— Дядько Бруно! — Каміло постукав у двері його кімнати, але ніхто не відповів. Спробувавши ще кілька разів і не отримавши відповіді, він не витримав і штовхнув важкі дерев’яні двері.
— Та ви мабуть жартуєте? — в оточенні м’якого піску стояли довгі сходи. Каміло важко зітхнув і поплентався вгору. Його сила була просто неймовірною, але в такі моменти вона не допомагала. Хлопчик міг копіювати лише зовнішні ознаки, фізичні дані від цього майже не змінювалися.
Нагорі піску стало набагато менше, відколи Бруно повернувся, його кімната сильно змінилася. Стала живою. Принаймні так говорила Міра. А хлопчик завжди їй вірив. Все ж таки вони були неймовірно близькі.
Відчинивши двері в невелику затишну кімнату, Каміло побачив, як його дядько щось захоплено пише.
— Дядько Бруно, — дуже тихо покликав підліток, але Бруно все одно підстрибнув від несподіванки.
— Каміло? Що ти тут робиш? — здивовано спитав той, прибираючи свої записи кудись подалі.
— Мама і тітка Джульєтта намагалися докричатися до тебе, але ти не чув. Вони попросили мене сказати тобі, що настав час вечеряти, — знизав плечима хлопчик. Оглядаючи апартаменти дядька, йому було дуже цікаво. Насправді Каміло дуже погано пам’ятав свого дядька. Моторошний образ Бруно він зібрав з оповідань городян та решти сім’ї. Хлопчик заздрив Ізабеллі, Долорес та Луїзі. Вони мали приємні спогади, пов’язані з дядьком, за які вони могли вхопитися. Наприклад, як він зав’язував їм коси, чи катав на спині, навколо будинку. Мірабела теж могла дещо згадати, незважаючи на те, що вона ровесниця Каміло. Навіть у Тоні з’явилися спільні спогади. Але чомусь Каміло нічого не міг пригадати. Може, їх просто ніколи і не було?
— Оу, — Бруно глянув на годинник, — пробач, здається, я надто захопився і не помітив.
— Чим ти займався? — поцікавився підліток, заглядаючи через дядькове плече.
— Нічого, — швидко відповів той, ховаючи папери під руану. Каміло знизав плечима і відвернувся. Якщо Бруно не хотів йому показувати, то гаразд. Насправді хлопчик відчував легку образу. Йому теж хотілося мати щось спільне з дядьком, то за, що можна вхопитися, байдуже з минулого чи сьогодення. Як це робили його сестри та брат. Щоб більше не відчувати цю огидну порожнечу.
— Добре, тоді пішли швидше. Інакше мама і тітка лаятимуться, — весело сказав підліток, копіюючи по черзі Джульєтту та маму. Бруно це навіть змусило посміхнутися. Вже йдучи з кімнати, погляд Каміло на секунду зачепився за книжкову полицю. На корінці однієї з книг кострубатим дитячим почерком хтось написав Каміло та Бруно Мадрігаль. Але перш ніж він встиг щось сказати, двері зачинилися.
— Ем … Тут є спосіб коротший? — грайливо спитав хлопчик. Йому не дуже хотілося спускатися такими довгими сходами знову, навіть у формі Луїзи.
— Ну, насправді, є один. Ходімо, — чоловік провів племінника в інший кінець своєї кімнати і постукав по каменю. Відкрився невеликий прохід.
— Серйозно? — з легким глузуванням спитав Каміло, дивлячись на велику дерев’яну гірку.
— У дитинстві це здавалося забавним і найпростішим способом спуститися, — знизав плечима Бруно, — Чи все ж таки хочеш піти сходами?
— Ні, дякую, — похитав головою підліток. Дядько кинув на нього дивний погляд. — Що?
— Нічого, просто раніше тобі ніби подобалося тут бувати, — молодший із трійнят ніяково потер шию, — і гірка тобі подобалася.
— Хмм … Вибач. Я мало що пам’ятаю про це.
— Не має значення, — Бруно посумнів, але Каміло не знав, що сказати. Він, правда, нічого не пам’ятав. Поїздка була захоплюючою, цього підліток не міг заперечувати. Круті повороти вивели їх до підніжжя сходів, і вони поспішили спуститися до їдальні. Там уже зібралася сім’я.
— Нарешті, вас чекають.
— Вибач, мамо, — Бруно швидко сів за стіл, поряд із Мірабель. Каміло послідував його прикладу і сів на своє місце. Вечеря пройшла гладко, все про щось балакали і навіть Бруно втягнули у розмову.
