В кімнаті номер 16 було величезне вікно від стелі до підлоги. Воно було продовгувате, завжди чисте, і через нього було видно ліс, що, знаходився довкола їх пансіону. Це була єдина кімната на їхньому поверсі, в якій вікно було більше ніж екран великої плазми, і його не зачиняли мільйоном штор. Ніхто ніколи не бачив, як з кімнати номер 16 виходили, або, як туди заходили. А з боку вулиці вікно було віддзеркалене, тож, дізнатися, хто знаходиться там, за товстим склом, ніяк не вдавалося. Перші пару місяців деякі люди навіть спеціально чергували вдень і вночі, щоб дізнатись секрет, схований за дверима кімнати номер 16. Але, нічого не вийшло, і, всі просто забили. Старші почали придумувати легенди для молодших, що, в тій кімнаті живе щось страшне, якась потвора, щось дуже незвичайне, казали, що там лежать трупи неслухняних дітей і купу ще всякої дурні, яку, Чанбін терпіти не міг, чи то в силу характеру, чи то в силу віку.
Якщо сказати, що, його взагалі не цікавило, що знаходиться в кімнаті номер 16, це буде неправда, бо, все ж таки, частина його теж воліла знати, що за таємне створіння там ховається. Але, за 22 роки життя в цьому місці, він навчився одному – не задавати багато питань. Питання лише змушують старших думати, що, ти хочеш пролізти туди, куди не треба, і, пізніше, ти викликаєш підозру. І якщо на перше можна забити, то от з другим вже важче. Підозрілим в цьому місці бути не можна, це завжди погано закінчується. Чанбін більше не пам’ятає жодного з тих, хто видавався старшим підозрілим. Він, мабуть, і не хотів би пам’ятати, та завжди дякував цій цікавій властивості свого мозку видаляти непотрібні, або травмуючі спогади.
Але при всьому цьому, саме Со Чанбіну пощастило потрапити в ситуацію, коли, спогад сам собою не видалиться. На годиннику було близько 12 ночі, коли він вирішив піти на кухню, щоб зробити собі чогось смачного. Взагалі, виходити після 12 було забороненим, але, така вже в нього була розвага. Виходити їсти після 12, власноруч наражаючи себе на небезпеку бути пійманим і, як мінімум, отримати зауваження. В той вечір дорога до кухні була звичайною, як йому здавалося, він вийшов зі своєї кімнати, прикрив двері, залишивши між дверима і стіною тапочок, подивився по боках, і, оминувши один із, так званих “постів”, пішов до кухні. Скрізь було темно, лише світло, там, де воно ще горіло, з щілин дверей, пробивалося в коридор. Чанбін йшов тихо, ледь чутно торкаючись ногами підлоги, аби нікого не розбудити. Нога без тапочка неприємно прилипала до підлоги, і він думав про те, що, треба було вдягнути шкарпетки. Десь на середині цієї думки, і розуміння того, що, всі шкарпетки в нього білі, хлопець завернув на кухню, де завмер на місці, тільки-но піднявши голову. Кухня на першому поверсі була не дуже велика, ближче до стіни стояв стіл, заввишки і по формі, нагадуючий барну стійку, біля самої стіни була раковина, а з іншого боку, ближче до входу стояв великий білий холодильник і плита. Так ось, саме, коли Бінні зайшов, він побачив на, не за або біля, а саме на столі молодого хлопця. Він виглядав молодше самого Чанбіна років на 5, з довгим білим волоссям і тонкими руками і ногами, якими він мотиляв туди-сюди, поки їв щось, схоже на бутерброд. Це було занадто несподівано. По-перше, окрім Чанбіна сюди майже ніхто ніколи не приходив, по-друге, цього хлопця Чанбін не знав, і, поки в його голові вкладалися думки, і він намагався зрозуміти, що відбувається, парубок усміхнувся, витер рукавом крихти з обличчя, і, заговорив до нього.
– Привіт, голодний? – Хлопець протягнув йому половину бутерброда.
