~ І все-таки класна тут природа. Повітря чисте, спокійно, птахи співають. У грі Хадвар після виходу з печери запропонував розділитись. А тут він, мабуть, про це навіть і не думає.
– Слухай, тобі варто відправитися в Солітьюд і вступити в Імперський легіон. Такі люди нам потрібні. – звернувся до мене Хадвар. – А якщо у бунтівників з’явився дракон, то тільки генерал Туллій зможе їх зупинити.
– Ти справді вважаєш, що Плащі Бурі змогли б приручити дракона? Та мені простіше повірити в те, що двемери досі десь у цьому світі залишилися. – сказала я з глузуванням.
– До цього моменту всі вважали, що драконів взагалі не існує, тож хто його знає.
~ Ні, ну реально. Це не може бути NPC. Він розмовляє як звичайна людина.
– Чому взагалі ти опинилася серед засуджених? Ти не схожа на злочинницю.
~ Він самостійно поставив питання, яке ставити взагалі не повинен був і не міг! Ні, я вже змирилася, що він не NPC, який працює за чіткими алгоритмами, але все одно дивно. І що я йому взагалі маю на це відповісти? Я ж не знаю, що трапилося зі мною до того, як я сюди потрапила, як би дивно це не звучало.
– Ти маєш рацію, я не злочинниця. Хоча в очах твого капітана взагалі жодної різниці немає. Зв’язаний, значить злочинець і треба його стратити.
– Вимушений погодитись. Капітан досить груба і жорстока людина. Багато в чому я був із нею не згоден.
– То чому б тоді це не сказати?
– Вона не терпить будь-якої критики від своїх підлеглих. А з ганьбою вилетіти з Легіону я собі дозволити не можу.
– Які жорсткі у вас порядки.
~ Отже, я мала рацію на рахунок тієї особи. Цікаво, Бесідка замислювала її саме такою, чи цей світ просто сформував найочевидніший образ виходячи з її поведінки?
– Бачиш он ті руїни? – сказав мені Хадвар, показуючи на руїни дуже далеко на горі. Їх було ледве видно. – Це Вітряний пік. Коли я був хлопцем, мені про нього снилися жахіття. Як драугри вночі спускаються з гір і лізуть до мене у вікно, і все в такому дусі. Чесно сказати, мені досі незатишно.
~ А звичайні його фрази все ще з ним.
– А генерал Туллій? Мені здається чи ти його обожнюєш?
– Він видатна людина. Чудовий стратег. Тільки завдяки ньому нам вдалося стримати бунтівників, переламати хід битв на свою користь і навіть схопити Ульфрика.
– То що, вважаєш, що він зрівняється з Тайбером Септимом? – швидше жартома запитала я.
– Не знаю. В історії було багато видатних полководців.
Далі ми почали говорити на якісь неважливі теми. У грі ми б дісталися каменів-хранителів буквально за хвилину або навіть менше, але світ тут справді став більшим. Поки ми дісталися цієї кам’яної структури, пройшло годин 5, не менше. Стратити мене збиралися рано вранці, а зараз уже був майже захід сонця.
– Це Камені-хранителі, три з тринадцяти стародавніх каменів, що є в Скайрімі. Можливо, ти чула про них. Іди вперед, подивися.
~ Ці камені виглядають… більше. Який обрати? Злодій мені зараз не потрібен. Воїн? Хм… Ні. Який із мене загалом воїн? Звичайно, я в будь-якому разі махатиму мечем, але мені б не хотілося надто близько наближатися і підставлятися під ворожу зброю. Краще спочатку підготувати поле бою чимось більш-менш далекобійним. Виберу як завжди, мага. Мені треба доторкнутися, щоб він запрацював?
Я підійшла до центрального каменю і доторкнулася до нього. Від каменю по руці до мого тіла кинулися потоки енергії, змійки обвили всю мене і зникли. В отворі зверху каменя з’явилося світіння і білий промінь вдарив у небо.
– Маг, значить? Кожному своє. Не суди, та й не судимий будеш. – з явною прикрістю сказав Хадвар.
– Ти маєш щось проти магів?
– Не те щоб… Просто я вважаю, що справжня доблесть відкривається під дзвін металу.
– Але ж в історії Тамріеля було багато визначних магів. Та й увесь цей світ складається, насправді, з магії.
