Збори

Теплий вечір літа у маленькому містечку. Сонце вже майже сіло, де його зараз майже не видно, а зверху набігали дощові хмари. Висока дівчина, років 15-16 спускалася асфальтованою дорогою вниз, яка вела до плавень. Вона не озиралась на величезні кущі, а може й дерева (ніхто цілком не розуміє, що там уже росте, настільки усе заросло), але бордовий паркан завжди приваблював до себе увагу кожного, як баранів на нові ворота. За ним ховався звичайний дім з темнобордовою стріхою і білими стінами, а поряд з будівлею величезна сосна. Далі тягнулися темнозелені ворота, які переривалися на два гаражі, але потім продовжувались, повертаючи в один з поворотів перехрестя. Десь там і жив один з героїв історії.

Вона спішила, її довге темно-каштанове волосся, заплетене у тугий хвіст на потилиці, гойдалося туди-сюди. На спині малесенький сірий портфелик з рожевою пухнастою бірулькою, на ній – чорна майка в білу цяточку, на майці, на шві біля шиї, маленька стрічка білого мережива і темні джинсові шорти, у руках великий пакет вишневого соку. На обличчі весела посмішка червоних губ, така щира, бо її темнокарі очі, обрамлені тонкими бровами, також усміхалися. Обережний носик був поцяткований ластовиняям, трохи розкидані висипання по обличчю, але її шарму вони не заважали, бо ніхто не звертає на це уваги. На ногах світло-зелені капці-в’єтнамки (не вистачає тільки пісні Ольги Полякової)

Пройшовши ще одне перехрестя, вона виглядала когось з ледь помітного повороту, який крився за довгим сірим високим, але все ж гарним парканом. Якщо підійти до нього ближче, то можна нарешті побачити неасфальтовану вуличку, на яку, мабуть, не вистачило матеріалу (ну або ж совісті робітників, а може й влади, чого саме знає тільки Бог)

– Вікусик! – почулося з-за повороту вправо. Звідти вибігла дівчинка того ж віку, як і попередньо описана дівчина, тільки нижча, на сантиметрів 10-15, за Віку, десь 160. На ній жовта футболка з принтом шоколадного морозива і вільні білі джинсові шорти. У руках пакет зі смаколиками. Волосся трохи довше плеча, підстрижене драбинкою, а на кінчиках міліровка, яка давно відросла. Обличчя широке в міру, маленькі очі, середній прямий ніс, пухлі губи і широкі брови. На ногах шкіряні сандалі. Вона кинулася в обійми до Віки і ледве не збила її з ніг, що було дивно, адже дівчині дуже “щастило” на травми, навіть якщо та сидить на дупці рівно.

– Христя, задушиш… – ледве видушила з себе.

– Ну що ти, Вікторія Батьківна – жартівливо кинула вона. – Як ти?)

– Та як завжди, а ти, Христина-шипшина? – в’їдливо відповіла Віка, знаючи, що та не любить цієї клички. Але відповідь не змусила себе чекати, бо та ткнула Батьківну ліктем в ребра.

– Аууу – правдиво чи ні, вскрикнула жертва.

– Ну то ходімо, а то нас чекають!

І поплентались вони вдвох до перехрестя. Хитало їх, наче п’яних, бо Христя знала толк в жартах, може й не таких смішних на ділі, але в повсякденні звучало це навіть краще, ніж жарти з “Розсміши коміка”.

Звернувши знову вправо, хитались вони плитами, а не асфальтом далі. Навколо було усе зелене, деякі трави навіть пожовтіли від невблаганного сонця. За травою стояли різні будиночки: великі і поменше, доглянуті і недуже. Мекнула коза.

– О, тезка твоя! – вигукнула Віка, навіть не опасаючись нового удару.

– Ага, давно не бачились – фиркнула дівчинка, з кличкою Шипшина.

Дібравшись до пункту призначення, їх зустріла дівчина їх віку, з попелястою міліровкою і блакитними очами. На ній темнозелений топ хлопкової тканини і коричневі шорти, а на шиї ніжний золотистий кулончик з сердечком. На ноги звертати увагу не будемо, бо домашні капці, на те й домашні, що вдома вдягають.

– Нікуся, ми до тебе з гостинцями! – вигукнула Христя, весело махаючи великою пачкою кукурудзяних трикутників, а Віка показала пакет вишневого соку аби додати щось від себе.

Вероніка стояла зі складеними руками під груддю і усміхалася, але зовсім не довго, бо потім розвела руки, показуючи, що та готова обійняти своїх дорогих подруг. Ті одразу ж кинулись до неї в обійми. Цю струнку і неймовірно гарну персону ледве не задавили люблячі подруги.

– Дівчат, темніє, ходімо всередину – і підморгнула. Вона відчинила засув за темнозеленими воротами і впустила дівчат у двір.