– Привіт, ні, дякую, в мене є моя їжа. Ти, до речі, хто? – Чанбін підійшов до холодильнику, все ще не зводячи погляд з нового знайомого, точніше, незнайомця. Він ледь не впустив залишки піци в пластиковому судку, коли хлопець зіскочив зі стійки і підійшов до нього.
– Обережніше, Чанбін. Я той, кого всі бояться, і той, про кого всі хочуть дізнатись. Мене звати Лі Фелікс і я живу в кімнаті номер 16. – Парубок знову усмихнувся, а, в Чанбіна, від цієї усмішки кров всередині застигла. Він не хотів думати, чи вірити в те, про що каже цей хлопець. Ще одна чудова властивість нашого мозку – заперечувати очевидні факти, якщо вони можуть нас шокувати.
– Якщо ти з кімнати номер 16, то, як ти вийшов звідти, і чому тебе ніхто ніколи не бачив? Якщо хочеш здаватися крутим і загадковим, міг би придумати щось інше. – Чанбін відкусив шматок холодної піци, і, з гучним стукотінням, поставив на стіл судок.
– Ти можеш не вірити мені, Бінні, але, я знаю, що, вас всіх настільки цікавило моє існування, що, деякі, навіть чергували під дверима, – він підійшов ще ближче до Чанбіна, вдивляючись прямо в очі, – а ще, ви ніколи не бачили мене, бо, більшість часу я проводив на тренуваннях.
– По-перше, не називай мене Бінні. По-друге, це все ще нічого не доводить, тож, досить брехати, і, краще взагалі не чіпай мене більше. – Бінні починав злитися. Навіть, якщо, цей хлопець і справді не бреше, а, глибоко всередині Чанбін, чомусь знав, що не бреше, то, це означає, що, його так довго приховували від усіх не просто так. В цьому місці взагалі мал що відбувалося просто так, але, якщо бути чесним, останнє, з чим хотілося зараз мати справу Чанбіну, це новий таємний проект їхнього керівництва. Він ще раз глянув на хлопця, який так само здивовано дивився на нього, а потім, різко розвернувся, і пішов назад до себе в кімнату, залишивши на столі судок з недоїденою холодною піцою.
А вже за тиждень їх зустрічі, не лише на кухні вночі, стали регулярними. Фелікс і справді виявився хлопцем, що жив в кімнаті номер 16, і, якщо в інших він викликав цікавість і страх, то, Чанбіну, знову ж таки, в силу віку, або, характеру, було все одно. Йому просто подобалось із Феліксом, та ще й, він був єдиним, кого Чанбін тут не знав так добре, а тому, він міг нарешті поспілкуватись хоч з кимось, окрім, таких як і він, жителів цього пансіону. Окрім цього, Фелікс був іншим. Не таким серйозним і спокійним, не таким слухняним. Здавалося, що, жага до життя, та й саме життя, як процес насолодження кожним моментом, ще збереглася в середині нього, не давши силам, правилам і проблемам, взяти верх над його свідомістю. Фелікс все ще був одним із тих, хто, Со впевнений, погодився би кинути все і втекти звідси при першій же можливості. І він тікав разом з Чанбіном кожного разу, коли вони зачинялися в його кімнаті. Тікав, слухаючи історії про далекі країни, в яких їм ще колись доведеться побувати, тікав, цілуючи Чанбінові м’які губи, часто побиті після тренувань, тікав, уявляючи, як вони би жили разом, будучи звичайними людьми, як ходили би разом гуляти і їздили мандрувати, як їли би разом на одній кухні вночі, тільки не тут, а в їх власній квартирі, десь в центрі міста.
