– Міледі, щось сталося? – спитала Ґвен, зайшовши до світлої кімнати Морґани. Вихованка короля розлючено міряла кроками приміщення, а блискучі чорні локони злегка розвівалися під час ходьби.
– Стався Артур! – гнівно вигукнула Морґана, зупинившись. – Цей нахабний самовпевнений хлопчисько постійно всіма командує. “Морґано, не лізь,куди не треба. Морґано, це чоловічі справи. Морґано, я сам розберуся”. Як його Мерлін терпить?
Ґвен терпляче промовчала, бо не знайшла, що відповісти. Втім, вона знала, що Пендраґони не можуть і дня прожити, аби не посперечатися через дрібниці. І Артур, і Морґана мали доволі запальний характер.
– Міледі, може, підемо на прогулянку? – обережно спитала служниця. – Тільки ми вдвох. Хай Артур сам з усім розбирається. А ми відпочинемо.
– Чудова ідея, – посміхнулася Морґана, – принеси мій плащ і скажи конюху, хай осідлає коней.
Через деякий час Морґана з Ґвеневерою лишили гомінливий Камелот позаду. За брамою простягалися поселення селян, зорані поля, пасовища зі стадами худоби, пагорби, за якими бовванів ліс. Буяла весна, і теплі промені робили пейзажі довкола яскравішими, насиченішими. Коні повільно брели стежиною. Морґана і Ґвен сміялися й невимушено розмовляли на незначні теми. Служниця відволікала вихованку короля від неприємних думок і щиро раділа, коли Морґана умиротворено посміхалася, а в її очах з’являвся енергійний блиск. Артурова сестра була вбрана в легку синю сукню – без особливих прикрас, зате з вишуканою вишивкою на грудях.
Скоро дівчата виїхали на галявину, всіяну квітами. Тут вони зупинилися. Ґвеневера зістрибнула з коня й шанобливо простягнула руку, аби допомогти Морґані.
– Облиш, Ґвен, я сама, – сказала Морґана, проте турбота з боку служниці її втішала. Опинившись коло Ґвеневери, сестра Артура взяла її за руку. Вони, наче діти, побігли вперед, аж поки не впали посеред галявини.
– Міледі, у вас у волоссі травинка, – Ґвен обережно витягла стеблинку, аби не зіпсувати зачіску Морґани.
– Як ти гадаєш, хто буде переможцем наступного турніру? – поцікавилася Морґана, сівши ближче до служниці. – Я б хотіла, аби це був сер Овайн. Він такий милий. І вихованіший, ніж Артур.
– Якщо Артур не братиме участі у турнірі, то у сера Овайна є всі шанси стати переможцем, – озвалася Ґвен, котра була зайнята плетінням вінка. Морґана стежила, як пальці служниці вміло прикладають стебельце до стебельця, щоб не зламати.
– І тоді на святковий бенкет мене супроводжуватиме не мій пихатий брат, – додала Морґана, простягнувши Ґвен чергову квітку.
– Ви хотіли б, щоби сер Овайн супроводжував вас на бенкет? – спитала служниця.
Морґана грайливо всміхнулася і почепила квітку в кучерики Ґвен. Такою щирою й безтурботною вона ще більше подобалася Ґвеневері, яка раз-у-раз поглядала на сестру Артура.
– Я б пішла з тобою, – зізналася Морґана. Ґвен невпевнено посміхнулась у відповідь.
– Ви ж знаєте, міледі, це неможливо…
– Поки що неможливо, – Морґана примружила очі, які в світлі сонця здавалися прозоро-зеленими. – Тільки уяви, як ми вдвох заходимо в бенкетну залу – в дорогих сукнях, з чудовими зачісками й прикрасами. Всі на нас дивляться, а нам ніхто не потрібен.
– Звучить, як одна з тих мрій, що навряд чи стануть реальністю, – Ґвен похитала головою, – тобто я маю на увазі, що ви можете стати королевою, бо ви природжена королева, міледі…
– Ти теж на це заслуговуєш, – сказала Морґана, поклавши долоню на плече служниці. Та обернулась і показала вінок із жовто-блакитних квітів.
– Не заперечуєте, якщо цей вінок прикрасить вашу голову? – сором’язливо спитала Ґвеневера. Зворушена Морґана схилила голову, і служниця урочисто увінчала її квітами. Здалеку це нагадувало коронацію королеви лісу. – Вам дуже личить.
Замість слів Морґана взяла долоні Ґвен у свої й ніжно поцілувала.
Додати до улюблених