Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Крейда

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

– Ти колись їв крейду у дитинстві?

– Що?

– Ну кажуть, що крейда може збільшити рівень гемоглобіну, кальцію, щось таке.

Вони сиділи на кухні у Ігоря. Олег крутив в руках шмат крейди середнього розміру, що виглядав так ніби його щойно від скелі відбили, і задавав дивні питання. Ігор дивився на нього як на дивака, але це звичайна реакція.

– Ніт, я не їв крейду.

– Тобі треба спробувати, мені подобалось.

– Та не буду я її їсти. Я взагалі той шмат знайшов у батька в гаражі, апетиту не додає.

– Ну як хочеш, – Олег все ще розглядав ту нещасну крейду з усіх сторін. – А на шо вона тобі? І я? Будемо грати в класікі?

– В мене є ідея. Вона нам потрібна щоб зробити фото на обкладинку мого альбому. А ти – щоб сфотографувати.

У Ігоря є мрія – бути солістом всесвітньо популярної рок-групи (як Манескін, тільки крутіше і грати справжній панк-рок). Мрія є, але групи немає. Шкода, що Олег вміє грати тільки на нерви та в Доту, а більше у Ігоря нема друзів чи знайомих, яких би він хотів запросити у групу. Якщо подумати, то є Янка, яка добре грає на фортепіано, можна було би запросити її клавішницею, але вона нудна та любить лише класику, то це не варіант.

Незважаючи на те, що фактично група Ігоря не існує, вона має назву, кілька незалежних один від одного варіантів текстів та мелодій, а ось тепер ще й фото для обкладинки буде. «Робота кипить, тож успіх не за горами!» – це кредо хлопця.

– Ну і що за ідея? – Олег нарешті відірвав погляд від крейди, і навіть поклав її назад на стіл.

Ігор набрав повні легені повітря і почав:

– Ідея така: ми знайдемо ввечері (так щоб вже були сутінки) дорогу, де майже ніхто не їздить, але асфальт щоб там був красивий, більш-менш рівнесенький, я ляжу на той асфальт у якусь чудернацьку позу, але теж красиву, ти мене обведеш крейдою і сфоткаєш з висоти (залізеш на дерево, коротше). Типу я буду як тіло на місці злочину, поняв?

Він сподівався побачити на обличчі Олега той же захват, що був у нього, від такої крутезної ідеї, але Олег впав у роздуми.

– Де ми знайдемо таку дорогу?

– Пам’ятаєш АТБ на вулиця Франка ремонтують? Тож там зараз пуста парковка, думаю можна піти туди.

– Але там нема дерев, як я тебе сфоткаю «з висоти»? – спитав Олег, але одразу додав свою ідею: –  Може просто підемо в гаражі?

– Там нема красивого асфальту.

– Колька-бізнесмен зробив красивий асфальт собі до гаражу. Там його небагато, але для фотки хватить.

– А дерева? – зауважив Ігор. – Це ж через них ти мені в АТБ на Франка відмовив.

– Йолуп, я тебе сфоткаю з криші гаража.

– Ну так да, згоден.

Тож Олег та Ігор домовились. Зараз десята ранку, вони кілька годин пограють в приставку, потім розійдуться на обід, Олег піде на карате, а після тренування його зустріне Ігор з крейдою і гітарою, та вони підуть робити шедевр.

Ці хлопці, можна сказати, кращі друзі. Вони живуть в одному районі, вчились в одній школі (Ігор на два класи старше за Олега), але спілкуватись по справжньому почали пару років тому, коли Ігор від нудьги спробував піти на заняття з карате. Карате йому не сподобалось, тож він кинув після місяця занять, але з Олегом, з яким він там потоваришував, вони спілкуються і понині. Є багато причин чому вони стали такими близькими. По-перше, це любов до відеоігор та аніме. По-друге, Олег не насміхається з мрії Ігоря стати рок-музикантом, як деякі інші їх спільні друзі (про це згодом). І по-третє, їм просто подобається байдикувати разом: що перший, що другий безробітні студенти, тож єдина їх робота – шукати собі пригоди.

