Сохне самотній купальник на довгій мотузці. Будиночок на березі моря.
Міські самашедші кажуть, що Джун – та ще дивачка, але пересічні громадяни щось не поділяють їхню думку.
Я не знаю, хто ви в цьому житті: пересічний громадянин чи міський самашедший, я не знаю вашого ставлення до Джун,
але то вирішуйте вже для себе самі, хто ви.
Я знаю дещо інше: коли босонога Джун раптом зникає з міста, більше не приходить мочити ноги в фонтанах,
коли більше не видно її каштанового волосся, легкої фігури, теплих посмішок і добрих очей – сумують всі однаково.
Чи то міський самашедший, чи то пересічний громадянин, та що там: той сум не обходить, кажуть, навіть тварин.
Сонна Джун виходить з будиночка назустріч мовчазному ранку, і сором’язливо ховає голе тіло від вітру,
це я, читається в очах ранку, це я.
Джун прибирає руки – і біжать мурахи чи то від потилиці в п’яти, чи з п’ят – у потилицю, Джун не ворушиться,
вона вже не сонна, вона вже прокинулась, але не ворушиться.
Ранок мовчить – море шепоче. Джун купальника торкається і розуміє: ще не висох, ночі було замало,
а море пошепки кличе її до себе і тягнеться хвилями.
Джун стягує волосся в хвіст, без люстерка, без гребінця, і йде, йде, лишає по собі сліди босих ніг на трошки вологому піску.
Море солоними вустами торкається камінців на браслеті, торкається колін, цілує низ живота Джун, груди, потім шию.
Джун не холодно, Джун зникати не холодно у чорних солоних цілунках; мокне волосся, зібране в неохайний хвіст.
Сохне самотній купальник на довгій мотузці. Будиночок на березі моря.
Вона повертається, виходить, з того моря, яке вже замовкло, та натомість ранок заговорив голосом крил білих чайок.
Сонце привітно сушить її волосся, зникають потроху сліди цілунків пристрасного моря, краплі лоскочуть шию,
стікають на груди.
Вона помічає свої сліди, якими наче відмітила шлях, яким можна повернутись в будиночок.
Приміряє ступню до слідів,
але без браслету на лівій нозі сліди
не співпадають.
Додати до улюблених