написано на червопис2022
слово: вишні
укрреал
з двору руслана діти постійно крали вишні, про які казало все село. але що робити, коли, замість дітей, з паркану падає привабливий хлопець з рваними джинсами?
Ремус Люпин – Руслан1 «Вовчик» Вовченко
Сіріус Блек – Степан «Бандера» Чорний
Джеймс Поттер – Дмитро «Гончар» Гончарено
Пітер Петіґру – Петро «Хвіст» Куценко2
Лілі Еванс – Лілія Іваненко3
Руслан любив сидіти під вишнею. То дерево посадила це його прабабка, ім’я якої стерлось в роках її депортації, коли бабку віддали до далеких родичів в село десь під Полтавою. Проте вона через багато років таки змогла перебратися до свого коріння та навіть знайти свою долю саме тут. Де народився, там і знадобився. Тут же його мама Надія зустріла його тата Леоніда, і тут же народився сам Руслан (але нікого не зустрів).
Вишня цвіла ніжними рожевими квітами, які так подобалися Лілі, яка дуже часто заходила до них у двір. Надя все сподівалась, що вони з Русланом будуть зрештою разом, що навіть не помітила, як Ліля все частіше крутилась біля Діми (скоріше, то сам Діма крутився коло неї, але сенс в тому, що з Вовченко у неї не було шансу).
Ліля все так само часто заходила до нього, іноді приводила своїх подруг Марю та Дарю* і, хоч очі мами загорялись кожного разу, коли Руслан задовго дивився в бік якоїсь з них, звістки про стосунки вона не отримувала. Можливо, причиною було те, що Даря зустрічалась з Мариною, а сам Руслан більше дивився в бік хлопців (так, в дитинстві він був серйозно закоханий у Марю, але далі дитсадку воно не зайшло). Але ж мамі таке не сказати, вона не зрозуміє, а тато тим паче, тому Руслан тільки сидів під деревом та сміявся з жартів Гончара. В такі моменти очі Наді не горіли, а Льоня завжди був радий бачити хлопця, хоча на Петю він реагував менш радісно.
//
День, коли Руслан вперше його зустрів, він обвів в календарі, хоча навіть без цього, згадки про той день не звикнули б ніколи.
Ранок тоді починався надзвичайно прекрасно: батьки поїхали в місто скупитися, його ж залишили самого вдома, щоб хлопець прополов цибулю, але він це зробив ще з самого рання, коли і людей менше (вони постійно казали поради, які нікому нахуй не були потрібні), і спека не така сильна. Тому пізніше він просто лежав під деревом та гортав якусь стареньку збірку Кобилянської ще радянських часів. Робити було нічого, адже в «Тріолані» знов вирішили не давати нормально інтернет, тому серіали подивитися не вийшло. Якщо бути чесним, то і книгу зі шкільної програми в руки він взяв би тільки через всі сезони Мерліна та Друзів, тобто десь під кінець літа, адже там в списку було десятки інших фільмів. Він же мав подивитися всі шедеври українського кінематографу. А так ні, треба було читати. Не те, щоб Руслан так ненавидів читати, але попри всі стереотипи про нього, як тихого хлопчика-заучку, книжковим черв’яком він не був (насправді був, просто щось не дозволяло себе так назвати).
Саме в той момент Вовченко побачив його.
Хлопець з довгим чорним волоссям ліз через огорожу його двору з явним бажанням зірвати трохи вишні. Руслана, який сидів в цей час якраз під густою кроною дерева, незнайомець не помітив. Це не вперше було: діти часто любили на спір перелазити та зривати якомога більше ягід, але ж він був вже не маленьким. Що особливо його здивувало, то це те, що він його ніколи не зустрічав.
Їхнє село не було надто великим, тому всі усіх, якщо не знали на ім’я, то хоча б обличчя бачили. Цей був точно не місцевий, що й змусило Руслана занервувати. Чого б то хлопці з сусіднього села стали приходити до них красти саме вишню. У них там у кожного по три дерева.
Незнайомець в цей час цілеспрямовано перелазив, аби вхопити кілька ягід. З самого паркану він не зістрибнув, все так само балансуючи зверху. Один необережний рух – і був би на землі. Руслан посміхнувся.
– З іншого боку вони більш дозрілі.
Як і очікувалось, хлопець впав до самого низу, змушуючи Сірого підірватися з належаного місця та з остраху відстрибнути в інший бік.