***
Того року обирали найкращих. Не лише всіх дітей, що, мали хоч якісь сили, а, найкращих. Нажаль для творців цього проекту і влади, багато “сильних” як їх називали в народі, почали одружуватися зі звичайними людьми, а, їх гени, почали передаватися їх дітям. Таким чином, особливих дітей з надзвичайними здібностями ставало все більше кожного року, і, до віку, коли їх треба було віддавати в пансіон, вже була готова, так сказати, нова порція дітей, з якими теж треба було щось робити. . Тому, в рік, коли народився Чанбін, і всі наступні роки, почали обирати найкращих. Дітей забирали в матерів за рік після народження і дозволяли їм бачитись до 6 років, далі, все, тільки раз в рік на свята, і, після 25, коли їх випустять звідси, сформованими, дорослими особистостями.
Ніхто ніколи не пам’ятав, як саме потрапляв сюди. У них і у їхніх батьків забирали спогади про перші 6 років життя, а, особливо, про той день, коли вони тільки прибували в пансіон. Залишали лише спогади про те, як вони проводили час тут наодинці, або, на тренуваннях. Так мало бути легше для всіх. Зайві емоції і спогади нікому не допомагали, і, як вважало керівництво, лише відволікали людей від навчання і тренувань.
Зайві спогади викликали б зайві емоції, якими, сильним треба вміти керувати. Керівництво знало, що, емоції – це завжди небезпека, якщо вони не керовані, а тому, окрім постійних вправ, часто, дітям давали також і спеціальні набори ліків, залежно від проблем, з якими вони стикалися. Занадто веселі і активні мали пити заспокійливі три рази в день, занадто сумні і спокійні, навпаки. Ті, хто любив мало спати, пили седативні, а ті, хто швидко втомлювався, навпаки, мав пити набор вітамінів для підвищення активності. Всі мали бути максимально однаковими і мати однакові умови, бо, як вважало керівництво проекту, лише в таких умовах, можна побачити справді найсильніших.
Хлопчик, якого поселили пізніше в кімнату номер 16, змінював настрій, залежно від ліків, які йому давали. Сьогодні він міг втомилися від однієї лише прогулянки, а, завтра, пробігти довкола пансіону 5 разів на ранковій зарядці, замість 3, і, запитати чому так мало. Він міг бути найгучнішим за сніданком, але, потім, не говорити ні з ким за вечерею. І жодні таблетки, жодні тренування і розмови, з цим не допомагали. Одного разу, йому тоді було років 6, він подарував букет квітів іншому хлопцю. Трохи спокійнішому і менш проблематичному. Пізніше, він приніс тому ж хлопчику змію, яку вбив власним поглядом. Ще пізніше, намагався назбирати колекцію пташок, яких тримав в клітці у себе в кімнаті. Він змушував їх робити різні трюки, змушував гратися з ним, аби тільки порадувати того, іншого хлопця, що був на рік старше, але так само любив проводи час з молодшим і дарувати йому дрібнички.
Старший мало з ким розмовляв, коли був маленьким. У нього було дві надздібності, телепатія і телекінез. Для маленької дитини такий потік думок від інших був занадто важким, а тому, він концентрувався лише на цих думках, часто забуваючи про те, що відбувається зовні. Новий хлопчик, з кімнати номер 16 був першим, з ким малюк заговорив. Вони зустрілись випадково на тренуваннях, коли молодший загубився в лісі, і, натрапив там на старшого, що, роздивлявся крила метелика, якого тільки що притягнув до себе. Тоді молодший підійшов до нього, і, серйозно, навіть, трохи по-злому, сказав:
– Ти вб’єш його? – Він хотів було забрати метелика, але не знав, як зробити це обережно, а, тому, просто тримав руки поряд з руками старшого.
– Його ні. А от тебе, якщо будеш до мене лізти, можу і вбити. – Старший хлопчина встав з каміння, на якому сидів, відпустив метелика, дивлячись як той, обережно розправляє яскраві крила, і, знову звернувся до молодшого.
– Мене звати Со Чанбін, і, тобі краще постаратися, щоб стати моїм другом. – Він дивився на зляканого хлопця, що, кліпав величезними карими очиськами, пропалюючи його поглядом.
– Мене звати Лі Фелікс, і, я думаю, що це тобі краще постаратися не стати моїм ворогом.