І ось Ігор стоїть біла воріт, що є входом на територію ДЮСШ. Притулившись до дерева він дивиться як повз нього проходять дівчата з секції художньої гімнастики, хлопці-боксери, хлопці-футболісти, інколи на шаленій швидкості пробігає якась пузата малишня незрозуміло з якої секції, а за ними не поспішаючи йдуть їх мами та тягнуть спортивні сумки.

Як і очікувалось, Олег вийшов з-за воріт разом з Бодею. Це їх спільний товариш, хоча Бодя ближчий з Олегом, бо все-таки ж спортивне братство, і через тренування вони проводять разом більше часу. Бодя здоровенний амбал під два метри ростом, не відрізняється інтелектом та взагалі є звичайним пациком за району, но зате він щирий та добрий.

– Привіт, Бодь, – Ігор та Бодя пожали один одному руки (як справжні чоловіки). – Підеш з нами трішки потусити на гаражі?

– Нє, сорі, пацани, але я вже домовився зустрітись з дівчиною, – на останньому слові він посміхнувся як чеширський кіт.

Ніхто ніколи не бачив його дівчину, хоча вона вже існує десь півроку, ба більше ніхто навіть уявити собі не може якою може бути дівчина Боді. Чим вона живе? Що її цікавить? І головніше, про що Бодя може розмовляти з дівчатами? На ці питання друзі ламають голови вже шість місяців, але якщо тільки більше нема над чим їх ламати, зазвичай всім все одно.

Хлопці посміхнулись йому у відповідь, неможливо не посміхнутись також дивлячись на такого радісного Бодю.

– Тоді гарного тобі вечора, друже, – Ігор та Бодя знову пожали руки (як справжні чоловіки).

Бодя попрощався з Ігорем та Олегом та пішов по алеї з вербами. Його хода була дуже легка та летюча, нагадувала якийсь дивний заморський пляс.

– Здається Бодя все ще в цукерково-букетному періоді, – сказав Олег.

– Навіть не знаю це добре для нього чи ні, – повільно промовив Ігор. – Здається, що добре.

До гаражів йти було всього нічого: перейти дорогу, пройти трішки по вулиці Тарасівській повз два доми, завернути за дитсадок і ось вже гаражний кооператив. В дитинстві кожен з них бігав сюди стрибати по кришам час від часу і кожен зазнавав по шапці від сторожа дяді Михайла. Зараз старого вже нема, тож кооператив залишився під наглядом лише відеокамер, бо новий сторож той ще пияка і зазвичай тільки робить що спить та дивиться телевізор у своїй будці.

Ігор та Олег зайшли до гаражного кооперативу без проблем. Гарний свіженький асфальт Кольки-бізнесмена закінчувався десь посеред другого ряду, тож хлопці туди й завернули, щоб не привертати увагу сторожа, якщо той прокинеться.

– А ти не знаєш що за бізнес у Колі? – запитав Ігор, любуючись асфальтом.

– Мама каже, що він вдруге женився на якійсь кралі з бабками і на них відрив з нею пару салонів краси.

– Цікаво, але повернемось до діла. Я ляжу тут, – він показав пальцем собі під ноги. – Ти мене обведеш крейдою. Тільки щоб було більш-менш рівно, я тебе благаю. Потім залізеш на цей зелений гараж і зробиш фото. Ок?

– Ок. А гітару ти навіщо приніс?

– Так я з нею лягатиму і ти з нею мене обведеш. Це ж обкладинка рок-альбому буде.

Ігор опустив гітару зі своїх плеч, розстебнув чохол та повільно, акуратно поклав гітару на асфальт.

– Зараз я по… – він зупинився на полуслові та  прислухався. – Бляха, щось їде.

– Може поверне?

І тут за поворотом виглянули жовті жигулі.

– Здається нє, давай у сторону, – скомандував Ігор.

Він швидко взяв в одну руку гітару, іншою хапанув рукав Олега та потяг все своє добро ближче до зеленого гаража, щоб дати тим клятим жигулям проїхати як найшвидше. В ту же мить як Олег і Ігор стали з краю майже обіймаючи зелений гараж, жигуль зупинився навпроти них, водій покрутив вісло на двері, щоб підняти скло, та гаркнув на них:

– Хлопці, чого тут стоїте мій гараж підпираєте? Ану геть додому, мені заїхати треба. – А потім почав бубоніти про себе: – Сєрьога чорт пускає в кооператив кого попало, от з Михайлом Геннадійовичем такого не було, царствіє йому небесне.