– Ну диви, кота мені налякав.
Незнайомець дивився на нього, очікуючи чи то солі з рушниці, чи то злих криків. Але Руслану то не було потрібним, тому він тільки тримав закриту книгу та кидав погляди в його бік, повні сміху. Бовдур.
Хлопець, зрозумівши, що ніхто з хати з мітлою вибігати не буде, полегшено видихнув та почесав потилицю. До вишні він не ліз.
– Предків нема?
Вовченко тільки фиркнув та всівся на простирадло під деревом. Жопу трохи відсидів, тому з болем зморщився.
– У всіх нас є предки, така умова народження.
Незнайомець, на мить застигнувши з нерозумінням на обличчі, враз засміявся та зірвав собі ягідку. Вишня у них була добра, півсела точно раді були, коли Надя з сусідським візитом приносила мисочку-другу. Вона була дійсно солодка, на відміну від інших дерев. Мабуть, саме тому всі малі закладалися красти її саме з їхнього подвір’я.
– А ти смішний, я бачу.
– А ти крадій, я бачу.
Він тільки підкотив очі та обійшов дерево кілька разів, щоразу тримаючись за набрякле стегно. Руслан не відчував ані найменшого поштовху жалю.
– І нічого не крадій.
Вовченко силою проковтнув зарозуміле «ну звичайно».
Хлопець в цей час, розуміючи, що вкрасти вишні не вийде, знов підійшов до паркану, збираючись лізти через нього. Ще кілька таких перелазів, і шифер ризикував зламатися під нього вагою. Хоч якась частина мозку і казала, що під його вагою нічого не ламалось за весь цей час (взагалі-то, частинка таки відламалась минулого року, коли він з Хвостом і Гончаром тікали вранці на річку, щоб не попасти на збори картоплі; провально, так ще із втратами).
Коли хлопець вже сидів зверху та криво посміхався йому, немов вибачаючись за свою поведінку, Руслан нарешті вирішив сказати:
– Якщо що, у нас є калитка.
Хлопець тільки матюкнувся і ледь не впав знов. Якби тільки баба Параска то не побачила, щоб не пішли чутки про їхній бурхливий роман.
//
Другий раз не змусив себе чекати. Батьки, немов у змові з ним, поїхали через кілька днів на базар продавати ту саму ж вишню, і Руслан, вмираючи від спеки в хаті, вирішив подивитися «Друзів» під деревом. Крона ідеально прикривала його місце, і вітер, який був частим гостем в їхній місцевості, холодив тіло від жари. Одним словом – рай.
Був, допоки Вовченко не почув, як хтось знов ліз через огорожу. Він міг би подумати, що то Петя знов втік від батьків та їхніх розмов про майбутнє, якби не ситуація кілька днів до того. Цього разу, від голосу господаря він тільки здригнувся на паркані.
– Ти чув, що я казав про калитку?
Хлопець в чорних штанах та в чомусь знайомій сорочці знизав плечима, посміхаючись навіть ширше, аніж минулого разу.
– А ти колись виходиш за межі свого двору?
Оце нахабність, звичайно.
– Щоб ти міг красти мою вишню без свідків?
Він лише засміявся ще голосніше та кинув вишню до рота. Треба було з нього плату брати з них.
І на мить, лише маленьку мить, Руслану здалось, що цей нахабний незнайомець дійсно гарний, як і бувало в таких гівнюків. Волосся було незібране, незважаючи на нереальну спеку ледь не під тридцять п’ять. На чорних штанах були порізи на колінах, а сорочка підкатана до ліктів. Саме в той момент Руслан здалось, що він не був із сусіднього села, він був з міста, адже навіть говір був не місцевий.
– Можливо, я хотів зустріти тебе там, — він підморгнув, і Вовченко на якусь мить забув, як треба дихати.
Таке не траплялось з кожним пересічним хлопцем, але чомусь саме цей безіменний змусив зашарітися.
– Тепер точно не буду виходити.
Той лише показав язика. Руслан чесно хотів запитати, як його звали, щоб в голові був образ уявного Маші-Паші, а не привабливого незнайомця. Замість цього він лише прикрив вкладку з серіалом та став дивитися, що він зробить наступним.
Він почав їсти вишню, його дорогу та надзвичайно смачну вишню, яку посадила його прабабка. Коли ж погляд Руслана вже не було можливо ігнорувати, хлопець невинно подивися на нього, кидаючи ягідку до рота.
