Сонце ніжно цілувало обрій, що все більше багрянів полум’яним рум’янцем від теплих дотиків вечірнього проміння. І цим зворушливим дійством насолоджуватися можна було б вічність, коли б не його швидкоплинність. Рожеві хмаринки ніжно огортали дах Теншюкаку, майже зливаючись із прекрасними сакурами. Блакитні, ніби небесна синява, очі, затримавши погляд на величній споруді, сумно перекинули увагу на густий ліс, що розкинувся підніжжям гори Йоґо.
– Час повертатись, – тихо сказав Аято, старший син родини Камісато. Чоловік пройшов повз нахилені ліхтарі, що сумно тулились до землі, вийшов на зарослу пахучою травою стежину і неспішно попрямував до величезних червоних воріт – торії. Щойно він промайнув їх, небо затягнув характерний цій місцевості морок. Навіть найяснішим днем у лісі Чінджю було темно; та темрява була теж незвичною – вона зачаровувала своєю глибиною. Немає нікого, хто б зміг опиратися чарам краси цього місця. Навіть ходить легенда, що багато оні було здолано саме тут, неподалік старого храму, де, як кажуть люди, досі привиди живуть. Цей ліс став домом багатьом йокаям, яких, якщо пощастить, можна й зустріти. Незвичні квіти, що ніби сяяли блакитним мерехтінням, підкреслювали такого ж кольору очі чоловіка, який зачаровано милувався рослинами. Аято почув шурхіт листя, який був викликаний необережними кроками того, хто причаївся у кущах. Миттєво повернувшись назустріч звуку, він схопив рукояття меча, але так і не оголив зброю – напроти нього стояв юнак із комісії Тенрьоу.
– І довго шанований детектив ходить за мною хвостиком? – спокійно запитав чоловік, відпустивши катану. Хлопець окинув поглядом силует напроти й хвальковито відповів:
– Довше, ніж пан Камісато може собі уявити! – він, вирівнявши спину, почав ходити довкола комісара, ніби уважно його розглядає.
– Я гадав, що Хейдзоу-чан полишив ці дитячі витівки ще давно, – сказав він примруживши по-лисячому очі.
– Я – найвеличніший детектив, страх усіх злочинців та давно вже не дитина! А тому смію попросити пана Камісато звертатись до мене із відповідною повагою, – Шіканоін обернувся, роблячи вигляд, що лагідна часточка “чан” його сильно образила, але непомітно поглядав через плече на чоловіка позаду. Той лише тихо посміявся, йому здавалась доволі милою така дитяча поведінка Хейдзоу.
– Шановний детективе, окрім того, що я майже вдвічі старший, я ще й пам’ятаю тебе маленьким хлопчиком, що збирав онікабуто біля храму Нарукамі і показував їх мені, – Аято підійшов до дерева та, хвилину задумавшись, зняв жука із гілочки, точно такого, що бачив у дитячих долонях тоді ще малого детектива.
– Якби знав, що Ви мені це нагадаєте, я б їх на Вас жбурнув! – ображено зазначив юнак, та все ж обернувся: надто цікаво було поглянути на чужу знахідку. Панцир комахи переливався відблиском сяйва лісових квітів.
– А що пан Камісато робить в лісі в такий час? – тихо запитав Хейдзо, ніби боявся налякати онікабуто своїм голосом.
– Повертаюсь до маєтку, – монотонно відповів чоловік, споглядаючи щире захоплення в чужих очах цим звичайнісіньким жуком. – А чим тут займається детектив?
– Шукаю кіцуне, – кинув той, не відриваючи погляду від комахи. Ще мить нею помилувавшись, хлопець почав дивитись просто у чужі блакитні очі, здавалось, що він навіть не кліпав. У Томи також були зелені очі, але комісарові детективові дзеркала душі здалися і зеленіше, і яскравіше, навіть чарівніше. Якусь мить так простоявши, Аято все ж перевів погляд знову на онікабуто.
– В дитинстві моя молодша сестричка дивилась на мене так само, коли дуже хотіла, щоб я їй щось віддав, – голос чоловіка спокійно пробринів, порушуючи симфонію лісових звуків. На диво, це втручання не зіпсувало музику місця, навпаки – доповнило новими нотками. Він пасував цьому лісу йокаїв, ніби й сам був не людиною. Камісато протягнув долоню до детектива, завмерши в кількох сантиметрах.
– Та детектив мені навіть не братик, – лисяча посмішка розтягнулась на блідому обличчі, – не можу я за так віддати свою знахідку.
– Невже панові Камісато так хочеться щось взамін отримати? – чарівні круглі очки, зовсім як у маленького оленяти, насуплено підняли погляд на обличчя високого чоловіка, а брови зібрали сердиту зморшку між собою, виказуючи своє невдоволення жадібністю старшого.
– Я лише хочу дізнатись, що наш детектив комісії Тенрьоу насправді забув неподалік маєтку мого клану? – чоловік простягнув долоню просто перед Шіканоіном, після чого той обережно взяв жука за бочки, розглядаючи, як переливається його темний панцир.
– Кажу ж, що шукав кіцуне, – бесіда із комісаром тепер цікавила його значно менше за онікабуто, якому детектив дозволив повзати по руці до ліктя.
– Свою частину угоди я виконав, – стримано зазначив Аято, схрестивши руки на грудях.
– Ох, ну чому ж усім довкола потрібно все розжовувати… Ходять чутки, що Ваш рід має певний зв’язок із кіцуне. От я й хотів з’ясувати, чи це правда, – відповів юнак, все ніяк не відводячи від комахи погляд.
– Чистісінька правда, хіба ж ти не бачиш моїх вух та хвостів? – насмішливо сказав чоловік, трохи нахиляючись до юнака.
– Ну, коли відповідь моя Вас не влаштувала, дам Вам щось інше, – завзято це промовивши, юнак витягнувся в повний зріст, став на шпиньки та блискавично швидко наблизився до чужого обличчя. Якась мить – і Хейдзо торкнувся чужих уст своїми. Так само швидко він відсахнувся та кинувся геть із лісу, кудись у бік старого селища. Аято досі не до кінця зрозумів, що щойно відбулось. Випроставшись, він торкнувся витонченими перстами своїх уст та поглянув услід детективу, що біг майже зі швидкістю вітру. Трохи позадкувавши, чоловік знайшов спиною опору – старе квітуче деревце.
– І … – стукіт чомусь схвильованого серця перебивав навіть звук власного голосу, – що це було?
Аято відчував, як палали його щоки. “Я йому… подобаюсь? Чи це якийсь невдалий жарт” – лише й лунало в його думках, щойно він продовжив шлях додому.
Тим часом детектив, щойно добіг до місця своєї роботи, зайшов до поліцейського відділу і стомлено завалився на стілець. Дихання, зовсім як і серцебиття, все ніяк не заспокоювалось. В голові досі програвався той момент, через який Хейдзоу просто молився про уникнення навіть самої можливості побачитись із Камісато, хоча б найближчим часом.
Хоча… Аято, як здалось детективові, не був сильно проти того несерйозного поцілунку. Чи так Хейдзоу хотілось думати.
Додати до улюблених