З тих пір і зав’язалися їхні близькі відносини на межі друзів і ворогів. Будучи ще дітьми, вони конкурували один з одним, при цьому підтримуючи, не даючи іншим ображати, або лізти в їхні справи. Але, в цьому місці все було особливим. Коли Чанбіну було 8, Фелікс раптом зник. Просто перестав приходити на тренування, не відчиняв двері в кімнату і більше не приносив йому подаруночки під двері. Коли Чанбіну було 8, Фелікс зник і з його пам’яті. Назавжди. Забравши із собою спогади про всі проведені разом часи, та, залишивши купу питань, про, складені в комоді маленькі подаруночки, які, Чанбін не міг зрозуміти, звідки взялись. Фелікс забрав із собою не лише спогади. Фелікс забрав із собою все те дорогоцінне, що було всередині Со, все, що дозволяло йому залишатись живим.
***
Коли пройшло три місяці отаких от їхніх таємних відносин, у повітрі, на слуху, у виразах облич інших, стало помітно, що щось має відбутись. Це щось, іноді здавалося таким масштабним, чулося гучніше за інші слова і, немов, уже починало відбуватися, тихо і повільно проникаючи в голови всіх присутніх в кампусі, наповнюючи собою кожну хвилину їхнього перебування тут.
Спершу, з їх саду, де сильні мали доглядати за птахами і квітами, почали зникати всі комахи. Спочатку не стало бджіл, що завжди літали довкола дивовижних, різних кольорів квітів. Потім не стало мурах. Вони просто зникли одного дня, і, якщо про бджіл говорили мало, то коли зникли ці невеличкі темні створіння, що обожнювали залазити під края білих штанів, або, за комірці білих сорочок, якщо хтось по необережності присідав біля дерев, всі трохи занервували. Щось справді відбувалося. Наступними зникли всі метелики. Деяких з них, правда, потім знайшли по кімнатах сильних, але, як виявилося, ті метелики опинилися там набагато раніше масового зникнення. Останнім, що сталося, перед великою панікою і ще більшим приближенням чогось, стало те, що, багато квітів почали в’янути. Самі по собі, від найменшого дотику, вони просто сіріли і розпадалися на багато маленьких шматочків.
Керівництво почало нервувати. Масові перевірки, допити, запровадження комендантського режиму, і, звичайно, раз на тиждень, тести. Все це ввели, щоб сильні дотримувалися порядку, щоб, більше боялися, з метою виявити того, хто став причиною таких змін. Фелікс і Чанбін, від цього, спочатку, боючись, стали бачитись менше. Вони рідше приходили один до одного, а на вихідних, коли приїжджали різні фахівці, навіть пропускали улюблені ночі на кухні. Чанбін злився на це. Чи то, разом з Феліксом він набрався сміливості, чи то, нарешті випустив внутрішнього себе, та, потроху починав проявляти свій голос, починав задавати питання, у відповідь на дурні правила.
– Ви набрали в одне місце найрозумніших і найсильніших людей на планеті, і тепер хочете, щоб вони слухались вас, звичайних людей, в руках яких всього лише влада, яку можна дуже швидко забрати, пані Сміт. – Чанбін, вкотре за цей тиждень стояв в кабінеті керівництва. Цього разу він вийшов покурити на сто метрів далі, ніж це було дозволено за новими правилами.
– Пане Со, ви, звичайно, маєте рацію. Але не забувайте, що, саме не контрольовану силу завжди найлегше придушити, саме завдяки правилам, які ми, як фахівці, що давно досліджують таких як ви, придумуємо. Чи ви думаєте, що, всі ці дивні події з природою, трапляються самі по собі? – Жінка, років 50-55 (Чанбін точно ніколи не знав її вік, лише пам’ятав завжди холодний погляд блакитних очей і голос, механічний, наче в робота) закинула ногу на ногу, відхилившись назад на спинку величезного крісла в своєму кабінеті. Сьогодні вона виглядала занадто впевнено. І це було не добре. Чанбін знав, вони, тобто керівництво, виглядають так лише у двох випадках. Коли все погано для них, або, коли все погано для сильних.