– Ти ж не проти?
– А ти як думаєш?
– Думаю, моєму личку важко відмовити.
– Отже, ти помиляєшся.
Він лише ображено зиркнув на нього, широко посміхнувся, немов зрозумів жарт, та прийнявся їсти вишню далі. Проблема була в тому, що Руслан не дуже і жартував стосовно вишні. Він може і був привабливим, але не настільки, щоб красти його ягоди. Це було справжнім нахабством.
– Тобі колись казали, що ти гівнюк наглий?
Зробив вигляд, наче дійсно замислився, і знов почухав потилицю. Його варто було віддати в театральний або циркове, йому тільки в клоуни йти.
– Приблизно двічі на тиждень.
– Замало.
Але замість того, щоб нахмуритися, Руслан почав заливисто сміятися, адже вишня, яку той взяв, луснула йому в руках, і сік попав точнісінько на сорочку. Але погляд хлопця, коли він почув і побачив зневажливий сміх Вовченка, майже одразу з розлюченого став м’яким, що на мить здивувало Руслана.
– Вашу ж мать, мене тітка Дуня4 вб’є, — пробурмотів він собі під носа та почав відтирати сік слиною.
Руслан дійсно хотів залишатися серйозним та казати, що то все через нього і сталось, але вид, як він тільки слиною намагався відтерти вишню, змусили його засміятися на весь двір знов. Це і стало знаком для хлопця полишити ту справу та застигнути на якусь мить.
Ноутбук вже вимкнувся, і, здається, що серіал в найближчий час подивитися він не міг.
– Треба замочити, — каже Руслан, коли дивитися за його спробами не злити ту тітку Дуню (десь він був це ім’я, але немов з голови вилетіло, де саме).
– Сорочку чи мене?
– Краще тебе, але сорочку теж варто.
Замість гострої відповіді Вовченко почув дзвінкий сміх. Господи Боже допоможи, здається, йому почав подобатися теж невідомий нахаба невідомого походження з брудною сорочкою.
Довго подумати над цим він не зміг: почувся звук машини батьків. Невже, вони так швидко впорались на базарі? Чому саме тоді, коли Руслан … не хотів цього.
На нього подивилась пара зляканих сірих очей. Вночі Руслан обдумає, що вони в нього сірі, як дощове небо, але в той момент треба було його вивести непоміченим. Через паркан знов не можна було: батьки помітили б одразу. Був тільки один вихід – через хвіртку.
– Давай швидше до калитки, може, встигнеш до того, як тебе побачать.
У відповідь він тільки кивнув. Якби той частіше так погоджувався з ним.
Проте удача не була на їхньому боці, адже тільки хлопці встигли добігти до хвіртки, до неї підійшли батьки, відкриваючи її. Обличчя у обох були усміхнені та радісні, тож вони могли пробачити того невідомого хлопця, який крав у них вишню. Будь ласка?
Дорослі майже одразу просканували нове обличчя з ніг до голови, відмічаючи і брудну від вишні сорочку, і порізані джинси.
– Сину, чого ти не казав, що у тебе гості? — мама, посміхаючись, зайшла до двору та обійняла сина одною рукою; за ними весь час дивився брюнет, і в очах у нього була … заздрість?
– А, так, вибачте, він забіг на хвилинку і вже йде назад.
Останні слова він промовив більш напружено, сповідаючись, що це стане знаком, що його тут ніхто більше не хотів бачити. Незнайомцю то стало знаком, а ось батькам точно ні, адже вони тільки подивились незадоволено на сина та посміхнулись хлопцю.
– Чому б тобі не представити нас? — поставивши мішок, запропонував батько.
Руслан посміхнувся так, що у нього ледь щелепу не звело від цього. Ну що вони за люди, було ж сказано, що «друг» йшов нахуй, тобто додому, де б він не жив.
– Звичайно, це …
Дідько, він же не знав його бісового імені. І що треба було казати? Так, то мій друг, просто я не поцікавився його ім’ям, і взагалі ми зустрілись кілька днів тому, коли він крав нашу вишню.
– Мене звуть Степан, я приїхав до Гончаренків, — та із солодкою посмішкою цей Степан потиснув руку батьку та поцілував долонь матері.
Дійсно гівнюк.