На бетонній доріжці красувалися тріщини часу, навколо неї недуже доглянутий садок з трояндами різних кольорів, переважно рожеві, червоні і білі. Під ноги Ніці кинулась старенька кішечка, яка, мабуть, тільки й чекала поки молода господиня вийде на двір і відчинити двері хати.

Повернувши трохи вправо, дівчата почалапали до ґанку, зроблений з того ж бетону. По ліву сторону був вхід на город і сітчаста хвіртка, де тимчасово закрито двох собак.

– О, а чого це вони закриті? – здивувалась Віка.

– Та щось на дощ хмари заходять, ще у дім вірвуться, натопчуть усе.

Нарешті потрапивши в коридор, дівчата роззулися. Підлога була обрамлена лінолеумом, тому вони спокійно могли ходити босяка.

В очікуванні інших гостей групка зайшла в іншу кімнату, що з’єднувала ванну кімнату по лівій стороні, кухню з правої, а перед ними був прохід, що поєднував інші кімнати. Минувши перші дві кімнати вони опинилися в прохідній, де звернули на право і опинилися в залі. Якщо б вони пішли вперед, то опинилися б в першій спальні, якщо б звернули  вліво, то другу, а якби вони пішли з другої спальні знову лівіше, то там побачите білі двері, за якими схована маленька кімната Ніки.

Отож ознайомившись з домом, дівчата посідали в залі. Стеля, звичайно ж, біла (неочікувано, правда?), на стінах блідно-блакитні шпалери. В лівому кутку від дивана стояв не новий, але й не старий телевізор (щось між плазмою і старими телевізорами), ззаду по всій стіні стояв диван жовтогарячого кольору, навпроти нього столик з картоплею фрі і соусами, а справа стояли дерев’яні шафи моди СССР: зі скляними дверцятами і сервізом в них. Ну і під цим всим добром, традиційно, килим. Це був дім Веронікиних тітки і дядька.

– Ну то що, як ви з Даніелем там? – не без посмішки на вустах спитала Ніка, але Віка звикла до таких питань, тому спокійно відповіла:

– Як завжди: бігаємо зранку, вчимося самообороні, ну, я вчусь, зокрема.

Христя кинула Нікусі якщо недвозначні погляди, то хоча б натякаючі погляди. Ця дівчинка з шиперським серцем нікому не давала спокою, та й її жарти базувались саме на цьому.

– Поки ми сміялися він знову кинув якийсь жарт, а потім взяв і кинувся на мене з фразою: “А тепер пора рубрики… “ВКРАДИ ВІКУ!!!” – майже закинув на плече й побіг! Уявляєте? – обурено продовжувала вона, вже на перед знаючи, кому данна фраза сподобається (усім).

– Передай Даніелю, що я хочу продовження рубрики!)

– Не дочекаєшся. – поумірила Батьківна запал відчайдушного шипера. Та показово надула губи, а Ніка пустила смішок з цих двох.

Хоч і розмова йшла доволі повсякденно, у дівчат було інше в голові: вони переживали за друзів, яких, на диво, ще не було. Уже стемніло, тому вони починали хвилюватися вдвічі більше, але потім згадували, що з ними має бути один бугай, майже під два метри і другий бугай, але трохи поменше. Правда, захисту та людської поваги можна було очікувати лише від другого, бо на першому, судячи по всьому, працювало правило: чим більше динозавр, тим менше мозок.

Аж тут почулися якісь ворушіння за вікном і загавкали собаки – вірогідно, вони прийшли!

– Так, щось мені підсказує, що то вони. Піду ставити грітися воду. – повідомила Веронічка.

– Ок, тоді ми зустрічати. – загорілася ентузіазмом Батьківна. – Ходімо, Христина-шипшина!

– Еееее – видала якийсь не внятний звук, та, їй явно не хотілося іти.

Поки висока дівчина вправно взулася і поскакала зустрічати довгожданних гостей, поки Христя неохоче пленталась з зали.

Ось Віка минула садок і виглянула з воріт: нікого не було видно. Для ефективної картини не вистачало тільки перекотиполя, але і того не було б видно у суцільній темряві. Там мали б бути купа землі в переміш із щебнем, за якими мала б бути стежина на сусідню вулицю і як же без сусідніх будинків. Але нічого з вище переліченого не було видно, бо на цій вулиці не горіли ліхтарі і вони стояли собі, наче для краси (хоча гарними їх назвати було важко).

Не довго думаючи, і, не чекаючи на подругу, дівчина відчинила засув аби перевірити, що то тоді було або чи не йдуть вельми пунктуальні дружбани.

Тільки-но Віка відчинила двері, з лівого куща хтось раптово вискочив і міцно схопив її за обидві руки.

Додати до улюблених