У Тава просте життя. Він спить, де безпечно і сухо, коли знаходить такі місця у Пустошах. Якщо ні, то хоча б там, де менше мошкари. Він уміє заліковувати рани — не магією чи молитвами, а мазями, бинтами, як завше. Буває, він місяцями не бачить людей. Тому коли Астаріон каже, що зорі сьогодні красиві, тіфлінг вірить. Слухняно піднімає погляд і дивиться, як білі спалахи пронизують одвічну чорноту, як хмари наповзають одна на одну, а місяць ліниво ховає за ними тонкий бік.
Астаріон каже ще щось про його підборіддя. Красиве, мовляв. І Тав торкається підборіддя пальцями — звичайне, гостре, лілова шкіра, під нею — гаряча плоть. Хіба підборіддя взагалі буває красивим? Чи навпаки? На обличчі тіфлінга стільки здивування, як зірок на небі, і ельф сміється, шкірить гострі зуби. І ніч ніби стає світлішою. Тінь ліниво скочується з серця, відповзає геть, але не зникає назовсім. Так, ховається, готова повернутися будь-якої миті.
Вранці Астаріон питає, чому Тав знову вирячився. Шедоухарт хмикає, Гейл відводить погляд. Сам же Тав тільки спантеличено чухає між рогами. Розбиратися, чому вчора ельф засипав компліментами, а сьогодні мимоволі щерить гострі зуби, немає часу. Вони снідають у мовчанні, квапливо збирають речі. Тільки тінь лащиться до ніг, наче потворна кішка. І в грудях копошиться щось зловісне, бридке — гірше, ніж личинка у мозку.
Тав звик бути один. Коли поруч хтось дихає, чистить зброю, хмикає над книгою, він почувається голим. Беззахисним. Коли Астаріон невдоволено кривить губи чи відмовляється говорити, Таву здається, що з нього здерли шкіру. Виставили на загальний огляд ці кістки, закривавлені м’язи, палаючі потойбічним вогнем очі. Тому він цурається компанії. Лягає спати на самоті, будь то печера, руїни стародавнього храму або ліс, сповнений тіней і тиші. Напевно, тому йому так безглуздо, жахливо щастить. Як утопленику під час грози.
У Астаріона злякане обличчя та гострі ікла. Очі блищать геліотропами в безмісячній ночі, пальці дрібно тремтять. Вперше він виглядає таким беззахисним і таким голодним. Новину, що член його загону – вампір, Тав приймає зі стійкою байдужістю. Чужі ікла на своїй шиї – з нестерпним, палаючим болем. Те, як Астаріон м’яко відсторонюється після першого ж «досить» — із захопленням закоханого дурника. Тав заплющує очі і бачить сумну істину, величезну, невичерпну вирву. Він торкається шиї — боляче, волого і так гаряче, — ледве розліплює губи, щоб сказати щось безглузде, щоб усвідомити: він влип.
На ранок Астаріон розповідає свою історію. У цьому зламі брів, кривій усмішці і тихому, надтріснутому голосі — всесвіти. Вони народжуються і гаснуть, збираються в незриму точку, коли Тав каже: «Ти можеш брати мою кров», коли запинається, нервово смикає хвостом і додає: «Якщо це зробить тебе сильнішим. Нам потрібно перемогти гоблінів і таке інше…»
Астаріон приймає пропозицію з лукавою усмішкою і наступної ночі опускається перед Тавом на коліна. Його губи прохолодні і м’які, дотики рук — тверді, як моноліт, тихий шепіт біля вуха — вогняний снаряд, який б’є точно в ціль. «Твоя кров чудова на смак, це ніби пити зоряний іній, відблиски сонця на прозорій гладіні води. Ти і твій дар – справжній скарб». Ельф майже торкається губами гострого вуха, його долоня стискає комір сорочки так добре і так правильно, що Тав ледве дихає. Він заплющує очі, щоб не бачити цієї неможливої краси світобудови.
Якщо інші щось і підозрюють, то мовчать. Ніхто з них не любить пхати носа в чужі справи, у кожного таємниця — розміром із печеру в Підзем’ї, не менше. Але з кожним днем Астаріон все більше сипле жартами і шпильками, задоволено жмуриться на сонці, шкіриться у відповідь на вітання випадкових мандрівників, а Тав бродить, мов тінь. Плететься в хвості, майже не їсть, більше не ставить запитань.
