– Ти вже зробив багато, хоча я не давав тобі пам’ятати про це. Пробач.
– Але що я можу зробити зараз?
– Пам’ятай мене.
Марево встає зі свого постамента. Його тіло розвалюється, не з’єднані між собою фрагменти вже не тримаються. Деміург стає напроти співрозмовника.
– І ще дещо. Будь ласка.
Гість обіймає його. Так само, геть легко, але Марево про це не так піклується. Стискає руки, відчуває як спадають на землю відколоті частинки.
– Лишіться. Ви маєте лишитися.
– Я лишатимусь в забутих тобою снах.
Білий пил осідає на мармур. Гість один.
10
Короною були стрілки Часу і на корону зараз схожа деформована маска Фортуни. Час заслужив її, як перший бог, а Фортуна- як останній. Щоправда, для Удачі це завелика честь. Він не може визначити, чи належить це особисто йому, чи це ще одне нагадування про вчителя в його зовнішності. Фортуна не схожий на нього: ближче до людей, менш королівські кольори, більш абсурдні деталі. Але вплив Часу все одно просочився навіть тепер, коли для нього не лишилося в світі місця. І все одно, з зап’ясть спадають золоті нитки, бісер на них темний, і, як би цього нехотілося, Фортуні ввижаються сині відблиски. Вони не сковують рухів, не заплутуються, не тягнуть, але відчуваються. І якщо корона могла бути одною з “нагород” від всесвіту, то дещо останній деміург отримав явно від свого наставника. І позбутися цього він не може, поки керуватиметься настановами Часу.
11
Отрута повільно роз’їдає тіла супротивників. Один з крадіїв, що прийшли обчистити селян згинається навпіл в кашлі, інші відволікаються, пропускають удари. Невправні розбійники нічого не можуть протиставити одному з легендарних воїнів і врешті намагаються відступити, але гублять дорогою своїх же товаришів, котрим не стає сили не те що бігти- навіть вдихнути. Але місцеві жителі не дивляться з вдячністю. Налякані, тримають з Зіллям дистанцію, та і правильно роблять. Алхімік обертається, крокує в зворотному напрямку: люд розступається перед ним, бояться навіть наблизитись. Тільки якась дитина вибігає з натовпу, стає перед ним, від чого Зілля сам відступає на крок – його отрута діятиме не тільки під час битви.
– Це було тааак круто, я хочу так само коли виросту! Хто т- перш ніж встигає договорити, видно, мати, хапає мале за руку і відтягує подалі, знову оточуючи легенду тишею. Алхімік йде далі, минає це село, за ним інше. Намагається подорожувати в темряві, або забутими стежками, аби нікого не лякати. Та кінцевий пункт призначення все одно місто, де людей йому ніяк не оминути. Навіть там, в темних вуличках його сахаються, а продавець в магазичкику де він збирався купити інгредієнти, боїться приймати з його рук оплату, навіть коли Зілля може гарантувати, що це безпечно. Тоді його знову чекає шлях назад, виготовляти протиотруту.
12
Скло розбивається на друзки від попадання в нього з рогатки. Хлопець, не більше десяти років, збирається тікати в один бік, але рука ровесниці ловить його за комір і тягне в інший, ховаються. Сонце припікає, а вони сидять на гарячій землі і намагаються не сміятися, аби їх не почули власники розтрощеного вікна.
Скло розбивається на друзки, але Ганху і Нерідії байдуже, дівчина дугою обходить розлюченого голема, дратує того блискучим мечем. Її товариш вичікує підходящого моменту, аби знайти найслабше місце. Жаль, впущена кимось з перехожих від побаченого склянка, відволікла істоту, змусила розвернутися.
Скло розбивається на друзки, що сипляться з вікна донизу. Ганх встигає озирнутися, чи не зачепили вони воїтельку, що чинить опір підкореним мерцям зовні будинку, поки хлопець намагається стримати одного з них зсередини. Іржавий меч знову і знову приходиться поряд з героєм, котрий тільки сподівається що наступного разу скелет знову влучить не в нього, а в вікно чи стіну. Поки, йому щастить. Десь далі, Нерідія відбивається від інших мертвих, слабших, але в більшій кількості. Вправне володіння мечем допомагає, але дівчина починає втомлюватися. Відходить все ближче і ближче до будинку, відволікається на уламки скла, не помічає декого з супротивників. В якийсь момент випускає з рук меч.