Якщо він приїхав до Гончаренків, тобто до його друга Дмитра, то чому сам Руслан ні слова не чув про нього? Треба було розібратися з цим. Проте в той момент його найбільша проблема стояла в нього на порозі та весело перемовлялась з батьками, нахвалюючи вишню.
Він збирався стояти та чекати, поки той Степан вирішить нарешті звалити, але після того, як Надя почала наполягати, щоб він взяв мисочку їхньої смачної вишні, Руслан не витримав.
– Мамо, вибач, але Стьопа вже поспішає. Бачиш, сорочку замурзав, розтяпа.
Якби погляд міг вбивати, то Вовченко вже помер би від злості в погляді брюнета.
– Так, дійсно. Вибачте, пані Надіє, але не можу затриматися, — ледь не прошипів він з зціпленими зубами та пішов на вихід.
Проте хлопець зайшов тільки за ріг двору, щоб просто зникнути з виду. Спочатку він дійсно хотів знов залізти через паркан, щоб набрати ту бісову мисочку ягід, але в іншому випадку він зможе знов повернутися в їхній двір.
Руслан в цей момент, ледве виперши незваного хлопця з двору, полегшено видихнув. Нарешті. Якщо батьки і помітили його червоні щоки, то не сказали і слова про це – на вулиці було жарко.
– Руся, пішли допоможеш мішок принести, — покликав тато та пішов до машини.
Степан посміхнувся. Руслан, отже.
//
«дімон що це за клоун в тебе живе?5»
22:13
«о»
«ти познайомився з бандерою»
22:15
«та та, дуже смішно»
«це не відповідь на моє питання»
22:15
«як ти про нього дізнався?»
22:16
«якщо коротко, цей гівнюк заліз мені у двір щоб вкрасти вишні»
22:16
«пхапхахпха»
«бовдур»
«а що предки сказали»
22:17
«їх не було»
«хоча він вже встиг з ними познайомитися, коли тікав з двору»
22:18
«не сумніваюсь»
22:18
«???»
«то хто це»
22:20
«а»
«це степан»
«чорний, якщо прізвище про щось каже»
«ми познайомились на олімпіаді, спілкувались в інтернеті, а то він втік від батьків і напросився до мене жити»
22:24
«і ти впустив?»
22:25
«ну не лишати його ж на вулиці»
«а він хлопець гарний»
«до того ж, він не зовсім гетеро»
22:26
«не знав що ти у нас по хлопчикам»
22:27
«які хлопчики?»
«то я про тебе»
22:28
«мило»
22:30
«русік, я ж серйозно»
22:31
«бай бай дімон»
22:35
«придивись до нього!!!»
22:36
«і д и д о б і с а»
22:40
//
Руслан дійсно не думав про те, що сказав йому Діма. Ну подумаєте, приїхав хлопець негетеро, не одразу ж стрибати на нього. Хоча проблема була більш серйозною: цей Степан був гарним до біса, що і змушувало Вовченка переосмислити власні принципи. Але не про це розмова.
Наступного дня Руслан, сидячи на покривалі під тінню вишні, почув стук в хвіртку. Батьки вже тоді були вдома, але батько шукав траву для кролів, а мати збирала салат на городі на вечерю. Тобто чути гостя міг тільки сам хлопець, який дуже сильно робив вигляд, що зайнятий в своєму ноутбуці. Але через якийсь час стук поновився, тому йому не залишалось нічого, окрім як відкрити двері.
Перед ним стояв Степан у шортах, які тільки вчора були джинсами. Сорочка, яка очевидно не випралась від соку, була розмальована різними фарбами, немов так і було задумано.
– Бачиш, я згадав про калитку.
Вовченко підкотив очі та мовчки запросив гостя у двір. З хвилини на хвилину мала прийти мама з городу, яка скоріше вбила б сина за те, що він вигнав такого милого хлопчина геть замість того, щоб запросити на вишню, яка йому очевидно сподобалась. Та і сам Руслан, якщо він буде чесним сам з собою, не хотів його гнати.
– Яким ти можеш бути милим, Руся.
Хлопець, пропускаючи повз вуха це звертання, пішов прямо на своє місце, щоб впасти та зануритися в світ серіалів. Проте одна проблема, яка йшла за ним, могла стати перешкодою в цьому.
– Господи, та закрийся, — всівся, прогортаючи кілька сайтів з серіалами, — я тебе пустив сюди, бо мама образилася б.