Після вечері дівчата хотіли провести трохи часу з дядьком. Вони хотіли, щоб він заплів їм волосся. На подив, чоловік добре з цим справлявся. Тоні теж захотів піти з ними, ніхто не заперечував. Каміло залишився один допомагати тітці з тарілками. Зрештою, була його черга.
Решту дня він провів у себе в кімнаті, бавлячись перед дзеркалом. То була його улюблена гра з дитинства. Перетворюватися на різних людей і змінювати їхню зовнішність. Здебільшого він любив бути актором. Через кілька годин, його перервав стукіт у двері.
— Увійдіть! — Каміло знову став самим собою і обернувся до дверей. На порозі стояв Тоні.
— Подивися, що зробив дядько Бруно, — хлопчик показав на тонку косу. У волосся дитині вплели багато різнокольорових квітів. Напевно, це робота Ізабелли.
— Виглядає круто.
— Ходімо, ходімо, — Антоніо схопив руку брата і потяг того з кімнати. У вітальні Бруно та дівчата про щось балакали і не переставали сміятися. Чоловік проробив дивовижну роботу з неслухняним волоссям сестер.
— Ха-ха, так це було так давно.
— Каміло? Що скажеш? — Мірабель покрутилася, показуючи свої кіски. З дитинства ці двоє були дуже близькі. Почасти через те, що народилися з різницею лише в два місяці.
— Мило, — знизав плечима хлопчик. У її волоссі теж були квіти. Йому здавалося це кумедним, але він все ще відчував порожнечу. Він був радий, що його сестри через стільки часу, нарешті, були по-справжньому щасливі. Особливо Мірабель.
— Чи не хочеш приєднатися? — спитала його Долорес. Спочатку Каміло хотів погодитись, але дивне холодне почуття у животі, змусило його похитати головою.
— Ні дякую. Завтра вранці я маю допомогти в селі. Ляжу раніше.
— Ну як знаєш. На добраніч.
— Усім добраніч.
***
У Каміло дуже давно не було кошмарів. Зазвичай, він добре спав, але цього разу щось пішло не так. Спочатку його сон здавався таким дивним. Хлопчик спостерігав за тим, що відбувається, начебто збоку. Наче спогади про давно минулі дні. Він сидів у кімнаті Бруно, поруч із дядьком, який робив якісь записи.
— Не можу дочекатися, це буде так круто.
— Я в цьому не сумніваюсь.
— Як гадаєш, їм сподобається? Дівчата останнім часом так багато допомагали городянам. А Мірабель, здається, сумно через те, що я переїхав до нової кімнати і залишив її одну.
— Все буде просто чудово, я майже закінчив. Ось подивися, — чоловік віддав маленькому хлопцеві невеликий стос паперів.
— Дякую, дядьку Бруно, — маленький Каміло кинувся на шию дядька.
— Завжди будь ласка. Влаштуємо репетицію завтра, що скажеш? — Чоловік підняв племінника на руки і притис до себе.
— Звісно, не можу дочекатися. Тільки тихо, навіть сестра не повинна про це дізнатися. Тссс, — малюк приклав палець до губ і перетворився на мініатюрну версію Долорес.
— Тссс, — з усмішкою повторив Бруно.
— Давай придумаємо секретне слово, тоді навіть вона не здогадається, — запропонував хлопчик зі своєю чарівною усмішкою і чоловік не міг нічого сказати, окрім, як погодиться.
— Вже пізно, Каміло. Твоя мама буде сердитися, якщо я не поверну тобі вчасно.
— Добре, але хочу казку. Будь ласка…
— Гаразд, ходімо швидше, — Бруно взяв племінника на руки і вони швидко спустилися з гірки вниз.
— Це так круто, ось би і в мене була така гірка в кімнаті, — Каміло спробував заговорити зуби своєму дядькові, щоб не лягати спати. Але його хитрий план легко розкрили.
— Час спати, Каміло.
— Нуу…
— Пам’ятаєш, що ти мені обіцяв?
— Так, але… Миру!
Маленька дівчинка стояла біля кімнати Каміло й уважно роздивлялася двері.
— Привіт Каміло, привіт дядько Бруно, — дівчинка ніяково помахала рукою.
— Що ти тут робиш? — Каміло вибрався з обіймів дядька і кинувся до кузини. — Щось сталося?
— Ні, просто, я подумала… Не захочеш сьогодні поспати… — хлопчик ніяк не міг їй відмовити, він хотів завжди бачити її посмішку.
— Звичайно, дядько Бруно обіцяв казку, — хлопчик у жовтій руані штовхнув двері до своєї кімнати і затягнув туди Мірабель. Бруно пішов за ними. Широке ліжко дитини з легкістю дозволяло зручно влаштуватися усім трьом.