– Мені здається, що контролювати дітей і контролювати дорослих, що чудово можуть впоратися з собою і проблемами, це різні речі. В будь якому випадку, я вас почув, а тепер, мушу йти, в мене тренування. – Со відкланявся і хотів було йти, та останні слова директорки змусили його зупинитися.
– Запитайте у Фелікса, що буває, якщо силу не контролювати, містере Со. А тепер ідіть, у вас тренування. – Жінка легко усміхнулася і помахала рукою, в знак прощання, а Чанбін пішов із кабінету, знову гублячись в потоці своїх і чужих думок. Він вже не вперше за останні пару тижнів чув в свою сторону питання, або, дорікання, з приводу Фелікса. І вже не вперше за цей тиждень боровся із диким бажанням вдарити будь-кого, хто хоче його образити. В його очах Фелікс був чистою, прекрасною квіткою, зірвати яку хотілося, але не можна було, через її досконалість та неперевершеність. Та чи знав він, що, пелюстки в цієї квітки отруйні?
В кімнаті номер 16 було величезне вікно, від стелі до підлоги, крізь яке було видно все, що відбувалося. На щастя, вікно було віддзеркалене з іншого боку, а тому, що відбувається всередині кімнати, ніколи ніхто не бачив. Ніхто, окрім Фелікса, і, вже Чанбіна. У Фелікса руки були заховані у рукава сорочки, такої, яку видають в псих.лікарнях дуже хворим, защиту на рукавах. Фелікс порушив багато правил. Фелікс мав бути покараний. І якщо у їхнього керівництва за погану поведінку покарання було саме таке, то, у Чанбіна, воно було трохи інше.
Це був єдиний, і останній раз, коли він так ідеально співпрацював з їхнім керівництвом, знущаючись над бідним (чи то навпаки) Лі.
– Будь ласка, Бінні, просто ввійди в мене вже. – Хлопець ледь не плакав, тримаючись на тремтячих ногах. Його щоки почервоніли від збудження, а, пухкі губи, він покусав, ледь не до крові. Чанбін провів рукою по його гарячому животі, вище, стегнами притискаючи молодшого ближче до скла. Це завжди було так смішно і дивно для нього. Фелікс був всього на рік молодший, але, в його руках, здавався крихітним і слабким, як один із тих метеликів, яких Чанбін обожнював ловити в дитинстві.
– Ти впевнений, Ліксі, що більше не будеш фліртувати з тими дівчатами з другого поверху? – Чанбін знав відповідь. “Звичайно буду, бо тебе це дратує” пронеслося в голові Лі, ще до того, як Чанбін встиг переключитися на інше і перестав читати його думки. Так було не цікаво.
– Так, не буду, Бінні. – Остання фраза, перш ніж Фелікс опинився притиснутим до скла. Чанбін різко увійшов в нього, обережно притримуючи за талію обома руками. Гарячі губи старшого цілували кожен міліметр шиї Лі, залишаючи невеличкі фіолетові плями, та змушуючи задихатись, після кожного викрику і стогону. Со рухався не дуже швидко, досить плавно, кусаючи за вуха, гладячи там, де, все вже боліло від напруги. Він зводив Фелікса з розуму, змушував губитися десь поміж реальністю і тим світом, що був за вікном, змушував молодшого балансувати на кордоні між контролем і повною свободою.
– Бінні…
– М?
– Знімеш мою сорочку, будь ласка?
– Що? – Чанбін трохи сповільнив темп. Він, звичайно, міг зняти її зовсім без проблем. Але, чи не буде в нього і Фелікса проблем після цього? Не через кляті правила керівництва, ні. Через неконтрольовані емоції Фелікса, які, як виявилось, не можна випускати назовні різко.
