Морей вже майже годину не відходив від дзеркала. В одній руці він тримав металеву баночку, з якої час від часу зачерпував трохи білого порошку, що його Хранителі використовували для швидкого створення ілюзій. Порошок Морей підносив до щоки і, шепочучи закляття мовою Древніх, втирав у пошкоджену шкіра. Його рані було вже майже двісті років, власне він сам був ненабагато старшим.
— А тепер? — він повернувся до Кайри, що знуджено лежала на канапі. Морей скривився: вона лежала на його дорогоцінній софі у чоботях.
— Краще, — не дивлячись на нього відповіла Хранителька.
— Я серйозно! Цей бал — важливий для мене, адже це…
— Твій двохсотий день народження, дякую, що нагадав, — Кайра роздратовано сіла, а тоді, зітхнувши, підійшла до друга.
Вона взяла трохи порошку й провела лінію на щоці Морея. Його шкіра враз стала ідеальною, повністю приховуючи жахливу рану.
— Я все дивуюсь, як тобі вдасться так чарувати, без слів, — Хранитель смерті відклав баночку вбік і склав руки на грудях. — Може ти й найслабша із Хранителів, та твоя здібність до магії…
Кайра мовчала. Їй не подобалось, коли він зачіпав цю тему. Торкнувшись ланцюжка з сірим кварцом, що звисав з її шиї, вона прохрипіла:
— Ти ж знаєш, я вела ціле військо магів у битви ще тоді, коли ти лише опановував свої здібності… — прокашлявшись вона продовжила; голос її знову був звичайним: — Хоча звісно, пробудилась як Хранителька я пізніше…
Морей криво усміхнувся. Він любив вихвалятись своїм походженням, адже він та його брат Лілеал — спадкоємці самого Хранителя Хаосу Еліастріса та його дружини, могутньої Хранителька життя та цілительки Іґи. Морея всі знали як найсильнішого із Хранителів, навіть Лілеал, його рідний брат, не міг досягти такої могутті. Всі знали: Морей шкодує, що в часи першої великої війни між Хранителями був ще занадто юним, аби приєднатись до війська. Морей же нікому не казав цього, але шкодує він радше про те, що тоді не міг воювати пліч-о-пліч з Кайрою, яка, хоч і була його одноліткою, та уже заслужила місце правої руки його матері, ведучи її армію в бій.
Кайру ця розмова починала дратувати. Так було завжди, коли Морей нагадував про Інцидент і війну за Хаос. Вона б воліла забути ті моменти, та Іриней все відмовлявся забрати її спогади про це — йому вистачало й власних… Хранителька захотіла вже піти до дверей, та Морей схопив її за руку, розвертаючи до себе обличчям.
— Ти так і не сказала, як я виглядаю, — цього разу посмішка була більш підлабузницькою, ніж самозакоханою.
— Шкіра біла, мов крейда, очі зелені, наче смарагди і… що там ще я забула? А, точно, волосся подібне на шовк. Це все, чи я ще щось не пригадую?
— Кайро, я серйозно, — він зашарівся: так він сам себе описав одного разу в листі, а згадка про це від подруги робила його его крихкішим.
— Що ж, друже мій, твоя шкіра й справді біла, наче цей порошок із енд’орейської крейди, а очі радше схожі на хризоліт, бо смарагди набагато “зеленіші”. Ну, і волосся в тебе й справді м’яке, — вона поклала руку йому на голову. Морей був набагато вищим, тож Кайра ледь не стояла на ціпочках. — Ти виглядаєш чудово, Морею.
— Дякую, — прошепотів Хранитель смерті.
Він подивився у очі Хранительки. Від її погляду серце забилось частіше, хотілось одночасно зникнути зі Всесвіту і вічно дивитись у ці очі, що через гру світла здавались сталевими. Він хотів обійняти її, та занадто сильно махнув рукою, зачепивши металеву баночку на столі. Уся енд’орейська крейда посипалась на підлогу.
— Ні, ні, ні!!! — вигукнув Морей. Він намагався спіймати хоч трохи білого пилу собі в руку, та марно — енд’орейські чари розвіялись у повітрі, наче цукор, що розчиняється у воді.
Морей сів на підлогу, обійнявши руками голову. Цього запасу чарів вистачило б ще на кілька років, можливо на десятиліття. Тепер доведеться зв’язуватись з тими ідіотськими ельфами світу Енд’Орей, які не надто любили співпрацювати з Хранителями.
Кайра опустилась на коліна біля друга. Вона побачила, як в його очах з’являються сльози. Лише з Кайрою він міг показати, що справді відчуває, лише їй він довіряв достатньо. Останні роки були для нього важчими, він відчував наближення чогось поганого, а тому постійно перевтомлювався, досліджуючи книги та сувої Древніх, аби знайти хоч якусь зачіпку. Кайра часто знаходила його сплячим у бібліотеці серед ночі, з догаслими свічками і купами книг довкола.
— Гей, не хвилюйся! — вона взяла обличчя друга у свої руки. — Дістати цю крейду неважко.
Сльоза стекла по лівій щоці, залишаючи смужку на шкірі. Через це чарівний порошок із ельфійської крейди почав розмиватись, відкриваючи справжній вигляд Хранителя. Будь-хто швидше за все злякався б такого видовища, та Кайра вже давно до цього звикла — ця рана майже така ж стара, як їх дружба.
— Не засмучуйся так, — Кайра провела пальцями по жахливому шраму Хранителя, стираючи сльозу. Тоді торкнулась баночки. Її кристал засвітився, а баночка піднялась в повітря, наповнюючись крейдою заново. Вона повернулась у часі назад. Кайра зробила це. Зробила заради нього, і через якусь крейду. Морей знав, що його подруга ненавидить витрачати свої сили на подібнідрібниці, але вона ж оце щойно скористалась здібностями, аби тільки втішити його.
— Так краще! — Хранителька часу всміхнулась. Вона подивилась на Морея. Той все ще дивився на неї очима, сповненими сльозами.
— Кайро, ти…
— Дурниці, вважай це подарунком на день народження.
Морей засміявся. Він кинувся подрузі в обійми, відчуваючи як його власне серце ледь не вискакує з грудей. Серце його подруги не б’ється з ним в унісон, воно не пришвидшує свій ритм через нього, та це не так вже й важливо. Йому достатньо, що вона тут, достатньо самої її присутності.
Вони разом підвелись, і Кайра допомогла йому знову нанести чари на шкіру. Цього разу вийшло навіть краще, ніж раніше, тож Морей знову сяюче посміхався. От тільки…
— Ти ж підготувала мені справжній подарунок, чи не так?!
Додати до улюблених