— Про кого б ви хотіли послухати? — діти переглянулись і, не замислюючись, випалили.
— Лицар Хорхе!
— Добре. Тоді, одного разу сміливий лицар Хорхе…
Тепле враження про Бруно змінилося холодними тонами його кімнати. Він стояв у самому центрі, залитий зеленим світлом. Моторошно блідий, він безладно бурмотів слова, які ніхто не міг до ладу розібрати. Ця сцена справді лякала Каміло. Він сам не міг збагнути чому. Але образ такого Бруно ніяк не виходив з його голови.
Каміло прокинувся посеред ночі, почуваючись жахливо. За звичкою він спустився вниз на кухню, щоб перекусити. Але злякався ще одного опівнічного гостя. Бруно сидів за столом у пітьмі й жував бутерброд.
— Ти мене налякав, — з легкою образою в голосі сказав хлопець. — Що ти тут робиш?
— Ну… Я іноді блукаю по дому, коли не можу заснути. Зазвичай допомагає. А що щодо тебе?
— Ну… Дивний сон…
— Хочеш поговорити? — Каміло якийсь час стояв мовчки, невпевнено дивлячись на Бруно. Таке питання заставло хлопця зненацька. На диво, чоловік зрозумів невпевненість підлітка і зробив перший крок, — Як щодо перекусити?
— Було б непогано, — погодився хлопчик, сідаючи за стіл. Дядько вміло нарізав інгредієнти і склав усе між двома шматками житнього хліба.
— Це звичайно не їжа Джульєтти, але сподіваюся, тобі сподобається, — Каміло обережно відкусив шматочок. І в цей момент у його голові щось клацнуло, і він дещо згадав.
— Особливі Бруно бутерброди, — хихикнув Каміло, спогади наринули на нього теплою хвилею.
— Невже ти пам’ятаєш? — Бруно здавався одночасно здивованим та схвильованим.
— Так, думаю, я починаю дещо згадувати, — усміхнувся Каміло, — Ти готував ці бутерброди, коли намагався підбадьорити когось із нас. Вони, справді, дуже смачні.
— Я радий, що тобі сподобалося, — Бруно сів поруч і продовжив, їсти свій бутерброд. Але мовчання довго не продовжилося, хлопчик нарешті заговорив.
— Я хочу попросити тебе, зробити щось для мене, — почав Каміло. — Я хочу чорничний пиріг.
Спочатку Бруно здавався спантеличеним, але за кілька секунд його обличчя осяяла яскрава усмішка.
— І чому чорничний пиріг?
— Тому що я люблю чорничний пиріг, — так само яскраво посміхнувся Каміло. Здається, Бруно більше не міг стримувати себе, і він міцно обійняв свого племінника. У той момент Каміло був радий, він нарешті знайшов ту саму ниточку, що зв’язує його з Бруно.
— Обговоримо це завтра, а тепер повертайся до ліжка.
— На добраніч, дядько Бруно.
— На добраніч, Каміло.
***
Що залишився вечір хлопчик не міг заснути від хвилювання, а з ранку здавався, неймовірно збудженим незважаючи на відсутність сну. Бруно, здавався, таким же збудженим, як і Каміло, якщо не більше.
Коли настав час їхньої зустрічі, Каміло постукав у двері кімнати дядька і тихо прослизнув усередину. Сходи як завжди здавались надто довгими, але хлопчик швидко подолав цю перешкоду.
— Дядько Бруно! — чоловік знову, щось старанно записував на папері і навіть не помічав нічого довкола.
— Каміло, ти мене налякав. Ти рано.
— Я не міг дочекатися цього, тому вирішив прийти раніше. Ти ж не проти?
— Ні, звичайно ні. Тоді з чого хочеш почати? — хлопцеві не знадобилося багато часу, щоби подумати. Його погляд знову зачепився за корінець тієї самої книги. — Що щодо цього?
— Це… Це збірка всіх казок та оповідань, які ми разом написали, — він узяв саморобну книгу і притиснув до себе, як щось дуже цінне. — Я хотів віддати її тобі на шостий день народження, але ти сам знаєш, що сталося…
— Чи можу я подивитися? — Каміло, здавався приголомшеним щирістю свого дядька.
— Звичайно. Це ж те, що ми зробили разом для Мірабель та інших, — Бруно передав важку книгу племіннику. Хлопчик дбайливо відкрив її, і його обличчя розпливлося в чарівній усмішці.
