— Давай вниз, — дівчина легенько плескає друга по плечу. Мія, у відповідь на прохання, повільно присідає та подає руку, щоб пасажирка безпечно спустилася. — Добре що одягла штани. — Шипить Шико ледве спускаючись та підходить до подруги, обнімаючи її на прощання. — Точно не хочеш прогулятися з нами?
— Навряд ти поїдеш на змагання замість мене, — саркастично помічає Юмено та махає рукою, прощаючись з усіма іншими та відкриває дверцята паркану.
— Шо ж, саджай назад.
— Це називається експлуатація, — догравальник зі стогоном знов присідає, щоб однокласниця вмостилася в нього на плечах. Але та лише обіймає його шию руками, ногами охоплюючи торс. Зі сторони вона виглядала наче мавпочка. Суна навіть непомітно зняв Юдзуру на відео, з надією, що та не бачила. А здивований Саму лише саркастично помітив, усміхаючись:
— Яка ти добра.
— Радій. — пасажирка скуйовджує сиве волосся друга та зручно вмощує голову на його плечі.
Вона мугикає якусь пісеньку, доки хлопці ще обговорюють матч та місцями сваряться і лише сміється коли Атсуму знов дується після того, як брат жартома нагадав про сьогоднішню невдалу подачу.
— Ти дійсно сьодні відстійно грав, — підтримала розмову Йошико.
— Тихіше, — прошипів Саму, хмурячись від надто голосної подруги, яка ще й говорить прямо під вухом.
— Заціпся, — розлючено прошипів блондин, зиркаючи у сторону «мавпочки», але та лише зіщулилася та ширше усміхнулася.
— А ти змусь.
— Заспокойтеся, ідіоти.
***
Компанія йде далі, але абсолютно не звертаючи уваги на дорогу. Вони просто ведуть буденну розмову, автоматично звертаючи у потрібний бік та вже знаючи шлях до пункту призначення. Нудного бурмотіння спортсменів журналістка довго не витримала. Вона спочатку намагалася підтримувати розмову, але не сильно розбиралася в їхньому виді спорту, тому скоро перестала питати, пізніше й слухати. Недосип і відсутність обіду відзначилися на дівчині, тому та, під мірний крок догравальника, який її заколисав, задрімала. Хлопці не зразу, але після сердитого бурмотіння сонної другокурсниці, почали говорити тихше.
За розмовами ті й не помічають як вже зайшли до будинку Шико. Не бажаючи її будити, однолітки вирішили занести нахабу, але як тільки ті дійшли до ліфта, їх зустріла перша проблема.
— Ти зараз його ще доламаєш, — Рінтаро робить зауваження блондину, який не перестаючи тисне на кнопку виклику ліфту. Той у відповідь лише біситься, але пристрою дає спокій.
— Прийдеться йти пішки.
— Хтось знає на якому поверсі вона живе? — питає Атсуму, але бачить розгублені обличчя друзів і не витримує. Голос блондина луною розноситься по під’їзду: — Знущаєтеся?!
Саму прикладає палець до губ, наказуючи брату бути тихіше.
— Дев’ятий поверх, — почувся сторонній голос і компанія повернулася у сторону сходів, з яких щойно спустився якийсь дідусь, лукаво посміхаючись. — Хо-хо, як вас багато. А мала не промах. Один її носить, інший сумку. Хлопці, вона вам хоч платить?
— Якби, — пожалівся пригнічений Атсуму, який і був тим хто взяв на себе ношу у вигляді рюкзака знайомої. Але вираз обличчя відразу змінився, як тільки до нього дійшло. — Стійте! Дев’ятий поверх?!
— Тихо! — вкотре шикнув на блондина брат та втомлено пробурмотів, рушаючи вперед: — Не помреш від ще кількох грамів у руці.
— Дякуємо!
***
Прокинулася Юдзуру у своєму зручному ліжку. Секунд двадцять вона витріщалася на стелю, після чого знов заплющила очі та повернулася на бік. Все ж, довго так вона не пролежала. Вже згодом журналістка піднялась, прийнявши сидяче положення й оглянулася. Протерла очі. Та лише тоді піднялася на ноги й вийшла з кімнати. Вона продовжувала активно працювати головою, намагаючись збагнути “коли” та “як” опинилася вдома. Таким чином вона попрямувала на кухню і зразу пішла в сторону холодильнику. Звідти взяла йогурт і сіла за стіл, де вже знаходилися інші члени сімейства. Сестра її була зайнята, клацаючи щось в телефоні, а мама читала якийсь журнал.
