Не встигла Софі зайти на роботу, як на неї налетіла Меган, сказала щоб та негайно йшла за стійку, бо вчора їй залишив послання «той милий красунчик, ти якщо нічого з ним не думаєш робити, то віддай його мені, ну відддаааай».
З наговореного Софі не зрозуміла геть нічого. Всіх її друзів та знайомих Меган вже знала, і тому не могла збагнути про кого вона так загадково говорить. Тож, вона поспішила за стійку щоб нарешті допетрати що до чого.
Софі розгорнула складену в двоє серветку, миттю прочитала єдине речення що там було і насупила брови. Там писало: «так жаль, що тебе вчора не було, я чекав». Без підпису. То хто її в біса чекав?
— Меган, хто лишив цю записку?
— Так перестань, тобі неймовірно повезло, і той хлопець справді ніби з якоїсь дорами, але не знущайся так з мене, гаразд?
— Я взагалі не знаю про кого ти говориш, і не розумію хто мені це написав, – її терпець був на межі, – тож, давай ти мені просто розкажеш як виглядав той хлопець, гаразд?
Меган дивилась на неї тим своїм поглядом який так і говорив «як це ти не знаєш хто тобі це написав», вона задумалась, і почала нарешті описувати:
— Зростом приблизно 1м 87см, зелено-каштанові очі як в якогось чаклуна, каштанове волосся, стрижка не надто коротка, волосся вклав на правий бік, сережка кругла в правому вусі, – Меган на мить зависла, – тож не геї носять сережки у правому вусі?
— Я без поняття насправді, ти ще щось запам‘ятала?
— Так, одягнутий був в чорні кросівки, чорні джинси, біла футболка та чорна сорочка поверха. Вроді на руці виднілось татуювання, але я не певна. Ну от, це вроді все. Тепер ти зрозуміла хто це був?
Але Софі не зрозуміла, вірніше вона здогадувалась, але не була певна на всі 100%. По описі це дуже нагадувало, назвем його коротко «непрочитаного хлопця». Але навіщо йому було її чекати, минулого разу їх розмова була коротка і стосувалась лише роботи, нічого більшого окрім уточнення замовлення, сказано не було. Вона навіть була певна, що він взагалі на неї не дивився. А може це просто якийсь дурний жарт? Може він просто проспорив чи програв комусь в карти?
Стільки думок вирували в її голові впродовж цілого дня.
Софі хотіла побачити його сьогодні лише для того, щоб спитати що все це означає. Цей хлопець вдруге з‘являється в неї в житті та вдруге приносить з собою якусь загадку. А їй не подобалась те, що вона не може їх ніяк розв‘язати.
В думках минув день. Софі починало дратувати, що ця людина заполонила її думки, та не давала простору для чогось іншого. Вона вирішила, що ці роздуми тільки збільшують варіанти того хто це і що йому від неї потрібно.
« 22 березня 2021 року
Я просто випишу все що турбує на папір.
Гніваються, що містер той, кого не можна вже більше згадувати, от так прийшов знов в моє життя навіть при тому не показавшись самому. Передати записку через когось? Чому просто не можна було прийти самому сьогодні і сказати те, що йому потрібно було?
Дратує. Дратує. Дратує.
Але знаєш що, все більше ні одної думки, занадто багато честі як для незнайомої тобі людини.»
І справді, вона більше про це не думала. Софі відкрила книгу, і вирішила, що єдине про що їй варто зараз турбуватись, це те, як швидше читати книги. Список її бажанок явно перевершував швидкість читання.
Софі так зачиталась, що заснула в обнімку з книгою. Прокинулась від того, що сусід зверху щось свердлив. Одразу глянула на годинник, який показував 7:23. Так, її придурошний сусід міг свердлити так рано.
— Чорт.
Вона запізнювалась, сьогодні був перший день, як Софі мала завітати в ту славнозвісну квартиру, вазони якої їй доведеться підливати цілих 2 тижні.
Швидко натягнула на себе джинси і худі в якому була вчора, почистила зуби, заплела високий хвіст, і вибігла з квартири. Вже по дорозі відкрила робочий чат і нашвидкоруч написала:
«Дівчатонька, я сьодні запізнюсь, відкриваєте заклад без мене, і щоб були чемні до мого повернення.»
Однією проблемою менше. Вона знала куди саме їй йти, будинок в якому була квартира, був одним з тих модних новобудов що не любили старожили їхнього району. Бо серед милих та затишних будиночків на 5 поверхів, сучасні хмарочоси геть не вписувались та псували весь колорит. Дійшла вона справді швиденько, тепер їй потрібно було дістатись 23 поверху. Як хтось добровільно обрав жити так високо, та ще й з купою якихось вазонків? Дякувати людству, що колись воно придумало такий важливий винахід як ліфт.
Вона згадувала Кірині слова: «Виходиш з ліфта, прямо, потім праворуч і до кінця, квартира 115.». Софі витягнула ключ-карту, ще одна річ яка її здивувала, вона віддавала перевагу своїм звичним ключам, а не цьому диву техніки. Приклала до замка, чи як це назвати, після звуку що оповіщав про відкриття дверей, потягнула за клямку та ввійшла.
Добре, що в квартирі нікого не було, бо її вигляд з роззявленим ротом, це не те, що варто комусь бачити. Вона була просто величезна. Одразу при вході був коридор який плавно перетікав в кухню, здається, що одна кухня була завбільшки в усю її квартиру. Видно було що техніка і меблі найсучасніші з того що Софі бачила. Але те, що її справді вразило — це вигляд з панорамних вікон. Все їхнє містечко було як на лодоні, вона навіть бачила будинок в якому жила Кіра і Макс, а він був на іншому кінці міста. Це захоплювало.
Згадавши, навіщо вона тут, Софі швиденько зайшла в ванну, побачила підготовлену для неї лійку та невеличкий буклет з інструкціями. Ці товстосуми такі дивні, спеціально надрукувати буклет з інструкціями та картинками, просто для того, щоб Софі все правильно зробила. Але це їй вельми спрощувало завдання, так що не було на що жалітись. Вона швиденько все зробила та поспішила на роботу.
Годину та десять хвилин Софі не було на роботі. Годину і десять хвилин — це такий мізер. Та прийшовши, її чекала нова записка. Вона спитала від кого, але ніхто з дівчат не помітив хто її поклав. Але підсвідомо Софі знала від кого вона.
«Коли світло переможе темряву — тоді ключ відімкне замок, і зримим стане те, що раніше було прихованим»
Додати до улюблених