На пожовклих від часу сторінках акуратний почерк Бруно різко контрастував із дитячими малюнками Каміло. Він і забув, як це було весело, проводити час разом із дядьком. Він забув, як вони разом вигадували історії, а потім розповідали їх дівчаткам і навіть створювали справжні вистави. З новою здатністю Каміло це ставало ще цікавіше. Але все скінчилося, коли Бруно зник. Ніхто більше не розповідав казки і ніхто більше не влаштовував мініатюрний театр у дитячій. Усі були надто зайняті. І тоді Каміло вперше відчув порожнечу та самотність. Адже ніхто, крім дядька Бруно, не розумів його потяг до мистецтва актора. Дядько Августин намагався допомогти, але він дуже відрізнявся від Бруно.
— Невже ти все це тримав десять років?
— Я б не зміг цього позбутися, ніколи… Ой! — Бруно тихо скрикнув, коли Каміло врізався йому в груди.
— Спасибі… — навряд чи чоловік очікував на таку реакцію, але відповів на обійми з не меншою радістю.
— Завжди будь ласка. Я радий, що ти нарешті почав згадувати.
— Мені не вистачало тебе. Відколи ти пішов, ми не влаштовували жодної вистави.
— Думаю, настав час це виправити… — Бруно відчув, як обійми посилилися.
— Я радий, що ти нарешті повернувся, — чоловік почув шепіт.
— Я теж неймовірно радий.
— І все завдяки нашій безстрашній Мірі.
— Думаю час віддячити всім за хорошу роботу. Останнім часом усі вони здаються втомленими. Так що твоя ідея буде неймовірно доречною. Яку історію ти хочеш розповісти? — Каміло швидко перегорнув книгу і його погляд упав на улюблену казку дитинства. До того ж усі діти в сім’ї, крім Антоніо, знали та любили цю історію не менше. Тому він не мав сумнівів.
— Лицар Хорхе.
— Чудово. Тоді розпочнемо репетицію прямо зараз.
***
Весь наступний тиждень Каміло та Бруно репетирували п’єсу. Тримати це у секреті ставало дедалі складніше, особливо Камило. Єдиним місцем, де можна було відкрито говорити, залишалася вежа Бруно. Оскільки це єдине місце, яке залишалося ізольованим навіть від неймовірного слуху Долорес. Підлітку на думку спала одна цікава ідея.
— Як щодо того, щоб влаштувати виставу для всього міста? — Запропонував він на одній з репетицій.
— Я… Я… Я… Не впевнений, що це гарна ідея… Після всього, що сталося…
— Серед дітей і дорослих все ще ходять страхітливі чутки про тебе. Це шанс показати їм, що ти не страшний. І ніяк не пов’язаний із невдачами. Що скажеш? — побачивши його чарівну усмішку, Бруно не зміг сказати ні. Бо він ніколи не міг відмовити своїм племінникам.
— Добре.
— Ура!
***
Нарешті настав той день. Каміло вдалося переконати Луїзу закласти сцену для театру неподалік міста, так щоб вона нічого не запідозрила. А щури виявилися чудовими помічниками для допомоги з декораціями. Каміло особисто розіслав усі запрошення для городян та членів сім’ї. І ось всі вони сиділи здивовані перед сценою.
— Усі вже майже зібралися. Не можу дочекатися, це буде так круто, — сказав Каміло, розглядаючи натовп з-за лаштунків.
— Ддда, — на відміну від збудженого Каміло, Бруно неймовірно хвилювався. Одна справа влаштовувати шоу перед сім’єю, зовсім інша перед людьми, які вважають тебе злом, — Мені здається, що я не зможу.
— Гей, все буде добре. Обіцяю, — Каміло взяв дядька за руку. Він часто робив це з мамою, коли та надто засмучувалася чи злилася, що викликало справжнісіньку бурю, — Я впевнений у цьому.
— Добре, — чоловік зробив глибокий вдих і продовжив, — Дай мені хвилину, гаразд?
— Звичайно.
Бруно про всяк випадок зробив усі можливі прикмети на щастя. Кинув сіль і цукор через плече, постукав по дереву та ще кілька ритуалів.
— Фух… Тепер я готовий. Думаю настав час починати.
— Тоді почнемо.
Каміло відсунув завісу і вислизнув на сцену. Усі заметушилися. Сім’я Мадрігаль сиділа в першому ряду і, як і всі, не до кінця розуміли, що відбувається. Ну, може, крім Долорес.
