Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

закинуті графіті

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Пізнього вечора Синмін сидить на сходах закинутої багатоповерхівки. Чергова втеча від світу привела його сюди — місце, куди він приходить, коли на душі до неможливості важко. Зариває руки у власне волосся й прикриває очі. Він втомився. Від життя, від роботи, від людей і… від самотності.

Алюмінієва банка допитого дешевого алкоголю летить в стіну навпроти. Дратується. Тяжко зітхає і розплющує очі назад. Він залишив би її тут, адже яке кому діло до якоїсь там банки, та Синмін знає, що їй тут не місце — як мінімум, треба кинути в смітник. «Хай хоч в когось життя буде за стандартами». Повільно встає і йде за банкою. Оглядає розписані графіті стіни й нахиляється за банкою. Коли бляшанка опиняється в руках, він зупиняє погляд на одному непримітному надписі на рівні очей. Банка знову летить на землю.

«Все буде добре, Мінні. Твоя галактика поряд».

Синмін проводить пальцями по рельєфній стіні. Пульс пришвидшується. Синмін різко оглядається по сторонах перевірити, чи нікого немає. Ще раз дивиться на надпис і крихітний внизу підпис до нього «#hyunpic ♡». Повертається на сходи і знову прикриває очі. В душі якісь незрозумілі відчуття.

Коли Синмін знайшов це місце вперше, його увагу привернули малюнки на стінках — надто прекрасні для цього місця: пейзажі природи, сузір’я, цитати, чийсь портрет в мінімалістичному стилі й щось абстрактне. Багатоповерхівка давно закинута, немає слідів, щоб тут хтось жив. Інших забудов поблизу теж немає. Але, щоразу, як він приходить сюди, бачить нові графіті. Кім буває тут тільки тоді, коли йому справді дуже погано, тобто щотижня на вихідних (в інші дні через зайнятість не може прийти сюди).

Синмін не любить ділитися з кимось своїми переживаннями, обговорювати власні проблеми, але ці стіни чули кожен його монолог і кожне його прохання. Синміну хочеться лише бути щасливим. Хочеться хоч раз відчути комфортні обійми і взаємно любити когось. Хочеться бути врятованим і «зруйнованим». Синмін видихає. Вкотре вдивляється в надписи, зображення на стінах. Зачекайте.

«Життя несправедливе, коли одним всьо, а іншим нічо», «Сьогодні могло б бути кращим, але є таким як є», «Хочеться звичайного людського життя», «Десь у світі є мій соулмейт». Пейзаж гір, сузір’я, малюнок золотистого ретривера, мазки ліній  мінімалістичного портрета, схожого на… Синміна? Синмін підривається і йде ближче до стіни. Це ж він! Це його портрет. Його цитати і розповіді.

Що за…?! Хто це намалював? Синміну на мить стає лячно. Для повного «щастя» ще не вистачало якогось сталкера-маніяка. Весь час його хтось підслуховував? Ноги Синміна починають тремтіти. Хоча, хвилинку. Ці малюнки не схожі на щось погане. Тобто, від них не віє якоюсь негативною енергетикою. Навпаки, здається, наче намалювала близька людина, яка добре його знає. Синмін не може пояснити, чому самі графіті його не лякають, а навпаки притягують. Він ще раз проводить пальцями по малюнках. Гуркіт десь позаду змушує обернутися. В проході стоїть красивий довговолосий брюнет. Дуже красивий. І з загадковим блиском очей. Незнайомець наближається до нього.

— Мінні, привіт.

— Ем… Хто ти? — Синмін робить маленький крок назад. — Хьон…пік?

— Хьонджин. — Незнайомець щиро посміхається і простягає руку. Синмін дивується. Він ніколи не бачив цю людину, та щось знайоме в ньому є. Від дотику до руки по тілу проходять приємні розряди току. Вони продовжують розмову, не відпускаючи руки — і це, до речі, не схоже на рукостискання, Хьонджин просто тримає його долоню, опустивши вниз.

— То хто ти?

— У тебе знову проблеми зі світом, а я… Все буде добре.

Синмін згадує останній надпис й оглядається на стіну.

— «Все буде добре. Твоя галактика поряд». — Цитує вголос Кім. — То це все твої малюнки?

— Графіті. Мої. Але твої.

