Ми ідемо у гору вже хвилин сорок.
Герою хоч би що, а я вже у третій раз прощаюся зі своїм жалюгідним життям. Я не смакував солодкого, мабуть, вже декілька місяців, але кожна зайва з’їдена крихта цукру ніби додала ваги моєму тілу саме зараз, роблячи кожен крок неймовірно важким.
Не треба було спонукати його йти коротким шляхом. Я впевнений, що ми нічого не виграли від цього, особливо беручи до уваги те, що йому довелося вже двічі сповільнити темп. Іншого дня я сказав би, що мені такі вправи на користь, але зараз не час для безглуздих дій.
– Ти там не іздох? – питає він буденним тоном. – Так кхекаєш, ніби дух зараз тіло покине.
– Ну… як кхекаю… то, певно… не із… дох ще… як думаєш? – мені тяжко дається розмовляти – доводиться робити вдих навіть посеред слів.
– Я нічого не думаю, окрім того, що прислухатися до твого «що мені та гора» було не варто.
– Ну… вибач, – я більше не можу підтримувати розмову, не спинившись, змусивши зупинитися і його. – Заздрю твоїй формі.
– Коли б не жер по шість пачок печива на день та не сидів би по п’ятнадцять годин у день у своїй норі, може, і не було б приводу заздрити, – Герой користується невеликою заминкою, щоб закріпити шнурівку на своїх черевиках. – Проте у тебе є інші переваги, розум і таке інше… Хоча, іноді я сумніваюсь у тому, що ти здатен його використовувати належним чином, даремно, що Вчений.
– Використовувати здібності неналежним чином – те, що інші звуть креативністю, – я легко заперечую його спробі мене зачепити.
Герой тільки хмикає:
– Твоя, як ти кажеш, «креативність», зараз як, працює? Може, вона підкаже, що нам робити?
– А чого не підкаже? Кидай мене на плече, та й пішли, ти ж сильний!
– Яка гарна ідея! А знаєш, що мені підказує моя креативність, чи що там замість неї?
– Лишити мене тут помирати?
– Як ти здогадався? – він закатує свої бузкові очі.
– Надто передбачувана відповідь. Спробуй ще.
– Я і не намагався бути непередбачуваним.
– То, може, то й не креативність була, а твоє бажання мене здихатися будь-яким чином?
– Хотів би здихатися – зробив би це давно.
– Але ж ніби жадав тільки-но кинути мою тушку тут, то ж все-таки хочеш?
– Хочу, щоб ти нарешті стулив свою пельку.
Я сприймаю це як перемогу. Пусті погрози та потреби закрити рота – ознака того, що дотепні аргументи скінчилися.
Герой підіймається, витончений та елегантний, ніби не у бігах, я якийсь збіднілий аристократ, що не втратив своїх манер та гідності. На одязі – ні пилу, ні бруду, волосся файно вбране і наче навіть вкладене помадою.
Я думав було дати коментар його вигляду, коли бачу неподалік сірий, напіврозвалений будинок, і щось зелене поблискує, наче камінь чи щось таке незвичайне, щось таке, що не може належати цьому місцю.
Поперед думки я лечу уперед, Герой, не одразу зрозумівши, що мене так привабило, поспішає за мною.
– Ти наче тільки задихався, що трапилося? – питає він у подиву.
Я не витрачаю повітря на це, знаючи, що він зараз усе все одно побачить.
Він і бачить, тож не перепитує.
Невеличка така будівля, сіра, сира, частково обвалена, без вишукування. Певно, школа чи бібліотека. Більшість меблів зазнали таких пошкоджень, що важко впізнати, чим вони були, коли ними ще користувалися. Місцями скрізь підлогу почала пробиватися природа, а те, що здалось яскраво-зеленим камінням, насправді тусклий, лише один із багатьох полишених тут речей предмет – дошка, що відбивала сонце, того і здалася чимось неймовірним посеред бруду та непотребу.
Герой зацікавлено оглянув полиці із згнилими книгами, пішов до них, подивитись, чи є щось таке, що можна ще почитати.
– Ти диви, Герою, – я забуваю, що йому не подобається, коли я так його зву. – Диви, стелі нема, дощі, певно, не раз цю будівлю крили, а дошці хоч би що.
– То й що? Вона цукрова, чи що, що їй статися щось повинно? – питає він, сумно перебираючи чорні від плісняви сторінки.
– Ні-ні, ти тільки подиви! Крейдою щось написане, і не змило. От дива!
Герой ненадовго відволікається, тільки для того, щоб покачати головою і розчаруватися у моїй свідомості:
– Що там дивного? Над нею шмат стелі таки є, ось і не змило. А, може, хтось неподалік з дітей був, от і писав.
– Не схоже на дитячу руку. Мова місцева, мені не знайома, проте схожа на нашу… Наче…
Мій партнер у поході нарешті відволікається від смердячих книг і, нажаль, назавжди втраченого знання, підходить до мене, щоб подивитися на напис. Я не встигаю перекласти і половини, а він дивує мене своїм новим талантом:
– «Єдина влада, що повинна воліти над нами – влада розуму, проте, пристрасть здатна заволодіти над розумом, – читає Герой. – Не дай пристрасті стати на чолі твоїх думок». Пхе, маячня якась.
Мене, напроти, вражає глибина цієї думки, і я висловлюю свою незгоду:
– Чого маячня?
– Я також можу написати купу розумних слів, зліпити їх разом, а потім змусити інших шукати у цьому глибинну суть.
– Це слова вільних людей, – заперечую я. – Вони визнають лише владу науки, владу розуму, але застережують, що розум, оповитий почуттями, здатний на велику біду. Не кожному почуттю можна потурати.
– Це ти знайшов у цих словах такий сенс. Тому що ти Вчений, тобі за фахом у таких дурницях щось важливе шукати.
– Може, тобі не сподобалось, що твої примхи частісінько опиняються поперед здорового глузду?
Мій погляд падає на праву руку Героя, вкриту рукавичкою. Ми обидва знаємо, які наслідки поспіху й паніки ховає ця перчатка.
– Стули пельку, сил вже нема тебе терпіти, – йому не подобаються мої натяки, він оминає моїх очей та ховає руку за плащ.
– Зрозумів. Аргументи скінчилися.
– Ні, просто мені обридлі ті псевдо-філософські «дуже важливі» вислови, – Герой зображає лапки коло частини «дуже важливі». – Як ми сюди прийшли, то, може, залишимося тут та відпочинимо? Ти наче помирав п’ять хвилин назад.
– А тобі все спокою не дає думка про те, що я не помер, – я сміюсь, поки дивлюсь, куди можна сісти. – Давай зупинимося. До речі, звідкіля ти знаєш цю мову? Наскільки я знаю, тобі не довелося жити у таких далеких краях.
– Мова матері. Говорила нею багато, поки був малий. Те, що не знав, здогадався за схожими ознаками, – Герой швидко знаходить щось, що раніше було столом, і сідає на нього.
– А-а… – я сідаю поряд. – То як цей напис тут залишився, після всіх цих років? Може, щоб ми побачили? А, може, то знак?
– Боги, ти наче Вчений, а припуски як у старої бабці. Забудь, що я казав про твій розум.
Я знову сміюсь.
– Не гріх інколи припустити щось надзвичайне.
Додати до улюблених