Все так само тримаючи гітару і тягнучи Олега за собою, Ігор без зайвих слів швиденько перейшов на третій ряд гаражів подальше від того буркотливого чоловіка. Він любить шукати пригоди, але не любить потрапляти на проблеми.

– Пофіг вже на той красівий асфальт, давай тут, – сказав він зупинившись.

Ігор знов поклав гітару на землю:

– А от зараз я точно поряд приляжу.

Він опустився на коліна, оцінив положення гітари, щось там підкрутив, акуратно розташувався поруч і дав сигнал Олегу малювати.

Весь цей час Олег просто мовчки тягнувся за Ігорем. Насправді він не дуже розуміє його ідею і що Ігор хоче цим сказати, але художник так бачить і хто Олег такий щоб сумніватися у юному таланті? Він сів на коліна поруч з Ігорем, що розтікся по асфальту, взяв з чохла гітари той самий шмат крейди та почав повільно обмальовувати гітару: спочатку корпус, потім гриф, і ось вона вже обмальована. Не поспішаючи він перейшов до Ігоря. Той лежав і просто дивився у небо, не промовляючи ані слова за весь час малювання. Олег почав почувати себе якось незручно, особливо коли обмальовував голову і шию Ігорю. Руки Олега відчували його тепле дихання, воно лоскотало. Чим довше він займався обведенням, тим більше помічав маленькі деталі, яких не бачив раніше: родимки на руках, шрами, тощо, і ось він вже ловить себе на думці що йому цікаво те розглядати, але в соромі швидко проганяє їх з голови.

– Все, – тихо повідомив Олег, він почував себе зараз ніби весь цей процес вів його в якійсь транс.

– Тоді фоткай.

Олег підвівся, струхнув штани від пилу, та одним махом стрибнув на бак, що стояв поруч з гаражем. Потім взявся однією рукою за край даху та знову одним махом опинився на криші. Нічого не додаш, спортсмен!

– Я забув телефон, – поняв він відійшовши від трансу завдяки фізичної активності. – Хвилинку.

Ігор ледь себе втримував щоб не почати  лаятися, але йому не хотілось злити Олега, бо він хотів фотку, тож Ігор мовчав.

Олег достав телефон зі своєї спортивної сумки та за тим самим алгоритмом зстрибнув на дах гаражу назад.

– Камера, екшон, поуз! – він зробив кілька дублів з різних ракурсів, з спалахом та без, з якимось іншими приколами з налаштування камери. – Сподіваюсь що тобі щось сподобається, – крикнув він Ігорю спускаючись назад.

Якщо чесно, Ігорю нічого не сподобалось, бо він природжений критик, але він того не сказав Олегові, бо не хотілось його ще мучити. Але насправді головною причиною чому Ігор знову не хотів малюватись крейдою було те, що йому самому було дуже незручно лежати перед Олегом на асфальті, поки він його обводив. Він замислився чому, але його мозок швидко відповів: «Просто було незручно і все! Нічого тут думати, у тебе щоки червоніють».

– Оця суперова, – сказав він Олегу показуючи на випадкову фотку. – Я трішки її подредачу на компі і буде обкладинка.

– Точно? – засумнівався Олег. – Я можу перефотографувати.

– Точно-точно. Не треба, вже пізно, і ще знову якісь жигулі приїдуть у процесі, ну його.

Вони вийшли з гаражів так само як і заходили, і пішли у сторону своїх домів.

– Все таки не хочеш спробувати крейду? – хитро посміхнувся Олег. Якась невідома напруга між ними почала спадати.

Ігор зупинився і подивився йому прямо у вічі, де побачив лише відблиски від жовтих вуличних ліхтарів, що нагадували полум’я.

– Ладно, давай.

Він дістав з кармана чохла гітари крейду, тяжко позіхнув і невпевнено облизнув її як морозиво.

– Боже, яка гидота! Як ти це їв? На смак як пил. І не питай звідки я знаю який на смак пил!

Олег гучно засміявся на весь район.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

2 Коментарі на “Крейда



  1. Яка чудова робота! Діалоги дуже живі й добре читабельні, самі Олег з Ігорем не менш реалістичні і приємні персонажі. Дякую вам за старання, чекаю продовження)