– Я так і подумав.
Як круто, що їхні думки збігались.
Насправді, дивитися нічого з того, що Руслан запланував з самого початку літа, він не хотів, і саме тому в той момент він просто гортав сторінки за сторінками в надії знайти щось цікаве.
Чорний, нарвавши вишні з дерева, вмостився поряд з явною думкою про те, що буде дивитися серіал теж. Він навіть простягнув одну ягоду йому до рота, немов Вовченко не їв власний врожай, але замість того, щоб взяти її рукою, він швидко вхопив її губами, насолоджуючись шоком на чужому обличчі. Зрештою, у нього були руки зайняті за ноутбуком. Більше здивувало його навіть не те, що Степан не вилетів з криками з його двору, а те, що він піднявся, щоб нарвати більше собі в сорочку, та час від часу підносив найсоковитіші вишні йому майже до рота. І це тільки десять хвилин пройшло.
– Я не знаю, що дивитися, — Руслан відставив ноут та влігся на спину.
Чорний, кидаючи останню ягоду йому в рота, впевнився, що той не вдавився, сам взяв ноут та почав щось в ньому шукати. Вовченко був занадто втомленим від пошуків та ще вранішнього косіння трави, що навіть не почав заперечувати.
Через кілька хвилин хлопець поставив прилад на місце, де його поклав власник раніше, та оперся об стовбур вишні.
Почався серіал.
– Шо це? — Руслан навіть трохи перевернувся, щоб бачити екран.
– «Спіймати Кайдаша». Сподіваюсь, ти його ще не дивився.
Вовченко хотів, але все руки не доходили. Замість слів він тільки похитав головою та повністю ліг на бік. Час від часу рука Степана все так само простягала вишні, і це було б дуже мило, якби вишня не була його.
Вітер майже затихнув, але прохолода від вечора, який надходив ще ближче, змушував почуватися трохи краще. А ще можливо, то наближався дощ, і наступного дня полежати ось не вийшло б.
Руслан навіть в якусь мить хотів лягти на коліна Степану, але потім той встав за вишнею, тому вирішив, що вишня краще.
Вони додивились майже серію, коли спустився дощ. І не такий легкий, а реальна проливна злива, що Вовченко встиг тільки схопити ноутбук та забігти до хати, поки вода не залила всі контакти. Коли ж він вже встояв в передпокої, то побачив Чорного поряд з собою з простирадлом в руках. Його волосся було трохи вологим і в кишені він мав кілька ягід вишні.
Оце батькові весело на полі.
Тільки в хаті він згадав, що мати пішла на город збирати овочі їм на обід, тому, не довго думаючи, він, схопивши за руку хлопця, потяг його за дім до матері. Зрештою, то була лише літня тепла злива. Проте Степан не став брикатися і бухтіти про воду, а тільки засміявся та побіг за ним.
З городу мати бігла, полишивши всі відра.
– Ма, шо забрати?
Він руку Чорного не випустив, і погляд матері на мить впав на той замок пальців.
– Осьо там стоять відра з картоплею та горохом.
Вони ніяково розціпили руки тільки коли підбігли до відер.
Зазвичай такі дощі не тримають довго, але того разу він був дійсно довгим, тому замість того, щоб відпустити Степана бігти до Гончаренків, Надія змусила його лишитися.
Руслан простягнув йому чистого рушника та якусь із своїх десятитисячних футболок.
– На, це ж через мене ти намокнув.
У відповідь він отримав широку посмішку.
Коли батько, промоклий до кісток, прибіг до хати, і мати покликала їх усіх обідати, накриваючи порцію і для Чорного, її очі знайомо горіли.
//
Він приходив кожного дня в жаркі години, щоб провести їх під деревом і їсти вишню, яку хвалило все село. Якщо першого разу Вовченку могло здатися, то наступні разі він був впевненим – очі матері дійсно горіли, коли вони разом з Бардерою (він навіть не хотів розбиратися, за що отримав таке прізвисько) лежали на землі та сміялися або ліниво сварились.
Іноді він думав, що все було занадто гарним, щоб було реальним, але потім вони вночі всі вчотирьох вже бігли річку, чекаючи на повільного Куценка, і все вилітало в голови. Йому було тільки шістнадцять, не час багато думати про майбутнє.