***
– Боже милостивий, Ліксі, що ти накоїв? – Чоловік в білому халаті дивився на ліс, точніше, на його залишки. Трупи тварин, та маленьких дітей лежали тут і там, згорівші, або, просто побиті. Все виглядало, як в найгіршому фільмі жахів, а, страху цій картині додавало ще й усвідомлення того, що все це – справа рук 7-річного хлопчика в рожевому беретику, що тримав в руці букет квітів.
– Вони дражнили мене і сказали, що віддадуть вовкам, тож, я… – Він так і не договорив того разу. В його шию швидко встромилася тонка голка, по якій текла холодна рідина, що, проникла в його маленьке тільце і змусила малого впасти вниз, закривши очі. Група дорослих людей, хтось в костюмах, хтось в формі охорони, а хтось, в такій самій формі лікарів, оточили хлопчика і лікаря, який, знайшов його першим.
– Він – найнебезпечніший з усіх. Ви бачите що сталося, коли він не контролював себе. Він зпалив їх, а тих, хто прийшов пізніше, просто розкидав по боках, вбивши одним лише поглядом. Я не знаю, що з ним робити, розумієте? – Дорослий чоловік буквально тремтів, від дій маленької дитини, а, всі інші, теж не знали що сказати. В той день вони зрозуміли, що серед найсильніших, в них є один найкращий і найгірший одночасно.
– Я думаю, треба закрити його одного в кімнаті. Видалимо всім спогади про цього малого, скажемо, що його не існувало, і будемо тримати в себе. З нього вийде чудова зброя, якщо добре натренувати. – Жінка в темному костюмі підійшла до хлопчика. Вона декілька секунд дивилась на його миле дитяче обличчя, перш ніж взяла його на руки.
– Що стоїмо? Я тут директорка, а вам всім хочеться отримувати хорошу зарплатню, чи не так?
***
– Будь ласка, Бінні, благаю тебе. – Фелікс ледь говорив, в роті його пересохло, а нігті впивалися в долоні, коли він майже дійшов довгоочікуваного оргазму.
– Добре. – Пара поштовхів, і обоє хлопців дійшли піку. Піт стікав по їх все ще збуджених, гарячих тілах, а ноги, ноги в обох тремтіли, коли вони намагалися вдягнутись і дійти до ліжка. Чанбін закурив міцну цигарку, прямо на ліжку, перш ніж знову обернувся на Фелікса. Питати не треба було, в його очах, та і в його думках, які, Бінні, все ж таки вирішив почитати, читалося лише одне “Зніми з мене сорочку”. Він усміхнувся.
Со Чанбін був із тих, хто любив ризикувати, а, можливо, він просто занадто втомився. В будь якому випадку, про це він вирішив подумати пізніше, вже після того, як останній ґудзик був розстібнутий, а, руки Фелікса нарешті вільні.
В кімнаті номер 16 було величезне вікно від стелі до підлоги. Воно було продовгувате, завжди чисте, і через нього було видно сірий, вигорівший ліс, що, знаходився довкола їх пансіону. Це була єдина кімната на їхньому поверсі, в якій вікно було більше ніж екран великої плазми, і його не зачиняли мільйоном штор. Це, взагалі була єдина вціліла кімната на їхньому поверсі, не спалена, не забруднена трупами і кров’ю. Більше ніхто ніколи не побачить, як з кімнати номер 16 виходять, або, як туди заходять. Ніхто, окрім Чанбіна і Фелікса. Єдиних людей, що залишилися живими у всьому пансіоні.
– Пам’ятаєш ти питав мене, що буває, якщо не контролювати свою силу, Бінні? – Фелікс спокійно, наче нічого не відбулося, дивився на Чанбіна, який, в силу віку, чи в силу характеру, був таким самим спокійним. Йому не треба було говорити, так само як і слухати Фелікса, щоб дізнатись, що у того в голові. І більше, шум думок інших, не приглушував його власні думки.
“Ось що буває, Бінні. Але таке саме буває і тоді, коли хтось намагається взяти над твоєю силою контроль”.
Додати до улюблених