Синмін знову переводить погляд на Хьонджина, а потім на їхні долоні. Хьонджин тягне його за собою, щоб вони сіли на сходи.

— Три місяці тому я вкотре прийшов сюди, щоб попрактикувати вуличне мистецтво і подумати над деякими питаннями, а потім побачив тебе. Ти спочатку злився, кидаючи бляшанку на землю, як от зараз, а потім плакав. «Життя несправедливе, коли одним всьо, а іншим нічо» — одна з перших фраз, яку ти промовив у порожнечу. Я не хотів тривожити тебе, тому просто спостерігав, але через хвилину пішов, бо подумав, що це не ввічливо так крадькома за кимось дивитися. Твоя фраза чомусь засіла мені в голову і я намалював її. Коли на вихідних прийшов сюди, ти знову тут був і знову не в хорошому настрою. Тоді мені так хотілося підійти, познайомитися, але я подумав, що раз ти тут сам, значить тобі треба побути на самоті. Тому я весь час просто слухав, спостерігав. Хотів тебе якось підтримати. Тому зараз ось я тут.

Синмін слухає розповідь і в кутку очей збираються сльози, які от-от вийдуть. Від емоцій його рука стикає руку Хьонджина.

— Знаєш, — продовжує тепер монолог Хьонджин, — життя і справді несправедливе, бо ти не заслуговуєш цих складнощів. Ти заслуговуєш щастя. Ти заслуговуєш любові, Мінні. І я б хотів стати тією людиною, яка даватиме тобі комфортні обійми. Якщо у світі є соулмейти, дозволь мені бути твоїм.

Синмін дивиться глибоко в очі Хьонджина й розглядає там сузір’я Кассіопеї. Хьонджин усміхається. Сльози Синміна не витримують й виходять назовні. Він вириває свою руку і лине в обійми Хьонджина. Обвиває його талію і починає ридати. Хьонджин міцніше притикає до себе й погладжує то його волосся, то руки, щоб заспокоїти. Затишно. Синміну так хочеться виговоритися, розказати все, що відчуває і не розуміє. Але Хьонджину не треба слів. Він і так все знає. Знає, що попереду в Синміна все буде добре.

Десь через 10 хвилин сльози затихають і Синмін нарешті може підвести голову.

— Хьон. — Говорить він з дещо жалісним голосом.

— Знаю, Мінні, знаю. Перед нами ціла галактика, тому й складнощі світу переживемо. — Хьонджин тепло усміхається. Заправляє локони Синміна, що заважають біля очей. Бере в руки його обличчя, погладжує щоки і подається вперед. Їхні губи торкаються один одного. Синмін прикриває очі й бачить яскравий калейдоскоп відчуттів.

Для нього це перший поцілунок в житті і чи то від самої дії так приємно, чи від того, що це робить Хьонджин — серце і тіло охоплює полум’ям. Губи Синміна віддають алкогольно-солодкий смак. Хьонджин повільно леліє його губи, стирає сльози і поглиблює поцілунок. Присувається ближче, обіймає. Синміну здається, що він зараз задихнеться і потрапить в рай. Це дивно, але його серце раптово (?) наповнилося почуттями до хлопця навпроти.

Коли дихання збивається, Хьонджин покриває поцілунками обличчя Синміна. Він говорить йому сотні компліментів, приємних, заспокійливих слів і все це настільки щиро, що Синміну знову хочеться розридатися.

— Хьон. — Перериває тишу молодший.

— Так, сонце? І називай мене, будь ласка, на ім’я, а то звучить якось надто офіційно.

— Дж… Кхм. Джинні, що тепер?

— А що тепер? Нам треба більше дізнатися один про одного, точніше тобі про мене і жити довго й щасливо. — Відповідає Хьонджин і підносить їхні переплетені пальці, щоб залишити ніжний відбиток губ на тильній стороні долоні. Синмін кілька секунд дивиться на нього, а потім сам подається вперед. Чуттєвий поцілунок триватиме довше потрібного.

У Синміна тепер нова проблема, але на відміну від інших, він не хоче її вирішувати. Хоче лише бути просто щасливим, відчувати комфортні обійми і взаємно любити. А Хьонджин точно допоможе йому в цьому. Історія двох соулмейтів тільки починається.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

2 Коментарі на “закинуті графіті