Одного разу, коли Руслан був занадто втомленим від косіння трави для кролів, якої мало бути неймовірно багато (дохуя, якщо бути точним), то він не думаючи впав прямо на коліна до Чорного, який тільки встиг нарвати кілька вишеньок. Він так давно вже хотів, а в тому випадку можна було все скинути на втому. Проте Степан не сказав в слова, лише сідаючи максимально зручно для хлопця на колінах. Серіал він тоді проспав, а коли прокинувся, то відчував тільки руку на своїх грудях, поки сам брюнет мирно спав. Мати тоді загадково посміхнулась та забрала ноутбук на зарядку.
Все було дійсно прекрасно, і Вовченко навіть міг сказати це жахливе слово про закоханість, коли сталось найгірше.
Вишня відродила.
//
Руслан не міг точно сказати, чого він вирішив, що Чорний більше не прийде, адже він навряд чи приходив тільки через їхню смачну вишню, але все настільки було переплетено, що хлопцю було вже важко сказати про чиїсь мотиви. Хоча, свої він міг назвати надзвичайно легко – він закохався, як дурень, забуваючи про правило не закохуватися в хлопців з чорними рваними штанами (хоч і в Степана вони стали шортами).
Того дня батьки знов поїхали в місто, але цього разу їм потрібні були наряди на якесь свято, від якого сам Руслан зміг відмовитися ще до того, як почув, яке це було свято. Якщо він не запам’ятав, то, мабуть, не дуже воно було і важливим.
«Спіймати Кайдаша» він полишив дивитися, адже він занадто нагадував про одного хлопця, тому замість цього він взявся за шкільну літературу. Ось «Я (Романтика)», хоч і звучало як якась мильна опера, але була недовгою. Як виявилось, Хвильовий дійсно був майстром давати творам заголовки.
Ледве він закінчив останнє речення, як з боку паркану почувся віддалено знайомий звук, наче хтось ліз по ньому. І правда, через кілька секунд на нього дивився Степан, побачити якого Вовченко вже і не сподівався. Як тільки брюнет вловив його погляд, то ледь не звалився вниз, повторюючи перший раз.
– У нас все ще є калитка, — він награно почав дивитися тільки в книгу, перегортаючи сторінки на якийсь твір «Мати».
Чорний, навіть не дивлячись на дерево, присів поряд з ним, вдивляючись в книгу, наче то було дійсно цікавим.
– Але ж так романтичніше.
– Зламати мені шифер – то романтично? Батьку скажеш.
– І скажу, він у тебе класний.
– Рад, що ви подружились.
Зовсім не радий, адже тоді будуть нескінченні питання про те, де дівся той гарний хлопчик Гончаренків (все село разом погодилось, то він став їхній сином, тому іноді про нього казали, як про Гончаренка-нового. Самому хлопцю це, здавалось, дійсно подобалось).
– Цікаво?
Степан вказав на книгу, і ось тоді терпець Вовченку урвався. Досить було лапати комедію.
– Якщо ти прийшов по вишні, то їх більше немає.
На мить тиша була настільки гучною, що Руслану треба було відкласти книгу, щоб побачити спочатку здивоване, а потім і трохи насмішливе обличчя.
– А якщо я прийшов до тебе, то можна залишитися?
Руслан, застигнувши на мить, коротко кивнув та занурився в книгу знов.
«батько цих бойових хлопців помер дуже давно — так давно, що й не скажеш … 6»
Перші кілька хвилин Чорний сидів тихо і майже спокійно, що Вовченко навіть на мить зміг забути, що він взагалі там був. Проте потім це ставало все важче, і він час від часу починав гратися камінцями на землі або плямкати, що все більше виводило хлопця з себе. Степан бачив це – о так, він прекрасно знав, що це його вибісить, і все таки продовжував капати на нерви. Коли ж Руся, перегорнувши сторінку, почув черговий свист, то вже був готовий кинути ту книгу в друга, коли він абсолютно нахабно влігся йому на коліна із задоволеною посмішкою.
– Шо? Ти так само робив, — в очах не було ні сорому, ні сумління.
А воно мало бути там бути, адже саме через цей рух слова в книзі почали розпливатися, а сенс зникати в рядках. А цей лежав та дивився на нього із сміхом в очах. Гівнюк. І він же явно хотів щось сказати, але кожного разу, коли він майже відкривав рота, слова зникали, і він закривав його знов.