Ганху не краще: перемігши охоронця некроманта, йому довелося зіткнутися з самим чарівником. Він вже не має шансу на перемогу, особливо коли розкидані кістки нещодавно переможеного мерця складаються в свою форму назад, заносять над ним зброю.
13
Укус хижої риби кровить, забарвлює воду навкруги, як маяк, закликає інших морських істот. Капітанський син вперше разом з батьком вийшов в плавання, полювати на місцевих чудовиськ, але його звалили за борт лише помилки і брак досвіду під час шторму. Команда невгледіла, а якщо вже і помітили, корабель був задалеко. Якби хлопець міг випливти до поверхні, він ще бачив би судно на горизонті.
Але зараз він заплутався в гарпуновій мотузці, його тягне донизу, а в темряві він ледь помічає наближення плавників.
Але вода навколо раптово теплішає і червоніє, та чомусь не від його крові. Хлопець не може розгледіти, що врятувало його від хижака, але це і не надто його хвилює: повітря закінчується швидше, аніж він подякує долі за смерть як не від одного, то від іншого. А може і за це рано дякувати. Світло, червоне від крові, чи саме по собі, запалюється позаду. Потопаючий розрізняє навколо довгий, пошрамований хвіст, порвані плавники. Він не хоче обертатися, але істота сама зміщується, світить ліхтарем, показує довгі зуби. Навряд, воно може говорити під водою, але хлопець все одно чує “Розповідай“. Звук сиплеться як мул, а дзвінкі звуки – розбиті мушлі, слово не повторюється, але заїдає в голові. Потопаючий хапається за горло, ще сильніше заплутується, досі намагається не вдихнути воду, але вже майже не має на це сил. Істота спостерігає, як він намагається вичавити з себе хоч слово, попросити про допомогу. І все таки, коли свідомість майже втрачено, підіймає до поверхні, чомусь, вже поруч з кораблем.
15
Вино ледь не проливається з рук принцеси, що єдина на карнавалі лишилась впізнаваною. Маска закриває тільки верхню частину її обличчя, а вона і не намагається приховати щось ще. Свято тільки розпочалося, а їй вже геть не весело, дівчині лишається тільки якомога довше надпивати з бокалу вино, аби не довелося проходити залою за наповненням того знову. Вона майже жалкує, що її блазня немає поруч – та вміє гарно займати королівський час. Замість того зараз до неї підходить дівчина в усміхненій масці, щедро розмальованій яскравими кольорами, підносить їй повний бокал.
– Невже Ваше ж свято настільки нудне для Вас?- голос спотворюється, але щось знайоме звучить в інтонаціях. Принцеса приймає келих, роздивляючись співрозмовницю. Когось їй нагадують її рухи, манера, сміливість з якої та починає розмову, але ніяк не вдається згадати чиї це світлі, короткі коси і натомлені та вправні руки.
Замість відповіді дівчина допиває вино, що вона мала до цього, здаючи комусь із обслуги пустого келиха.
– Певно, не варто запрошувати Вас танцювати, якщо Ви досі уникали проходити залою?- мова видається нахабною, але щирою, а те як (не)знайомка задумливо постукує по масці пальцем чомусь змушує посміхнутися.
– Варто, але дещо пізніше.- панянка спершу використовує вже завчену відповідь, але тоді, задумавшись, виправляється- Але можете вибрати цікавішу прогулянку.
Кивок в бік балконів співрозмовницею було помічено і та, з таким знайомим, але досі незгаданим реверансом пропонує дівчині руку. Можливо, карнавал все ж стане цікавішим від такої інтриги.
Дивно, як знічено, але радісно посміхатиметься під кольоровим гримом придворний блазень наступного ранку.
17
Ворони зловісно-нагнітаюче каркають на деревах, поки команда пробирається до цілі завдання: загадкового некромантського дому. Їх веде лицар, котрий, лиш вгледівши серед тіней від дерев стару, знайому будівлю, піднімає руку в мовчазному наказі зупинитися, притуляє вказівний палець до забрала: “тихо”. Далі рушає сам, не слухаючи розгубленого шепоту компаньйонів. Череп на вбитому в землю колі заргорається, але мертві охоронці не повстають- некромант теж впізнав його, навіть захованого за шаром металевих лат. Мечник стукає у двері, не ризикуючи одразу увійти, адже це давно не його дім. Але вхід дуже скоро прочиняється для нього, а Аката визирає, роздивляється по сторонам, а після цього змірює поглядом свого, він досі може так вважати, друга.
