Починаю переклад на українську своєї роботи, яку викладала на російський фікбук.
Ця історія про кохання, ненависть та різні міфологічні події, які відбувались у Сутінках та Первородніх, з вплетінням у ці каноні події нового персонажу.
Частина 1.
Кров. Вона всюди. Але як таке взагалі можливе? Озираючись на всі боки, я бачу той самий будинок, як і завжди, протягом усього дитинства, затишний дворик серед якого я перебуваю, в одну секунду перетворюється на темне згарище більше схоже на поле бою. Зеленого газону як не бувало. Якого біса?
Білий паркан уже не білий, а вкритий чимось темним. Темрява ріже очі. Повільно роблю крок до паркану, майже навмання, і починаю шукати вихід з цього Пекла, але тільки намацую руками щось в’язке, варто тільки придивитися і стає зрозуміло що мої руки в крові, причому по лікоть. Розгубленість і страх витають навколо мене щільною хмарою.
Що за чортівня? Адже всього хвилину тому все було нормально, як це можливо?
Жахливий здогад пронизує мій мозок. Тепер страх, бридкими щупальцями обволікав мене, не даючи глибоко зітхнути.
Це сон, а точніше жах! Так. Тепер потрібно просто-напросто лише прокинутися!
Ущипнувши себе я нічого не досягла, тільки зробила собі синець. Я б так і продовжувала щипати себе якби не дивний звук, який був чутний немов з-за заднього дворика. І що ви думаєте, я вирішила зробити? Правильно! Як у всіх фільмах жахів я вирішила перевірити що там. Тупиця! Але що вже вдієш, якщо до повноліття не блищав розумом, то після вже й поготів. Гаразд, у мене ще є шанс, але якщо продовжу в такому дусі, мене вб’ють десь у підворітті і то в кращому разі.
Опинившись на задньому подвір’ї я спочатку нічого незвичайного не помітила, ну хіба що такий вигляд що й до цього, а саме: всюди була кров. Слава Богам, що було темно, бо той предмет біля дерева підозріло нагадує людську руку, або ногу. Нудота підкотила до горла.
Мої роздуми перервав рваний зітхання і ворушіння купи уламків прямо переді мною. Страх дуже швидко відступив, і я майже без роздумів кинулася туди. Навіть не хочу розбиратися чому мною заволоділи паніка та переживання, ніби там було щось важливе для мене.
За своїми думками я на автоматі розгрібала уламки, поки нарешті не побачила молодого хлопця всього в крові, походу сильно пораненого і в відключенні. Що з ним трапилося і як він опинився в моєму, нехай і колишньому, але будинку?
Намагаючись знайти в кишені телефон, щоб зателефонувати в 911, я відчувала лише паніку і те, що зараз заплачу.
Але чомусь так і не зрозуміла. Так, хлопець походу вмирає, але хіба я не бачила, як помирають люди? То чому зараз я готова розплакатися як маленька за незнайому людину?
Так багато чому, але жодної відповіді!
– Рейні?
Звідки…
– Поле??? Що за чорт? Що трапилося?
– Тссс. Люба моя дівчинко, ну що ти, перестань плакати! Все добре!
Пол сильно закашлявся і через секунду його почала рвати кров’ю. Мені довелося притримувати його голову, щоб він не захлинувся. Страх і сльози душили мене.
— Поле, не вмирай! Будь ласка, не вмирай.
— Сонце, пробач мені будь ласка. І пам’ятай, що я люблю тебе!
І все. Він перестав дихати, а з ним моя душа.
Жахливий крик розірвав тишу, від якої в мене застигла кров у жилах.
***
– Міс Блаффер! Міс Блаффер! Прокиньтеся!
Що?
– Навіщо так кричати? Вам погано?
– Так. Вибачте, будь ласка, можна вийти?
– Звичайно.
– Дякую.
Виходячи з кабінету я почула смішки однокурсників та жарти про те, що на лекціях потрібно менше спати.
Та й плювати на них! Найменше я переживаю за думку, яка залишила на інших, тим більше зараз, коли в голові розгардіяш і думки забиті чим завгодно крім навчання.
Я вирішила піти додому замість останньої лекції. Нехай це було і не найкращою ідеєю, але мені, якщо чесно, начхати на всю цю школу Бізнесу. Так хочеться повернутися до звичайної системи освіти та хоч трохи відпочити.
Відколи ми переїхали з маленької резервації Ла-Пуш до Нью-Йорка минуло два роки і за цей час у мене не було й хвилини відпочинку. Мало того що в школі сидиш майже до вечора, так і після неї купа додаткових уроків мов, танців і малювання, а потім ще потрібно якось вивчити те, що задавали.
Хоча вже пізно міняти школу, бо залишився останній місяць і все — я вільна. І то цей місяць, я можу взагалі не ходити, бо всі іспити склала достроково, через те, що місяці два тому потрапила до лікарні та батьки переживали, що через це доведеться відкласти оздоровчу поїздку до Ізраїлю. Саме тому іспити були складені достроково. Добре, що у батька були зв’язки і жодних проблем не виникло.
Прийшовши додому, я помітила кілька дуже незвичних для мене речей: мама бігала по дому і збирала речі, а батько курив і з кимось розмовляв. Дивно це все.
— Доню, чому так рано?
— Так, мам, пробач це в ост…
— Давай потім поговоримо про твою успішність у школі? Зараз йди збирати свої речі і, сонечко, прошу робити це якомога скоріше!
Незважаючи на весь напускний вигляд повного спокою я бачила як у мами тремтять руки, а це означає тільки одне: щось трапилося.
– Маам! Що сталося і куди ми їдемо?
На це запитання мені відповів батько, який нарешті закінчив телефонну розмову і звернув свою увагу на нас.
– Ми повертаємось до резервації.
– Що? Але чому?
– Гарі Клируотер помер, ми повинні допомогти та підтримати Сью. Збирайся.
Додати до улюблених