– Мій дядько коваль. Я провів у його кузні майже все дитинство. Тому мені завжди будуть куди ближче мечі та сокири. Магія для мене чужа. Втім, ти альтмер. Для вашого народу магія завжди була найближчою.
– А ще унікальна зарозумілість і неприязнь до інших рас.
– Ти відрізняєшся від них. Не така…
– Засранка? Моя особистість формувалася не в їх суспільстві. Як на мене, байдуже, якої ти раси. Важливо, який ти сам. Втім, не лише альтмери такі. У них це просто поширилося майже на всю расу.
~ У цей момент я задумалася. А чому я взагалі обрала расу альтмерів? Ті ж лісові ельфи, начебто, миліші. Через бонуси до магії, чи що?
– Послухай мене, якщо хтось і заслужив на помилування, то це ти. Твоє ім’я не було в жодному документі, крім списку, який я вів. Та й той згорів разом із Хелгеном. Тож, гадаю, з цим у тебе точно проблем жодних не буде.
~ А в грі він сказав щось на кшталт триматися від імперських солдатів подалі, поки помилування не підпишуть. Це справді було трохи не логічно.
Ми з Хадваром повністю спустилися з гірської дороги. Праворуч був ліс, а ліворуч річка.
– Зробимо тут привал. Думаю, місце підходяще. – сказав Хадвар.
– Чудово. Мені треба вмитися.
– Добре. Я поки що підготую табір.
~ Це чудовий шанс, нарешті, хоч якось роздивитися, як виглядає моє обличчя. Та й справді вмитися, трохи освіжитися буде не зайвим. Я вся в бруді та кіптяві. Трясця, навіть павутиння у волоссі.
Я наблизилась до річки. Тут потік був відносно спокійним. Вмившись і, як вийшло, вичесавши руками з волосся павутиння, я почала розглядати своє відображення.
~ А я справді мила. Бурштинові вогняні зіниці, гострі куточки очей, обрамлені чорними тінями. Образ бойової, трохи навіть грізної дівчини, але так і замислювалося. Тим більше, що все це виглядає набагато краще, ніж з ігровою графікою. Як би не намагалася, я не змогла б зробити таке гарне обличчя в скайрімському редакторі, нехай і з модами. Чому я не надала уваги татуюванням, коли розглядала себе у фортеці? Вони ж прямо на руках, а я повністю випустила їх зі своєї уваги. У моєму вже минулому житті я б навряд чи собі зробила татуювання, хоч і замислювалася над цим кілька разів. По-перше, в цьому не було особливої необхідності, по-друге, це завжди ризик занести якусь інфекцію, та й навіщо зайвий раз свідомо наражати себе на зайвий біль. О, і наскільки я можу зрозуміти в деренчливому відображенні, шва від стику текстур на шиї у мене немає.
Залишившись цілком задоволеною своїм зовнішнім виглядом, я вже збиралася висуватися, але раптом почула якийсь гомін. Піднявшись від річки на дорогу, я побачила, як Хадвара оточило кілька вовків, від яких він намагався відбитися. Вовки були не дурні, на меч не лізли і намагалися постійно нападати ззаду. Без зайвих роздумів я кинулася на допомогу. Шмальнувши вогнем у вовка, що приготувався атакувати, я привернула їхню увагу. Один спробував напасти на мене, але швидко передумав, коли я кресанула мечем по його морді. Хадвар тим часом зарубав вовка, що скулив від мого вогню. Інші звірюги зрозуміли, що їм з нами не тягатися і відступили назад у ліс.
– Все ще вважаєш, що магія не варта вояка? – з глузуванням я запитала Хадвара.
– Я готовий трохи поліпшити свою думку. – відповів Хадвар. – Спасибі за допомогу.
– Ну, ти мене витягнув від дракона, тож з огляду на мої подвиги в підземеллі ми квити.
~ Тут вовки розумніші будуть. У грі нападали б, поки їх усіх не переб’єш, а тут повелися як реальні вовки.