— І так. Усім доброго вечора. Як ви всі знаєте, мій дядько Бруно повернувся додому. І після стількох років ми з ним вирішили повернути стару сімейну традицію. Вечірня вистава. Цю історію любили усі діти Мадрігаль. І тепер я і мій дядько, розкажуть цю історію моєму молодшому братові, Антоніо. Бо він не застав ці дні. Ми також вирішили влаштувати цей вечір, щоб усі могли розслабитися і трохи відпочити від цієї метушні. Приємного перегляду для всіх, хто вирішив прийти.
Каміло елегантно вклонився. По залі пролунали оплески. Хлопчик глянув на свою сім’ю. Здається, всі вони були дуже схвильовані. Особливо Антоніо, він буквально підстрибував на стільці від нетерпіння. Хлопчик знову повернувся за лаштунки. Основне світло згасло, і всі ліхтарі направили на сцену. Щури і справді були незамінними помічниками. Каміло знову вийшов на сцену, тільки в іншому образі. У руках він тримав свічку.
— Ця історія про молодого лицаря Хорхе та його вірного помічника П’єро. Якось у невеликому селищі.
Вистава пройшла, як і припускав Каміло, просто чудово. Бруно відіграв усі свої ролі якнайкраще. Усі глядачі аплодували стоячи. Після вистави Тоні застрибнув на шию братові і міцно його обійняв.
— Це було неймовірно.
— Я радий, що тобі сподобалося.
— Я хочу послухати ще.
— Обов’язково, тепер ти часто чутимеш їх. Обіцяю, — він глянув на Бруно, якого оточили городяни з такими ж радісними посмішками.
— Чудова робота, брате, — Долорес м’яко штовхнула брата в плече.
Уся сім’я посміхалася і сміялася, і в цьому не було жодної краплі фальші. Мірабель яскраво посміхалася, як і усі дівчатка. На них наринули приємні спогади про те, як дядько розповідав їм казки на ніч і влаштовував спектаклі у дитячій, тоді ще без свого маленького помічника перевертня.
— Так, вже давно я так не сміялася.
— Я сумувала за цими казками.
— Історія про Хорхе, моя улюблена.
— Ніколи не думала, що почую їх знову. Принаймні не у виконанні дядька Бруно.
Сім’я продовжувала безтурботно базікати. А кілька міських дітей навіть підійшли до Бруна. Це порадувало Каміло найбільше. Усі розійшлися лише ближче до одинадцятої вечора. Втомлений, але безмірно задоволений підліток упав у своє широке ліжко. Але навіть тоді, Каміло не міг заснути. Його все ще дещо турбувало. Тож він спустився на кухню.
— Боже, знову? — Каміло дивився на моторошну тінь, яка також підстрибнула від несподіванки.
— Вибач, — нервозно посміхнувся Бруно.
— Що ти тут робиш? Я думав, ти пішов спати.
— Ну, здається, я все ще надто збуджений, — ніяково признався чоловік.
— Виявляється, у нас більше спільного, ніж я думав, — хлопець упав на сусідні стілець. Настала довга пауза. Кожен думав про щось своє, поки підліток нарешті не наважився спитати.
— Мені було цікаво, що ти так старанно писав останній тиждень?
— Ну… Це… Загалом…
— Якщо не хочеш говорити, то гаразд. Я не наполягаю, — Каміло, встав, щоб повернутися до своєї кімнати.
— Почекай… Просто останнім часом ти виглядав таким сумним. І здається, я порозумівся з усіма, крім тебе… Раніше ти так любив брати участь у моїх п’єсах і я вирішив, чому б не написати щось новеньке спеціально для тебе… — не встигнувши Бруно закінчити свою розповідь, Каміло міцно обійняв чоловіка.
— Пробач, я так заздрив усім, що вони могли згадати, щось добре пов’язане з тобою. Що навіть не намагався зблизитись з тобою.
— Нічого. Все гаразд, — Бруно поклав велику теплу руку на кучеряву голову хлопчика.
— Покажеш, що ти написав? — невпевнено спитав Каміло, відірвавши погляд від зеленої руани дядька.
— Звичайно, — чоловік дістав з-за коміра стос паперів і передав племіннику. Хлопчик швидко пробіг поглядом по написаному тексту і посміхнувся.
— Давай наступного разу поставимо цю п’єсу?
— Звичайно. Мені не потрібен дар, щоб сказати, що в майбутньому ми матимемо багато таких вистав. Адже я більше не піду. Обіцяю.
Вперше за десять років, Каміло нарешті відчув, що жахливу порожнечу потихеньку починає заповнювати тепло і затишок. Якого він так давно не відчував. Бруно повернувся, а це означає, що повернувся той, хто завжди міг зрозуміти та підтримати спрагу Каміло до акторського мистецтва. Адже у них загального набагато більше, ніж будь-коли думав Каміло.
Додати до улюблених