Почніть
Чесно кажучи, я був чимало спантеличений зухвалістю та самовпевненістю цього Осаму. Прийшовши додому я не зміг припинити думати про вчорашню пригоду, через що жахливо не виспався. У спробах заглушити втому кавою і тютюном я провів весь ранок, а опісля взявся повторно аналізувати злочин. Цей день нічим не відрізнявся від інших: розслідування, розслідування і ще раз розслідування. Раптом від цієї монотонної діяльності, що, до речі, не приносила жодних результатів, мене, за своєю старою звичкою, відволік Коля:
– Федь, тобі тут телеграма від якогось Осаму! Ти у нас з японцями тепер братаєшся? А? Чом мовчиш?
– Він… що за маячня?
– Не відповідай питанням на питання! Це мій козир!
– Покажи.
«Я щиро не розумію, як можна палити такий жахливий тютюн. Маю бажання пригостити Вас чимось вартуючим. Післязавтра о 19:30 за Вами заїде таксі, адреса – бар на Некрасова.»
Я з усіх сил намагався зберегти холоднокровність зовні, але всередині щось перевернулось. Скільки ще цей японець про мене знає? Хто він? Які цілі переслідує?
4 квітня виявився на диво теплим та сонячним днем, чого в Петербурзі зустріти можна рідко. Моя кімнатка залита золотою барвою західного сонця, а сидіти з відчиненим вікном стає вже холодно, тому довелось залишити лише кватирку. Годинник показує 19:04, а це означає, що через 26 хвилин за мною приїде таксі. Я намагаюсь не думати про майбутню зустріч, тому що зовсім не хвилююсь. Ні, я не можу стверджувати, що я легко знаходжу спільну мову з усіма або що я дуже балакуча людина, просто на будь-який схожий випадок у мене завжди є план. Я поводжусь стримано, деякою мірою закрито, лаконічно відповідаю на запитання та задаю їх у відповідь за потреби; якщо тема діалогу мене не влаштовує – я делікатно її змінюю. Загалом, хід розмови задаю я, але надаю перевагу слуханню та аналізу, аніж говорінню.
Таксі приїхало без затримок: рівно о 19:30 я сидів на передньому кріслі новенького Fiat 502 минулого року випуску. Їхали мовчки, лише коли виходячи, я зібрався розплатитись з водієм, він відповів, що рахунок вже оплачено.
Бар був напівпустим. Недивно, сьогодні ж середа – екватор тижня, люди або на роботах, або втомлені уже після робіт бредуть по домівках. Обстановка була самою типовою для всіх тутешніх барів нашого часу, принаймні, так сказав би будь-який місцевий пияка, якому, загалом, не важливо де пиячити. Так, з одного боку бар виглядав пустуватим, але якщо придивитись і припинити давати суб‘єктивні оцінки, починаєш помічати, що це не бідність, а лаконічність; коли фурнітури та прикрас мало не через скромний бюджет закладу, а щоб не перенавантажувати інтер‘єр. Столи і стільці були масивними, зовні дерево нагадувало дуб, підлога встелена паркетом, також, судячи з всього, дубовим. На стінах не було жодних штучних квітів, плющів та ін., їх прикрашали прості ненав‘язливі бра, що тільки набирали популярність в місцевих закладах.
Взагалі, світло було тьмяним, але приємним, таким, до якого очі швидко звикають і яке допомагає розслабитись після важкого робочого дня. Барна стійка теж виготовлена з дерева, схожого на дуб, а стільці відрізнялись якісною шкіряною оббивкою. Ще, навідміну від більшості закладів, де з обслуговуючого персоналу були студентка Зойка «на розливі» з бабою Любою в ролі офіціянтки, гостей вітав справжній бармен – чоловік, віком трохи за сорок, послужливий та виглядаючий як майстер своєї справи. Проте сьогодні у барної стійки було пусто й бармен виглядав трохи нудьгуючим, натираючи склянки, що вже літерально скрипіли від чистоти і блиску.
В дальному кутку бару сидів він. Зовні цілковито розслаблений, але одночасно уважний, з чіпким поглядом. Забачивши мене, він розплився в усмішці (хоча, якщо чесно, більше здавалось, що то посмішка), і я мимоволі зніяковів.
– Ви все-таки відповіли на моє запрошення. Я приємно вроджений.
– Зізнаюсь, Ваша обізнаність з приводу моєї персони не залишила мене байдужим, я вельми зацікавлений Вами, – я постарався вицідити з себе доречний запитальний тон, очікуючи, що мій співрозмовник відкриє хоча б рубашки своїх карт.
– Прошу, що будете замовляти? – він немов галантно переступив через мою цікавість, не залишивши жодного шансу розкрити тему далі.
– Обмежусь кавою.
– Я пригощаю.