– Ти дуже змінився, Бал- його гість знову показує “тишу”, злегка киваючи в сторону де лишив команду. Некромант відчуває їхні життя там, тож з розумінням замовкає, але продовжує роздивлятися обладунок Бальтазара, обходить того навколо.
– Що привело тебе назад?
Лицар підіймає папір з виведеним завданням, що він зірвав на дошці оголошень цим ранком. Якісь мисливці помітили угіддя чарівника і його темну справу, тож якнайшвидше постаралися сповістити про це “добрих героїв”, аби ті все розрулили. Аката дочитує.
– Мх, дякую що попередив. Але я не шукатиму нового дому знову, і, сподіваюся, ти привів їх- знову обертається в бік команди- не для виконання доручення?
Мрець заперечно хитає головою. Коли Аката схвально усміхається, неочікувано обіймає чаклуна, легко, аби не доставляти дискомфорту залізним обладунком. І він відповідає тим же.
– Я теж скучив.- ліч відпускає лицаря раніше, тож останньому теж доводиться відступити на крок. Він пам’ятає, його некромант не любить довгих контактів, але вже не міг втриматися.- ти пам’ятаєш, що завжди можеш повернутися.
Бальтазар знову заперечує. Тоді, дивуючи чарівника, виконує серію вправних рухів кистями, але за маскою читається нерозуміння:
– Я радий, що ти знайшов спосіб спілкуватися, але пробач, я не розумію цього.- Аката накриває долоні творіння своїми, опускаючи їх, аби той припинив показувати щось з їх допомогою,- Спробую вивчити заради тебе, але це займе деякий час.
Лицар киває, тоді відриває від сувою з місією чистий шматочок паперу і підіймає обвуглену кістку з землі. Щось виводить і передає чарвіникові. Тоді відходить, чекає ще хвильку, сумніваючись, а тоді все ж повертається і йде до своєї команди, показує їм в зворотньому напрямку, замість того щоб вести до дому. Ігнорує їх питання, що з завданням, чи виконав він місію сам і чому лишив їх позаду.
А Аката читає нерівні чорні літери: “Дякую, що відпустив”
18
Пальці і долоні болять після кожної битви. Герой якомога частіше лишає меча за поясом, хоча знає, як той прагне битви. Але і сам меч теж знає, як зносилася і розмоталася стрічка на його руків’ї, що кожен замах ним лишає на кистях воїна сліди. І ще знає, що сама його присутність доставляє власнику не менше нещасть.
А тепер, після вдалої, але втомлюючої битви він лежить поряд, спостерігаючи як герой бинтує натерті, закривавлені пальці. Нічим не може допомогти.
– Ти в будь-який момент можеш лишити мене.-зброя привертає до себе увагу спокійно, як очевидний факт, але знічено-тихо.
Але лицар заперечує це. Знову бере з собою на місії меча. Виграє лише завдяки їх спільним старанням компенсувати недолю. А тоді знову. І як ритуал все повторюється. Все рідше меч нагадує про можливість припинити це, вони обидва звикають. Можливо, колись їм зустрінеться суперник з протилежною здатністю і тоді перемога визначатиметься майстерністю, а не прихильністю фортуни.
19
Вишневого, насиченого кольору злітають іскри з рук. Вишневими ягодами їх команду пригощає вдячний крамар. І під вишнею, деревом, чарівниця намагається підняти покинутий їхнім лідером меч.
Минулої місії вона захопилася, відволіклася, недостатньо допомогла команді, тож не має допустити щоб це повторилося. Тому тепер, під квітучим гіллям, дівчина замахується важким, старим, але охайним мечем. Зброя з гуркотом приземляється в землю, від удару здіймаються опавші квіти. Заклиначка старається підійняти його знову, занести над собою, але перш ніж вона встигає знову його впустити тримати стає легше. Підіймає очі: латна рукавиця підтримує її руку. Видно, лицар ненадовго лишав тут свою зброю.