Шерсть убитого вовка досить сильно обгоріла, тож його шкура залишилася при ньому. Ми закінчили збір табору, трохи перекусили хлібом та сиром, які Хадвар прихопив у фортеці. Хадвар вирішив, що першою чергуватиму я, тому що так мені не доведеться прокидатися вночі і я краще висплюсь. Вранці ми зібралися і вирушили далі. По дорозі ми знову говорили про всяку всячину: про тварин, про нашу пригоду, про драконів, про їжу. Розмову про останнє я перервала і перевела на іншу тему, бо на той час страшенно зголодніла, а харчів вже не було (ну окрім тих тушок у мене в інвентарі). Аж на заході сонця ми дісталися до села.
– Ось він, Рівервуд. Тут, здається, все тихо. Дім мого дядька тут поряд.
~ Дорога виявилася справді дуже довгою. Капець. Скільки це вийшло? Півтори доби?
Я завжди любила це село у грі. Тут завжди була якась спокійна атмосфера. Може, це тому, що це перший (не рахуючи Хелгена) населений пункт, в якому ми з’являємося, а може тому, що мені просто подобаються поселення поряд з річками, оточеними лісами. Тут же село ще й підросло. Будинків у ньому стало значно більше, та й обстановка ще затишніша.
~ О, ось крамниця. А он там лісопильня.
– Прийшли. Он мій дядько. – сказав Хадвар, а я побачила ту саму кузню і її світловолосого бородатого власника, який уже виходив з кузні і прямував до хати.
– Дядько Алвор! Вітаю!
– Хадваре? Що ти тут робиш? Ти у відпустці? – сказав чоловік, не розуміючи дивлячись на нас. – Кості Шора, що з тобою сталося, хлопче? У тебе неприємності?
– Тихіше… Дядько, прошу тебе. Трохи тихіше. Я в порядку. Але нам краще поговорити в будинку.
– Що відбувається? А це хто?
– Вона своя. Вона мені життя врятувала. Ходімо, я все поясню, але краще все-таки в хаті.
– Заходьте. Сігрід вас погодує, а поки що розкажіть, що сталося.
Поки ми заходили в будинок, я почула стару, яка доводила своєму синові, що бачила в далечині дракона. Той їй, звісно, не повірив, вважаючи, що його матінка вже вижила з розуму.
~ Хлопче, знав би ти, що сталося за… Бля, а які тут відстані? Скільки кілометрів звідси до Хелгена?
Ми увійшли до будинку.
– Сігрід! У нас гості! – крикнув у глиб будинку голова сімейства.
Звідкись із підвального приміщення піднялася жінка.
– Хадваре! Ми так про тебе хвилювалися! Ідіть сюди, ви, напевно, голодні. Сідайте, я принесу поїсти. – сказала жінка і відразу почала готувати для нас вечерю.
Я, Хадвар і Алвор сіли за стіл і почали розмову.
– А тепер розповідай, хлопче. Що це за таємниці? І чому в тебе такий вигляд, наче ти з печерним ведмедем побився?
~ Хм… А ведмідь там таки був.
– Навіть не знаю з чого почати. Ти ж знаєш, я служу в охороні генерала Тулія. Ми проходили через Хелген, і раптом на нас напав… дракон.
~ Так от, значить, хто він по службі! Чому я завжди пропускала цю фразу повз вуха? Неодноразово ж Скайрім проходила.
– Дракон? Що ще за… безглуздість. Ти часом не п’яний? – спитав Алвор з подивом і занепокоєнням на обличчі.
– Чоловіче… Дай йому дорозповісти. – втрутилася Сігрід.
– Більше й розповідати нема чого. Прилетів дракон і перетворив місто на руїни. Люди всі були в паніці. Не знаю, чи ще хтось уцілів. Я б і сам не вижив, якби не допомога друга. Мені треба повернутися в Солітьюд і розповісти, що сталося. Я подумав, що ви могли б нам допомогти. Дати їжі, запасів, дах над головою.
– Звісно! Друг Хадвара – мій друг. І я радий допомогти всім, чим зможу.
– Досить розмов, у вас жахливий вигляд. Поїжте, ви зовсім голодні. – сказала Сігрід, накриваючи на стіл.
~ Трясця. Та я зараз готова мамонта з’їсти повністю! Ці страви прості, але пахнуть так, ніби накрили стіл для імператора!
