Написано для Осіннього фікрайтерського з’їзду 2021 за ключем “Безсонна ніч”.
Леві знов не спить. В голові проминають болючі спогади останньої битви під Шиганшиною. Нові жертви, нові шрами на поламаному серці.
Чоловік з дитинства звик до жорстокості, ставши її передвісником для оточуючих людей. Груба, суха людина з холодними очима та душею повною страждань. Під цією маскою ховається біль, тривога. Ховається мала дитина, що не знала як правильно виразити свої почуття. Але вже пізно. Шиганшина забрала весь залишок життя з Леві. Залишилася лише клятва помсти за вбивство коханої людини. Хоча він розумів, що сам його вбив. Сам сказав залишити свої мрії та повести новобранців на вірну смерть під каміння, що вилітало з-під руки звіроподібного. Ось тому попали прямо в голову і його кров затулила очі людині біля нього. А іншому камінь підбив коня, що жалюгідно впав до долу і став розчавленим своїми ж братами та сестрами. Вони ніхто. Їх не згадають. Їх не поховають, як людей. Вони залишаться смердіти на голій землі. Це їх доля. Але то не повинна була бути Його доля. Ервін не міг залишитися під гнітом інших бридотних тіл. Та Леві сам його вбив. Сам занепастив його долю. Не боляче. Не страшно. Ніяк. Лише залишилося вбити потвору в гидотному мавп’ячому тілі і можна вмерти самому.
Байдуже.
Леві тягнеться рукою до ліжка, де лежить Ервін.
Але знову сидить в порожній кімнаті.
Одна з тисячі безсонних мерзених ночей.
Додати до улюблених