До одного моменту, коли замість слів він просто засмівся.
– Ти серйозно вірив, що я приходжу до тебе по вишні?
Він аж трохи пристав, аби не подавитися під сміху, і Руслан відчув надзвичайне бажання вдарити його книгою по макітрі.
– А хіба ні?
Він не хотів так думати, але в голові сидів якийсь черв’як, який і шепотів це. Адже брюнет постійно їв ті бісові ягоди. І вони дійсно були смачними.
– Ну, в якомусь сенсі, то правда, — він сів навпроти хлопця, підбираючи ноги під себе, — адже ти ще та вишенька.
Кілька секунд вони мовчали; Степан із страхом в очах і явним хвилюванням, якого не було до того, а сам Руслан з подивом на обличчі. І потім Вовченко почав сміятися, відкидаючи книгу кудись назад. Це був абсолютно жахливий підкат, і якби це сказав хтось інший, він був би посланий на всі чотири сторони. Але це сказав не абихто, а Стьопа, і таке не можна було пропускати повз вуха.
Коли він стер сльози сміху з очей, то побачив ображене обличчя навпроти себе.
– Шо? Це дійсно було жахливим.
Замість слів Чорний знов вмостився на його ногах, складаючи руки на животі.
– Ти такий жахливий, як я в тебе закохався?
Ігноруючи серце, яке мало б випасти з грудей, він тільки тихо фиркнув та щипнув хлопця за бік.
– Це я мав питати.
Степан, не даючи часу забрати руку назад, тільки схопив її своєю та поклав собі на живіт, проводячи пальцями по долоні.
– Я непогана партія, а ось ти неможливий.
– Зате у мене є вишня.
З тихим видихом хлопець подивився вгору, де ще нещодавно були ягоди.
– Щось я їх не бачу.
– Ми варення закрили.
Степан ледь не підстрибнув від радості, проте руку так і не випустив зі своєї.
– Так з цього треба було починати.
Далі він знов ліг на коліна, ігноруючи скарги на те, що волосся робило ногам ще гарячіше, аніж до того. Зрештою, скоро жара мала спасти, і лежати стало б краще. Тому Руслан водив кола на грудях Степана, поки той мирно спав, час від часу ворочаюсь на нього колінах.
Батьки додому повернулись з торбами всякого з міста, які вони навіть не могли донести самі, тому батько, ледве побачивши їхні зчеплені руки, з усмішкою крикнув:
– Агов, голубки, гайда сюди допомагати.
Наступні десять хвилин вони провели з рум’яними щоками.
від авторки:
я довго розбиралась з етимологією цих імен гп, тому тут буду писати смішнявки і деякі пояснення, бо мені треба поділитися:
1 значення імені ремус – вовк, але тут його звуть руслан, що означає лев (смішно так?)
2 це взагалі найкраще. одним з варіантів походження його прізвища є те, що petit(фр.) – це маленький, grew – виріс, тобто виходить grew small – виріс маленьким, і я одразу сказала малорос. подумала, що це не дуже варіант, низькорос теж мимо, тому знайшла статтю з українськими прізвищами, які означають «низьким на зріст»
*Куций (Куценко) < куций «низького зросту, малий» (Білодід, ІV, с. 422)
3 кароч, тема така. вважається, що її прізвище походить від імені еван, яке означає «маленький воїн», і це є відсилкою до гаррі, та і самої лілі так само. еван може вважатися формою імені джон (названий на честь апостола джона), а українським аналогом цього імені є іван. звідси і з’явилась іваненко
4 дуня – то варіант імені євдокія, бо матір джеймса звали юфімія (мені не зустрічалось це ім’я в українських статтях, тому я взяла максимально схоже)
5 плз переписка може містити всі види помилок, бо це переписка кращих друзів, але не диктант з укр мови. можете не виправляти, думаючи, що це я тупа така
6 «мати» микола хвильовий
* імена змінені спеціально заради одної персони, яка любить ці форми
Додати до улюблених
Ваша робота та ще вишенька чудова😭
Атмосферно, колоритно, дотепно і дуже мило! Цікаво помістили героїв в укр реалії, їхні імена, українське мистецтво і, найголовніше, село пх
Дякую)
Ооо це так мило! Чесно кажучи не думала що мародери можуть так добре вписатись в українські реалії. І дякую за таку прекрасну літню атмосферу!