Миска картопляного супу була мною прямо проковтнута. Сігрід запропонувала добавки. Я думала відмовитись з ввічливості, але голод наклав абсолютне вето на це рішення. До цього часу до нашої трапези приєдналася дочка Алвора та Сігрід – Дорті. На друге була оленяча відбивна. Сігрід подала її разом зі смаженим пореєм та помідорами. А сама оленяча відбивна… У грі у неї найпростіший рецепт: сіль та оленина. Але тут її було приправлено ще й часником. Начебто простий інгредієнт, але який же чудовий запах і смак він надав цьому м’ясу! У той момент мені здалося, що я не їла раніше нічого смачнішого. Але потім, коли ми впоралися і з цим, на столі опинився яблучний пиріг, на додачу до якого був мед Хоннінга. Як це було смачно! Я забула про все: і про те, що втомився як собака, і про дракона, і про страту. Та навіть про те, що я у цьому світі з’явилася лише вранці минулого дня. Мій мозок був повністю заповнений смаком ніжного пирога та солодкого меду. Дівчинці меду, звичайно, не налили. Мала ще алкоголь пити. Вона пила морквяний сік. Раніше я алкоголь майже не пила. Він мені був не дуже цікавий. Але тут це було те, що потрібно!
– Я ніби знову народилася. – блаженно мовила я, доївши останній шматочок пирога і відкинувшись спиною до стіни.
– Це найкраща похвала для господині. – відповіла Сігрід, прибираючи зі столу мою тарілку.
– Хадваре, ти що, правда бачив дракона? Який він? У нього великі зуби? – затараторила дівчинка, теж закінчивши трапезу.
– Великий та страшний. Зубищі були як найбільші кинджали в кузні твого тата. – відповів Хадвар.
Поки він розповідав дівчинці про те, як боровся з драконом, у мене розпочалася розмова з Алваром.
– Вибач, ми навіть не спитали твого імені. – сказав Алвар.
– Нічого. Я ж сама повинна була представитися. Мене звуть Катріна. Дякую за такий теплий прийом.
– Як я вже сказав, друг Хадвара – мій друг. Чесно кажучи, я бачив того дракона, що напав на вас. Він летів із півдня. Я подумав, що очі мене підвели. Дракон… тут, у Скайрімі. Куди котиться світ? Спершу війна, тепер дракони… Біда ніколи не приходить одна.
– А як ти ставишся до цієї війни?
– Я вважаю, що вона безглузда. І жорстока. Це жахливо, коли співвітчизники вбивають один одного. Більше того, можливо я скажу тобі грубість, але ці виродки талморці через війну зовсім розперезалися.
– Не хвилюйся. Я хоч і альтмер, але ставлюся до Талмора не краще. Вони майже як нацисти.
– Хто? – запитав мене Алвор з подивом і я зрозуміла, що ляпнула зайве.
– Не бери в голову. Головне, що я не з ними.
– Слухай, тобі обов’язково треба повідомити звістку про Хелген ярлу Балгруфу у Вайтран. Швидше за все, до нього скоро вже дійдуть якісь звістки, але він повинен почути деталі з вуст того, хто вижив. Ярл мудра людина. Він направить сюди солдатів.
– Обов’язково повідомить. Але насамперед нашій гості треба помитися і відпочити. – сказала Сігрід, тримаючи в руках рушник.
– Та що ви! Ви й так дуже добрі до мене. Я просто винайму кімнату в таверні. – заперечила я, зовсім не чекаючи подібного розкладу подій.
– Не сперечайся. Я вже підготувала теплу воду. На тобі живого місця нема.
Все ж таки, Сигрід наполягла на своєму і повела мене в іншу кімнату. Порівняно з будинком у грі, тут була кімната, яка, як я зрозуміла, служила за ванну. Тут був злив, лава, поряд з якою стояла цебра з теплою водою і лежало мило.
~ Фіга! У грі я ніколи не замислювалася, як жителі Скайріма миються, адже там для цього взагалі нічого не було. А як і де мені потребу справляти?! Я знаю міфологію цього світу, його найближче майбутнє, але зовсім не знаю найприземленіших і найелементарніших речей!
Тим часом Сігрід змусила мене роздягнутися.
– Боги, та на тобі справді живого місця немає. І де твоя білизна?
~ Раптове питання, відповіді на яке я і сама не знаю. І про необхідність вирішення якого я теж забула!
– Ну… Справа в тому, що до Хелгена я прибула як в’язень. До того, як я знайшла цю броню, на мені, крім лахміття, взагалі нічого не було. – зізналася я чесно.