– Дякую, я не зголоднів.
– У нас в Японії не прийнято відмовлятись від запрошень, – він блиснув на мене своїми чорними очима, показуючи тінь виклику. Мовляв, «твої здогадки вірні, я дійсно японець».
– Але ми не в Японії, – це вирвалось мимоволі, і я вже встиг пожалкувати про сказане, але помітив широку посмішку Осаму, схоже, йому сподобалась моя відповідь.
– Вірно підмічено.
За вибором вечірньої трапези я все ж обмежився кавою, а він, в свою чергу, замовив чорний чай. Як виявилось, ми обидва не любителі цукру, з приводу чого зав’язався невеликий діалог, котрий пізніше перетворився в обговорення цигарок. А це ж і було метою нашої зустрічі. Ми вийшли на перекур, але замість моїх вже нудотних папірос Мосельпром він запропонував свої дорожчі Мальборо. Вони виявились не такими міцними, як мої, але значно приємнішими до горла й легень. В очі кинулась ідентичність фільтрів цієї сигарети і недопалка на місці злочину, що я розслідував. На мить мене осяяло, але я сам злякався своїх висновків. Ніяких доказів, окрім притягнутого за вуха недопалка і незрозумілого напису в мене не було, а звинуватити когось, а тим більше іноземця, у вбивстві я не міг.
Нікотин вдарив у голову, ми вирішили не обмежуватись гарячими напоями і замовили по келиху віскі. Спершу жартома хотіли взяти горілки, але вчасно прийшли до тями та зійшлись на менш міцному алкоголі. Під дією спиртного, тютюну і тепла свідомість почала паморочитись; спала завіса фамільярності і пафосу. Ми і самі не помітили як перейшли на «ти». Під час четвертого перекуру я помітив, як Осаму заглянув мені в очі. Він і раніше так робив, але зараз це відчувалось по-іншому.
– Мені дуже приємні твої погляди, товаришу Достоєвський, – не найстандартніша фраза, щоб перервати мовчання з боку японця.
– Професія потребує лаконічності і неупередженості щодо будь-яких речей, – я чудово помічаю блиск в його очах і бачу, що він точно спричинений не віскі, але вирішую стримати його, повернувши до приземних тем.
– Не роби з себе дурня, я знаю, що ти розумієш про що я, – дійсно, я часто кидав обережні погляди в бік Осаму з надією, що він не дивиться, але завжди наші очі зустрічались: в моїх була обережність і недовіра, котра поступово змінилась цікавістю, а в його – лукавство і готовність в будь-який момент перейти межу заради чистих веселощів.
В якийсь момент мені почало здаватись, що ця межа між нами ось-ось зітреться. Його погляд, його дихання, що знаходилось так близько до мене. Все це відчувалось так дивно і… незвично? Ми живемо в Союзі – такі стосунки тут не вітаються, та й сам я не прихильник подібного, але зараз відчувалась якась тяга. Не те щоб я збирався проявляти ініціативу, це зовсім не притаманно мені, але спостерігати за тим, що відбувається було захоплююче, я був навіть не проти.
В ту мить, коли мені майже здалось, що зараз щось відбудеться, він різко відсахнувся, видихнувши дим ледь не мені в обличчя. На секунду хотілось закашлятися, тому я швидко прикрив очі, намагаючись уникнути потрапляння смогу, але зберіг незворушний вигляд. На щастя, він скоро розвіявся, і, затягнувшись у відповідь міцною цигаркою, я зробив спробу прийти до тями й продовжити розмову. В голові було пусто, що було зовсім не схоже на мене, тому вголос я так нічого і не промовив.
Піднявши очі в бік Осаму, я знову зустрівся з хмільним поглядом юнака. Він наче і не був занадто п’яним, але покидати його на самоті мені чомусь не хотілось. Я не міг зізнатись в цьому прямо, тому вирішив зайти делікатно.
– Не вважаєте… вважаєш, що нам варто розходитись?
– Гадаю так, але почуваюсь я кепсько. Залишися? – глибоко в душі я чекав цього питання, але воно прозвучало занадто різко.
– Перепрошую? В тебе вдома? Ми ж і не знайомі майже, – і тут я зрозумів, що це гарна змога розв‘язати загадковому японцю язика.
– Так… ти правий. Я викличу таксі, – вивести його на жадану розмову не вийшло, але його запал немов трохи затух.
Під час очікування автомобіля я вирішив заповнити порожнечу, ставлячи принагідно питання.
– Напевно, я також викличу собі таксі. Зараз небезпечно ходити вночі одному.
– Навіть детективу? – Осаму блиснув чорними очима в напівтемряві барної стійки.
– По мені настільки помітно? – моє питання радше було риторичним, але я палав від очікування відповіді.
