Я дам тобі право на крила, подарую шанс розправити їх, але право розірвати їх на шматочки та повернути в попіл залишу за собою.
Київ, 23 лютого.
Ми з тобою лежимо на даху багатоповерхівки в якій винаймаємо разом квартиру. Все-таки я рада, що послухала тебе і погодилася на оренду житлах саме на останньому поверсі, оскільки бонусом йшов ключ від важких залізних дверей, які вели на дах будинку. Ми живемо тут всього місяць, але таке відчуття ніби декілька років. Хоча, діло було не в місці, а в тому, хто тебе оточував.
З тобою мені завжди було спокійно, хоч я і часто нервуюся або хвилююся через дурниці. Характер у мене непростий, але ти завжди знаходив до мене підхід. Твоє мовчання було красномовнішим за десятки слів. Вислуховувати мої безглузді ідеї для статей в газету, дивитися на те, як я люблю активно жестикулювати коли про щось зацікавлено говорю і відчувати, що у мене насправді на серці, коли я кажу, що все гаразд – це все ти вмів робити досконало. Можливо, тут свою роль зіграла військова кафедра, де ти зі спокійного став ще й дисциплінованим. А я не така. І чому ти мене досі терпиш?
Інколи, мені здається, що в наших стосунках саме я маніпулятор та аб’юзер. Або ж ті ліки, які мені прописали мають побічні ефекти, тому я й така емоційна. Проте ти все одно поруч. А твоє рівномірне дихання ніби колискова. Ми лежимо з тобою обійнявшись вже декілька годин, інколи просто мовчимо, деколи я щось запитую, а ти просо киваєш. Але я розумію. Холодний вітер не здається мені таким морозним, коли тепло твого тіла зігріває мене. На вулиці холодно, в деяких місцях дах був покритий снігом. Проте нас це не турбувало, оскільки ти ще тиждень тому зробив навіс з дощок та брезенту. Я б з радістю полежала б з тобою у теплому ліжку, а не в зимових куртках.
Ти любиш небо. Любиш дивитися на білі хмари вдень, а я намагаюся уявляти на що вони схожі, та розглядувати зорі вночі, коли я намагаюся знайти хоч одне сузір’я. Ти завжди орієнтувався в небі краще ніж я, тому не дивно, що ти став пілотом.
Я знову мало не засинаю у тебе на грудях, коли раптом зі стану напівдрімання мене виводить твій голос.
— З якою твариною ти себе асоціюєш? – ці слова ніби ехо розносяться по цілій площі даху.
Я підіймаю голову і запитально дивлюся на тебе. Мовчиш… твій погляд направлений вгору. Тоді я розумію, що мені самій слід обдумати ще раз твоє запитання і відповісти.
— Ну, я могла б сказати, щось на кшталт вовка або ведмедя. Але якщо добре подумати, то…
— Ластівка, – ти перебиваєш мене. Я зовсім такого не очікувала. Тим більше таку відповідь.
— Ластівка? Я? Та я скоріше якийсь тасманійський диявол, якщо проводити асоціацію з моїм характером, – говорю я спокійно і знову кладу тобі голову на плече.
— Спів ластівок нагадує щебет, який закінчується характерним дзвінким звуком – це твій голос і те, як ти вкінці любиш сміятися. У повітрі ця пташка здійснює запаморочливі акробатичні трюки – так само робиш і ти, але тільки під час словесних перепалок з кимось. Ти боїшся висоти, а деякі з них літають низько. Це красиві створіння, незвичайні. Я вірю, що вони несуть удачу, так само як це робиш ти, моя пташко, – міцно обнімаєш мене і цілуєш в лоба.
Цього разу мовчу уже я, тому що до очей підкатують сльози. Ти зазвичай не такий багатослівний, а таке говориш мені вперше. Звичайно я знала, що ти мене кохаєш. Але ми про це не говоримо, тому що це очевидні речі. Навіщо їх повторювати? Щоб попестити своє его? Проте ці слова мене розчулили. Хто б міг подумати, що ти такий романтик. Хоча і доводиш свої почуття діями. Але твій голос це все що мене потрібно. І стукіт твого серця, які вже встиг стати мені колисковою. Я хоч і не бачу, але знаю, що ти усміхаєшся.
Це був наш останній щасливий момент разом.
Додати до улюблених