Чарівниця шукає виправдання, але перш ніж відповість, її поставу змінюють. Ненав’язливо, воїн переставляє її руки, як краще тримати меч, повертає корпус, як краще вибрати стійку. Підтримуючи її долонями руків’я, діагонально розчерчує повітря перед ними, тоді відпускає. Дівчина повторює рух, але заважка зброя для неї знову врізається в землю. Лицар чекає, коли вона знову підніме її, знову виправляє поставу. Вже за пару хвилин помічає, що чарівниці це сьогодні більше не осилити, вихоплює в тої меч, чіпляє на його місце. Перш ніж він повернеться до табору, заклиначка дякує, але мусить спитати:
– Чому ти не знімаєш шолома?- тягнеться до нього рукою, але лицар надто різко перехоплює.- Всі вже один одного знають, що ховаєш ти?
Замість відповіді мечник розвертається, йде далі. Звичайно, він любить свою команду, але їм не треба знати всього.
22
Запах сухоцвітів досі наповнює крамницю. Всі склянки на своїх місцях, а забута чашечка так і чекала на столі. Наче і не було їх маленької подорожі, незначних, але пам’ятних геройств, знахідок і виконаного квесту. Еллея тихо відбиває копитцями ритм почутої наприкінці шляху в таверні мелодії, стирає з полиць пил, що встиг зібратися, переставляє на прилавок новіші ємності. Прикраса на дверях дзвенить, коли ті відчиняються, крамарка обертається вітаючи іншу фавнку. Не дарма в голові крутилася почута ще тоді пісня. Гостя зізнається, що впізнала Еллею після їх танцю, але надто зашарілася щоб підійти раніше і спитати ім’я. Але тепер фармацевтка наллє собі і знайомій чаю з якимось ароматним сухоцвітом. Крамниця ще офіційно не відчинена, тож у них є вдосталь часу на розмову.
23
Пиріг тільки-тільки з пекарні неподалік, контрастно-теплий в руках, на холодному морському вітрі. Далі, на іншому боці берега, швець помічає фігуру, білий плащ розвівається від руху.
Запалений ліхтар вдома зігріває долоні, а з вікна видно розбурхану стихію. Пиріг ділиться на шматочки, на столі лишаються дві порції. Хто зна, може цього разу мандрівник пройде мимо, може привітається, але не зупинятиметься, а може – стук в двері – світло ліхтаря колихається від впущеного в кімнату вітру, разом з гостем. Швець доливає окропу до чорного з м’ятою чаю, не питає скільки треба подорожньому цукру- пам’ятає і так. Мандрівник приймає темну чашечку з його рук, не боїться обпектися, бо температура бездоганна, так завжди, так звично. Але хоча в домі ще тепло, грім лютує берегом, сердиться буря, виплескує хвилями останні сили. Так неправильно, некомфортно.
– Що ти бачив у мандрах?
– Світ знову змінюється.
26
Минуле забувається, стирається, змішується з чужим. Більше не має значення, не згадується, поки так легко не думати про нього. Не зациклюватися на своїх-чи-ні спогадах, не планувати завтрашнього дня, але грати, кланятися, знімати капелюха сьогодні. Салютувати, надпиваючи неоплачений напій, йти далі, не повертатися назад. Розкуто видавати себе за людину, ефектно обіцяти вполювати богів.
Відбирати чужі сили, чужу особистість, але не ставати кимось іншим, зібрати інші життя, щоб відтягнути свій власний кінець. Існувати за краплинки багатьох викрадених сил, втрачати божественну подобу, спадати до людей не через вибір, а через необхідність.
Більше не мати честі називатися деміургом. Гинути разом з ними, але відгукуватися на “Диявола”.
30
Море темнішає, затягує корабель, хвилі розбивають дошки, трощать щогли. Судно нахиляється, йде під воду, його капітан не намагається випливти: в такий шторм втриматися на поверхні- справа марна. Порвані вітрила заплутують в собі скрині, шаблі, щепки чи трісочки від корми. Немов ловлять їх, аби не загубити. Капітан тримається корабля, йде разом з ним на дно, хоча повітря в легенях лишається все менше- обійдеться й без нього.
Залишки судна змішуються з морським піском, збирають у собі камінці та мушлі. Завмирають, затонувші.
Але негода вщухає. Дошки скриплять, складаються на свої місця. Капітан знову відкриває очі, підіймає на місце впущений на дно якір, поправляє зібраний штурвал. Як істота, корабель перебудовується, сам підіймається з дна, розправляє пошарпані вітрила. Підіймається над водою, жахливий і огидний, але безсмертний. Ще поки.
Додати до улюблених