– Для звичайної людини – ніскілечки, але в мене свої козирі.
– Не вважаєте Ви, часом, що Ви єдиний, хто володіє інформацією, Осаму Дазай? – я спеціально звернувся до колишньої фамільярності.
– А ти дійсно відповідаєш слухам. 1:1.
– Лестощі зайві. Повертаючись до теми, навіть детективи не всесильні. Бути насторожі варто всім, в наш-то час. Особливо, іноземцям.
– Кишенькові крадії мені не страшні, не варто хвилюватись.
– Як щодо небезпечніших злодіїв? На таку строкату рибку легко клюнути. Чував, що стало з верхівкою нашої мафії?
– Кажуть, їх перебили підлеглі, чи навіть один підлеглий Морі Огая? – він зберігав абсолютну холоднокровність і говорив навіть трохи ставно.
– Саме так. Що тобі ще відомо з цієї справи?
– Воно досить зацікавило мене, але привселюдно нічого не говорили, звісно, тому все, що я маю – лише здогадки.
– Докладніше?
– Таксі приїхало. Обговоримо це іншого разу.
На цьому ми попрощались. Він знову покинув мене ось так. Без жодної відповіді на мої численні запитання. Алк він точно щось знає… Я помітив це з його погляду, з того, як швидко він просік цю тему, скинувши все на приїзд машини, з того, як він усіма силами намагався накинути завісу байдужості й необізнаності.
***
Я сказав, що викличу собі таксі, але надав перевагу пішій прогулянці. Палю я багато, тому за звичкою потягнувся за улюбленими папіросами. Дорогі Мальборо були досить непогані, але своєму вибору я не зраджую з моменту вступу до інституту. Раніше у мене й альтернатив не було через економію грошей, а зараз я просто звик і не хочу міняти будь-що в своєму житті. Напевно.
Було близько одинадцятої, в середу пішоходців на вулиці було мало, тому я міг віддатися своїм думкам, не відволікаючись ні на що. Думать про мого новоспеченого знайомого не дуже хотілось, а наступим, що прийшлось в голову було розслідування.
Що могло означати це «Оса»? Таким прізвиськом мене іноді називав Коля, але нікому не могло бути про це відомо. Запитаєте чому саме так? Він каже, що я занадто різкий в своїх висловах і іноді буваю дуже дратівливим, прямо як оса. Але це виглядає як безглуздий збіг обставин, швидше за все, «оса» це ініціали. «О. Са.»? «Ос. А.»? «О. С. А.»? «Оса»… «му»? Ні, це вже точно маячня, бути такого не може. Він же знає, що я детектив, і навіть у найхолоднокровнішого злочинця кишка тонка знаходитись близько до такого, як я. Це божевілля. Недопалок… Це ті самі Мальборо, які палить він. Ну то й що? Чи мало людей у всьому Петербурзі палять таку ж марку? Цього надто мало, щоб робити висновки. Збіги і факти це не одне й те саме. Але ніяких інших слідів в мере немає, просто нема за що вчепитись. Варто роздивлятись версію з ініціалами як основну, пробити за базою даних всіх японців, що приїхали в країну під іменами й прізвищами, що починаються з «О» і «С». Думаю, завтра варто заїхати до Міграційної Служби.
***
З цими думками я дійшов до свого під‘їзду, бездумно піднявся на другий поверх і зайшов до квартири, де на мене вже зачекався мій сусіда.
– І де це ми вештаємось в такий пізній час?
– Ділова зустріч, – я не хотів знову згадувати, і тим більше переказувати події цього вечора, – випили по чашці кави, не більше.
– Я відчуваю запах віскі. І що це за ділова зустріч у мого протеже без мене? – Коля наполягав.
– Ми обговорювали деталі нової справи і я подумав, що поки ситуація не набула чітких обрисів, тобі не обов’язково бути присутнім. Але справа дійсно резонансна.
– Без проблем. Будеш борщ? Бабуся передала, – мене завжди дивувала його здатність швидко відпускати теми й міняти їх на 180 градусів.
– З м’ясом?
– Якщо хочеш, спеціально для тебе без м‘яса насиплю.
– Отже воно там таки є.
– Звісно є! Це ж бабусин борщ!
– Тоді дякую, не буду.
– А пиріжки? З яблуками і вишнями є.
– Якщо ти так хочеш, щоб я посидів з тобою, завари мені ще кави.
– І на тому дякую, – він зробив вигляд, що засмучений моєю відмовою, але я знаю, що йому просто потрібна компанія ввечері.
За столом Коля розповідав свої анекдоти про радянську владу, котрі навіть мені здавались досить дотепними. Прийнявши вечірній душ, я пішов спати з твердою думкою знайти всіх японців на території Союзу, зареєстрованих під іменами, що починались на «О» і «С».
Додати до улюблених