Це схоже на прокляття, якщо закоханість можна назвати.
*
Вони відпочивають у затінку сірих скель, після невеликої сутички з гоблінами. Тав відчуває присмак крові у роті. Він облизує розбиту губу, чухає кігтями заляпану щоку: помитися ніде, а в Гейла закінчилися заклинання – навіть кілька крапель не начарує. Кривава скоринка неприємно стягує шкіру, у горлі першить від пилу та залізистого присмаку. Хочеться сплюнути, але в роті і так сухо та кисло — ковтати боляче.
– Я можу допомогти.
Астаріон, як завжди, виглядає ідеально. Витончено укладене під діадему волосся, жодної плямки на одязі. Тав дивиться, як місяць срібнить завиток біля вуха, тонким променем ковзає вздовж шиї — він не одразу розуміє, що до чого.
– Твоя кров, – пояснює Астаріон, у голосі прокльовується нетерпіння. — Я можу її зупинити. Та й з обличчям, — він кривить у усмішці губи. – Щось вигадаємо.
– Що? — безглуздо питає Тав. Йому не до роздумів, коли голова та м’язи гудуть після бою, а Астаріон усміхається – так.
Астаріон зітхає – і за що мені такий дурень? — а потім торкається гострим нігтем розбитої губи. Кров виступає легко, вона ніби тягнеться до вампіра.
— Що ти… — шипить Тав, коли Астаріон водить пальцем по нижній губі, натискає сильніше, торкаючись іклів, а потім злизує кров. На його білих пальцях вона здається майже чорною, на губах – блискучою, мов рідкі опали.
Тав вирішує, що збожеволів. Напевно, дія якогось ворожого заклинання досі не закінчилася. Інакше як пояснити, що Астаріон зализує рану на його губі – повільно, обережно, доки біль не минає. Торкається прохолодними пальцями щік та підборіддя, а потім місце пальців займають губи та язик. Вампір злизує кров, і очі його затоплює спрага; вони виблискують у напівтемряві яскравіше зірок — чорні вири на тлі білизни шкіри. Тав не дивиться, ні — він мружиться й моргає, він заплющує очі, але все одно бачить зірки: обличчя Астаріона відбивається на внутрішній стороні повік.
– Після бою твоя кров інша на смак. Майже гірка, як старе міцне вино, — Астаріон притискається носом до темної шкіри, втягує крізь зуби повітря. Його ікла стають довшими, погляд — наповнюється веселістю та люттю. — Мені… це мені подобається. Але ще більше — те, як ти тремтиш, варто торкнутися тебе.
— Це все вампірські чари, — у Тава витримки — на останній волосині. Він мотає хвостом, наче розлючений кіт, але голос його звучить ледь чутно. Астаріон закидає голову і сміється, місячні відблиски іскряться на гострих іклах.
– Немає ніяких вампірських чарів! Є тільки мої … Ти піддався їм задовго до укусу.
Безглуздо заперечувати. Тав і не намагається. Він подається вперед і обвиває хвостом талію Астаріона. Вампір видає низький смішок, його очі спалахують яскравіше – чим не кострище у серці світобудови?
— Гейлу не обов’язково бачити, що тут відбувається. А ось Вілл нехай дивиться – мені не шкода.
Тав посилює хватку – Астаріон сміється голосніше. Він п’яний від битви і крові, але за цією хоробрістю, спокусливими промовами та гордістю на мить проблискує ще дещо. Страх.
Тав відпускає вампіра, піднімається злитим рухом і киває головою у бік лісу. Він не тягне Астаріона за собою, не пропонує руку, як у гарних казках. Просто йде вперед і сподівається, що вампір піде за ним. Ноги його майже не тримають, а серце заходиться у грудях, ніби за мить має затихнути назавжди.
Коли Тав зупиняється, навколо тихо поскрипує ліс. Він обертається — Астаріон стоїть неподалік, майже непомітний у прохолодній темряві.
— Це правда, — каже тіфлінг. Тут слова чомусь даються легко. — Ти мені подобаєшся, але я ніколи не спробую тебе підкорити.
Астаріон долає простір між ними за кілька кроків. Його лукава усмішка майже ніжна, незвично м’яка.
– Мовчи! Мені подобаєшся ти – ці роги, нахабні посмішки, сильні руки… але не подобаються твої почуття.