– Який жах! Але ж ти не схожа на злочинницю. Як так сталося?
– Сама дивуюся.
– Ну нічого. Хадвар не привів би в будинок поганої людини. Я принесу тобі свою чисту білизну. Вона має підійти. І не сперечайся! Не можна такій гарній дівчині розгулювати по Скайріму у такому вигляді.
~ Ааааа! Просто вбийте мене на місці! Мені така ситуація могла тільки в кошмарі наснитися!
Поки я червоніла, блідла, подумки кидалася в пащу Алдуїна, Сігрід почала акуратно змивати з мене засохлий бруд, кров, сажу, яка там ще хрінь причепилася до мого тіла. Тепла мильна вода та акуратні рухи жінки змусили мене розслабитися. Я просто мовчки сиділа і розмірковувала про те, що сталося зі мною.
~ І уявити собі не могла, що колись справді опинюся в іншому світі, в іншому тілі, битимуся з драконами… вбивати людей… Стала б геймдизайнером, сама б створювала ось такі ось світи. Може, навіть якимось боком потрапила б у команду з розробки нової частини Сувоїв. Тільки зараз розумію, що на цьому світі не буде ні телефонів, ні комп’ютерів, ні електрики. Можливо, я ніколи більше не побачу ні їх, ні своє рідне місто, друзів, будинок… Хоча з іншого боку, можу не хвилюватися щодо комуналки, сесій, роботи, армії… Хоча… Останній пункт тут явно спірний . Перетворись я на дівчину, не переміщаючись у цей світ, мені б і так армія не загрожувала. Та й строкову службу начебто скасовувати зібралися. Хоч навіть і так, там би я що, у караулі стояла та на полігонах бігала. Навряд хтось би повномасштабну війну влаштував. А тут реально воювати. Якщо так подумати, у старому світі у низці питань дівчатам реально простіше. Якщо ти красуня, іноді навіть менше зусиль прикладати потрібно для досягнення якихось цілей. Хм… А я ж і в цьому світі можу скористатися цим. Пам’ятаю один відос на ютюбі. Там дівчата пояснювалися як персонажі RPG. Які ж жорсткі бафи там вийшли для них та дебафи від них на хлопців. Підсумком став висновок, що дівчата це абсолютно імбові істоти.
З моїх думок мене смикнула Сігрід.
– Схоже, що твої опіки хтось опрацював.
– Так. Хадвар знайшов мазь.
– Це добре. Опіки, та ще й такої сили, річ дуже неприємна. Алвор постійно обпалюється у кузні. Він у мене справжній майстер, та все одно. То за гарячу заготівлю схопиться, то ще щось. Ніяких зілль на нього не напасешся.
– Хадвар сказав мені, що він багато часу проводив у дитинстві з дядьком.
– Це так. Його батько, старший брат Алвора, теж служив в імперському легіоні. Був капітаном. А мати була бардом. Батько завжди був на завданнях, тому Хадвар з матір’ю часто приїжджали до нас і жили тут.
– Ясно. Гадаю, Хадвар вирушить до них?
– Ні. Розбійники напали на них, коли ті їхали до нас із Фолкріту. Батька вбили. Його мати наказала Хадвару бігти щосили до нас. Він прибіг до нас брудний, знесилений. Алвор разом із загоном вартових вирушив на пошуки. Вони знайшли Арі через тиждень напівживою та зґвалтованою. Бандитів перебили, а Арі померла дорогою. З того часу Хадвар нам як син.
– Зрозуміло…
– Не будемо про сумне. Я промила всі твої рани. Ополоснися, а я поки що принесу білизну.
– Велике вам дякую.
~ Не знаю, чи розробники гри замислювали це все спочатку, але цей світ точно реальний і люди тут справжні.
Я ополоснулася. Як тільки весь бруд зійшов з мого тіла, мені аж полегшало. Як приємно бути чистою. Сігрід принесла білизну. Зізнаюся, одягати її було дуже бентежно. Вигляду я, звичайно ж, не подала. Сіла вона на мене справді чудово. Ліфчик трохи підняв мої груди і зверху вони стали здаватися ще більшими. Мені виділили ліжко, впавши на яке зовсім без сил, я заснула мертвим сном.
Додати до улюблених