— Міцукі знов надрукували на першій шпальті, — повідомила жінка дітям повертаючи до них фото. Сестри лише перевели байдужий погляд на обкладинку.
— Чхати, — хором відповіли вони. Норіко знов вткнулася в мобільний, а Шико закрила очі, розлігшись на стільці.
— Не можна ж так, — Ейка засмучено глянула на дочок, але згодом лише важко зітхнула, змирившись. Поклавши журнал вона ще раз подивилася на фото, після чого відкинула його до іншої частини столу, погодившись з меншими Юдзуру — Дійсно чхати.
— Йошико.
— Чого треба, причепо? — Запитала в сестри названа й відкрила очі. Норіко передала їй свій телефон.
Старша хмуриться та кривиться, читаючи смс.
— Заблокуй його, — вона віддає мобільний назад.
— Я це без проблем, але він не відчепиться.
— Робота того чоловіка платити аліменти. Хай дякує що ходжу хоча б на його дні народження, — фиркнула Шико і здійняла підборіддя вище. — Лише не кажіть що ви хочете піти.
— Нас не запросили. Не ми ж його «улюблена донечка», — саркастично помітила Норіко.
— От же ж мерзотник… І я б з радістю відмовилася від цієї ролі, — буркнула дівчина й вийшла з кухні, прямуючи у напрямку своєї кімнати, де з зіпсутим настроєм, переодяглася у спортивний костюм. Після чого, разом з Ран пішла геть з дому.
***
Юдзуру мовчки вийшла з багатоповерхівки збігши сходами. І досить швидко опиняється на вулиці. Вона зупиняється на сходах і різко сідає на одну. Руда лащиться до господарки, але відстрибує від господарки, коли та голосно кричить.
— Придурок! У нього ще вистачає наглості просити мене про щось подібне! Що б тебе! Старий…
Перехожі лише озираються, певне, думаючи що дівчина не при своєму розумі, і тому, напевно, не підходили ближче щоб не заразитися, або не відхопити у свою сторону якийсь «доброзичливий» коментар. Натомість Йошико, абсолютно ігноруючи сторонніх живих істот шипить і лається, згадуючи одну людину.
Та довго вона не залишається без діла. Вже темніє, та й друзі, певне її вже зачекалися.
Денне світло вже слабенько освічує дорогу, тому в місті вмикаються ліхтарі. Гарно починають підсвічуватися вивіски. На стареньких вже не світять деякі ієрогліфи в назвах. Люди все ще активно ходять вулицями, а у вікнах барів видно як працівники відзначають закінчення робочого дня. Дівчина звертає на майже безлюдну вулицю, де є досить місця і для неї й для Ран. Йде знайомою їй дорогою, доки улюблениця стрибає поруч, натягаючи повідець, що змушую Шико постійно відтягати Ран ближче до себе, щоб та не заважала перехожим.
Згодом, пройшовши ще приблизно кілометр, Юдзуру нарешті опинилася в тому самому парку, де було назначено місце збору. Зупинившись посеред невеличкого напівпустого парку дівчина оглянулася у пошуках «трьох бовдурів». Зараз тут знаходилося не більше 15 людей. Парк був доволі стареньким, але виглядав пристойно і навіть, в деякому сенсі естетично. Багато дерев, кущів і акуратні, але трохи випробувані часом, клумби за якими часом хтось доглядає. Ліхтарі по всьому периметру освічують парк, але там у дальньому кутку один блимає, прямо над невеличкою крамницею сувенірів, яка вже встигла зачинитися. Другокурсниця деякий час насолоджується атмосферою доки не згадує про пошуки друзів і вчасно помічає тих сидячими під деревом.
Ран, яка теж помітила школярів вже знов натягла швору, намагаючись досягти цілі швидше за господарку й привітатися. Юдзуру не сміє її затримувати. Присівши вона не хитрими маніпуляціями швидко відщеплює повідець від нашийника собаки. Після чого задоволено спостерігає зі сторони як Ран стрибає на лежачому під деревом Атсуму, який, не очікувавши такої атаки, кричить, доки його обличчя вже мокре, а над вухом дзвенить собаче гавкання. Але зрозумівши хто на нього накинувся, Мія лащить руду й обіймає, сиплючи у сторону чотирилапої усі відомі йому пестливі та епітети. Часто повторюючи одні й ті самі.
— Вибачайте, запізнилася, — до компанії підійшла інша дівчина, доки Атсуму був зайнятий грою з Ран. — Лови, «О великий волейболіст»!