— Вони тебе нічого не зобов’язують. Це не ошийник, — Астаріон знову хоче розсміятися, але сміх застигає на губах, коли Тав додає: — Мені теж буває страшно. Це нормально.
Напевно, це найдовша їхня розмова. І Астаріон жодного разу не запитав, чому Тав так вирячився. Хоча саме цим тіфлінг займається весь вечір. Вони сідають на траву та мовчать. Ліс хвилюється і скрипить гілками. Тав колупає засохлу подряпину під ребром, допоки кров не починає йти знову. Декілька крапель, не більше, але тіло Астаріона поруч натягується, наче струна.
– Ти дражниш мене, – він шумно видихає, а потім ловить кінчик хвоста Тава і боляче прикушує.
Точніше, це могло бути боляче, якби не було так добре. Хвиля жару пробиває тіло тіфлінга, наче розряд — і осідає внизу живота. Астаріон переможно посміхається і кусає знову, але повільно, глибоко, торкаючись губами фіолетової шкіри.
— Так нецікаво, — пирхає вампір, відсуваючись. – Тут майже немає крові.
Таву здається, що повітря навколо розпалилось добіла , а трава перетворилася на рідкий шовк. Інакше як пояснити, що він бере Астаріона за підборіддя та направляє до своєї шиї? Безглуздо виправдовувати це потребою або благородним поривом, покликаним допомогти вампіру. Тав хоче, щоб його вкусили, щоб чужі руки торкалися спини, а губи – обличчя та шиї, щоб всього на мить їхні серця зловили єдиний ритм.
– Я не зможу зупинитися, – Астаріон шепоче це із запалом, захопленням і страхом – так, що Таву хочеться благати: не зупиняйся. – Зв’яжи мене.
— Я не маю мотузки, — безглуздо відповідає тіфлінг, і лише потім розуміє, що його просять зробити.
— У тебе є щось краще.
Тав мовчить про те, що якщо Астаріон втратить контроль, то він — теж. Від хвоста буде мало користі, але те, як його гаряча шкіра торкається холодної шкіри вампіра, як Астаріон вигинається дугою від легкого торкання кінчика хвоста до зап’ястка, як напружуються його м’язи від незвичної пози, а вразливість бореться з пожадливістю… Це варте усього. І Тав без роздумів платить ціну.
Астаріон торкається губами артерії, злизує краплю поту під щелепою, а потім кусає. Він робить декілька жадібних ковтків, відсувається — блискучі очі, вологі кучері налипли на лоб, тонка стрічка крові в кутику губ — і цілує місце укусу. Ще і ще. Тав приймається рахувати – сімнадцять поцілунків, потім він збивається і кидає цю затію. Коли Астаріон кусає знову, болю немає. У ньому немає нічого, крім полум’я.
Це найневинніша брехня Астаріона з усіх. Він зупиняється вчасно – не потрібно застосовувати переконання чи силу. Відсторонюється і допомагає Таву піднятися. Тіфлінг ледве торкається пальцями реальності – його розум блукає холодними пустками, тоді як тіло горить і плавиться. Йому хочеться, щоб Астаріон випив його насухо, а потім воскресив, ніби давно пересохле джерело. Звичайно, вампір не вміє воскрешати людей. Тіфлінгів – теж. Він і любити, мабуть, не вміє, але це не має значення.
*
— Якщо ти завтра запитаєш, чому я вирячився, я вб’ю тебе, — бурчить Тав дорогою до табору.
— Добре, придумаю щось гірше, — Астаріон злизує останню краплю крові з куточка губ і сліпуче всміхається. Він відвертається, щоб піти геть, але завмирає на мить, торкаючись кінчиками пальців плеча Тава. — Ти нам потрібен, щоб розібратися з мозкоїдами. Досить плестись у хвості загону.
І йде — в холодну, темну, жорстоку ніч. Він не каже: “Ти потрібний мені”, адже це було б неправдою.
Місяць повільно котиться геть, і зірки спалахують яскравіше. Вони миготять то тут, то там у чорних хмарах. Тав сідає біля багаття і заплющує очі, але зірки продовжують мерехтіти в його свідомості: дві величезні й криваві, немов геліотропи, на місці очей і розсип сріблястих — на кінчиках іклів.
Додати до улюблених