Йошико попередила блондина, знов нагадуючи про невдалі подачі, за мить кинувши йому повідець. Зв’язуючий натомість хмуриться, але успішно ловить річ, після чого із задоволенням чіпляє руду на швору.
— Ніхто мене не любить, крім Ран. Правда дівчинко? — Мія пестить та обіймає чотирилапу.
Вскочивши на ноги він побіг вперед, не чекаючи друзів, все бурмочучи собі.
— Ох, невже ти нас проміняв? — удав жаль Суна, але Шико лише зморщилася, наглядаючи за його акторською грою.
— Паршиво.
— Дякую.
***
— Ну як? Достатньо назнімала?
— Думаю так, — мовила Юдзу, вкотре кусаючи морозиво, яке недавно купила разом з друзями та підстрибуючи на ходу. Вона широко посміхається, згадуючи про щось та зразу ж озвучує свої думки: — Головне, що розбирати той мотлох не мені.
— Кого ж відьмочка змусила страждати на цей раз? — підтрунює подругу Саму, але Юдзуру лише задоволено задирає підборіддя вгору, відповідаючи:
— Наш маленький редактор, який як раз одужав, — задоволена журналістка заводить руки за спину, тримаючи холодний смаколик зубами. На кілька кроків вона обганяє співрозмовників, повертаючись до них обличчям. Як наслідок, йдучи задом наперед. На пустощі подруги Осаму лише зітхнув. — Савифивофя вфяти в ваф интелву.
— А людською?
Шико витягла молозиво з рота.
— Кажу залишилося взяти у вас інтерв’ю, — вона злизала з пальці частину замороженого соку, що розтанув. Нолодившись смаколиком вона складає вільну руку в кулак та підводить ближче до себе. — Що ж, Суна Рінтаро, наскільки ви задоволенні сьогоднішньою грою Атсуму Мії за шкалою від одного до десяти?
Після того як договорила, Йошико підносить уявний мікрофон ближче до однокласника.
— Один, — достатньо голосно мовив блокуючий, щоб блондин його почув. Той, звісно ж, відповів на провокацію, викрикуючи щось не розбірливе, на що всі троє у відповідь лише посміялися.
Школярка вкотре бере до рота морозиво після чого продовжує свою гру в журналіста.
— Як це прокоментуєте ви, Осаму Мія? Це одоробало ваш брат. Що, на вашу думку, могло спричинити таку паршиву гру з його сторони?
— Заціпся!
Сивоволосий помовчав кілька секунд, дивлячись на Шико розсіяним поглядом. Згодом, нарешті виринувши зі своїх думок він трохи помотав головою.
— Це все вина фотографа…
— Фотографині, — виправила журналістка.
— … Фотографині, яка притягла з собою свою подругу.
— А чим тобі Юме заважала? — відійшла віл своєї ролі журналіста, Йошико.
— Не мені, — Осаму очима показав на брата, наче це все прояснило, але Юдзуру лише перевела погляд з одного близнюка, на іншого, але так нічого й не второпала.
***
— Хм… Ти ж не знаєш — Саму загадково всміхнувся, доки в голові його подруги складаються до купи пазли. — Тсуму ж дуже подобається Токіто.
— Що?!
— Ага-а, — посмішка не сходила з обличчя волейболіста.
— Брешеш.
— Упаси Боже.
— Невже так сильно подобається? Цьому телепню? — крикнула Шико, активно жестикулюючи та тикнувши пальцем у сторону блондина, що зараз грався з Ран. Саму приклав палець до губ, наказуючи дівчині бути тихіше.
— Саме так, — Саму деякий час мовчить, але перевівши погляд на обличчя Йошико не стримується та сміється в голос. Її шокований вигляд дуже потішив волейболіста.
— Як тобі? — нарешті запитав він, заспокоївшись.
— Неочікувано…
— Що ж Токіто?
— А що вона? — все ще не відійшовши від шоку, журналістка досить повільно складала думки до купи, та й хто знає що зараз коїлося у голові журналістки. Саму лиш з виглядом великомученика переводить очі до неба після чого пояснив Юдзуру:
— Їй хтось подобається? Цей телепень звісно… — починає пояснювати дівчині Суна.
— … телепень. — Доповнює Саму, вважаючи що цього достатньо.
— Так, — Суна киває головою і продовжує: — але в разі чого спостерігати за його душевними муками ми не збираємося.
— То може зведемо їх? — Йошико загадково всміхнулася, дивлячись на друзів.
Додати до улюблених