Їх тренував Койрондо, той, хто бачив справжні небезпеки в світі під зірками, і кого мовчки слухав навіть Феанаро. Він був саме такий, як його ім’я – неспокійний, швидкий, з якимсь мінливим кольором очей. Казав, що був розвідником – та давно, так давно…
На цю галявину сходились по одному-двоє, щоб не так було помітно. І все ж Моріфінве гадав, що кому треба – знайде і знатиме. Він не дуже вірив у секретність в цих місцях. Та вже яка є.
– Поки ти думатимеш, ти помреш, – казав Койрондо комусь із них, і все-таки це звучало…не по-справжньому. Карністір намагався б зараз уявити, як це – померти, та бачив тільки бліде обличчя Міріелі. А вона ж спить!
Койрондо вчив тримати стрій і розсипатись навсібіч, давав поради і скептично дивився на їхні вправи. Він взагалі був трохи інший, ніж нолдор, народжені в Амані. Хтозна чому. Може, бо не позбувся манери швидко оглядати місце, де опинився. Одного разу він сказав, що завжди дивиться, як безпечно його залишити, особливо якщо поруч є не такі обережні ельдар. Може, щось було в його очах – те, що ніколи не зникало остаточно, спокійна уважність, настороженість, невелика, але постійна.
– Ще раз відкриєшся – коліно проб’ю! – пообіцяла Лінте. – Будеш першим в світі кульгавим ельфом.
З усіх, хто вправлявся тепер зі зброєю, вона була не те що найзліша – але точно одна з найазартніших.
– Спробуй, – коротко відповів Моріфінве. Він неймовірно сердився сам на себе за цю вічно повторювану помилку. Мечі зхрестились, глухий голос металу заповнив галявину.
Пару синців він сьогодні точно заробить. Лінте налетіла на нього знову, як вихор. Вона була швидка і легка, за нею слід було встигати, не втрачаючи пильності ані на мить. Земля під ногами ставала втоптана – але менш зручна і більш невірна. Десь оголився корінець, і врешті Карністір зарив носом, зачепившись носком чобота.
– Не діждеш, – відповів він, перекотившись на спину і вхопивши її за ноги. – Теж полеж.
Вони повалились на розриту землю, брудні і захекані. Не вірилось, що це колись буде серйозно, що колись від цього хтось загине. Хто може загинути від цієї гри – якщо я так, ти так, а тепер обманка. Це ж гра, мов у башти, тільки тілом та шматком металу.
Коли все скінчилось, вони склали кольорові щити під розкидистим дубом і розсілись послухати історії про давнє минуле. Це була вічна розвага, яка нікому не набридала з дитинства. Тут навіть Феанаро, вічно владний і гордовитий, вічно заклопотаний, ставав, мов підліток – слух і очі.
– Там завжди була потрібна пильність, – сказав Койрондо. Він сидів на траві, зхрестивши довгі ноги. Темне волосся спадало на плечі, на сорочку з небіленого полотна. – Якщо відходиш від своїх у темряву, завжди могли з’явитись вони…або він. Той, що страшніший за найтемніший страх. Я власне вважав, що ліси під зірками того варті, але пильність, пильність могла врятувати життя. Ми в Амані не можемо як слід цього збагнути, але варто постаратись.
Вони розходились так само – поволі, не всі одразу, як і зібрались. Феанаро і Койрондо тихо розмовляли на галявині, час від часу з кимось прощаючись. Решта розбирала зброю і залишала це місце.
Мечі не було заведено показувати на вулицях міста, проте тренуватися у володінні ними за межами Тіріону і подалі від цікавих очей – що ж, принаймні друзі та однодумці Феанаро про це не забували. Ліероссе думала, що не вони одні. Цікаво, міркувала вона, чи брав хтось слово з Інділін – мовчати про щось подібне.
Глядачів на це видовище пускали рідко, хіба чийогось молодшого брата чи сестру. Тому батько одразу попередив Ліероссе, що не варто надто привертати до себе увагу. Хочеш дивитись – дивись, та це не вистава. Вона постаралась причаїтися десь біля найближчого дерева, злитися з ним і нікому-нікому не заважати.
Майстер Феанаро, якого вона бачила і раніше, тут був зовсім інший. На святах, увінчаний самоцвітами з живим світлом, він здавався їй героєм якоїсь давньої казки, а не живим ельфом. Та тут було зовсім інше. Одяг – який не шкода, шкіряні наручі, з яскравого – тільки щит, оздоблений червоною зіркою на вісім променів. Ліероссе зачудовано спостерігала, як він відбивав наступ одразу трьох ельдар, наче сам мав потрійну силу.
То було свято спритності і сили. Якщо не думати про те, що зброя призначена щонайменше ранити, якщо забути, чому її було створено – цим можна було милуватись, мов танцем. Іноді вона вишукувала очима одного з ельдар, того, до кого її погляд мимоволі повертався уже давно. Вони бачились дуже рідко – точніше, не бачились, а розходились десь на вузькій вулиці чи минали одне одного десь під огорожею, бо жили неподалік. Якщо довго на когось дивитись – чи він відчує погляд? Ліероссе не хотілося б бути спійманою на цьому підгляданні. Тим паче знала від інших, що цей чоловік не забариться сказати якусь гидоту тому, хто невчасто потрапить під руку. То, може, на краще, що здалеку він видається симпатичним, а ближче підходити не варто…
Але так у той день і сталося, ледве вона рушила в пошуках для себе непомітнішого місця, аби дочекатись батьків – він виник перед нею, розпашілий від бійки, в брудній сорочці, з розпатланою чорною косою, перекинутою через праве плече.
Ліероссе мало не налетіла на четвертого сина Феанаро, ткнувшись йому носом просто в груди. Чи це він мало не налетів на неї, вийшовши назустріч з-за дерева, наче привид зі світу під зірками – раз і все, згадуй як звали.
Що ж, до неї говорили як до дорослої, і вона мала поводитись як доросла. Дівчина приготувалась достойно відповісти, якщо він почне сварку – тобто розгубила всі думки з голови.
Коли Ліероссе, метнувшись до батьків, що теревеніли зі знайомими під великим дубом, повернулась до Моріфінве, він тримав в руках її вишиту торбинку, з якої звисав клапоть тканини, рукоділля, не запхане до кінця куди слід.
Ліероссе замість своїх речей відчула в руках змокрілу багатостраждальну білу квітку. Сунула її за вухо.
На галявині було, можливо, ще багато народу.. Можливо. Ліероссе здалося, що краєм ока вона бачила майстра Феанаро, який говорив, широко жестикулюючи, наче досі бився з повітрям. Та чи того разу вона його бачила, а може десь іще?
Він уже заховав меча у піхви, закинув щит за спину, і тепер простягав їй руку. Щоки потроху переставали пашіти, погляд заспокоювався.
Вони пішли навпростець, продираючись крізь зарості і перестрибуючи струмки, поки башти Тіріона не лишились далеко позаду. На обличчя падало світло, вітер перебирав волосся.
Шепіт тої води скоро долинув до них, ніжний і трохи тривожний, наче тоненький струмок вповні міг усвідомлювати свою приховану силу. Попереду був невеличкий водоспад, що утворився – чи був утворений – в руслі швидкої невеликої ріки. Мереживо збитої піни відбивало в собі сотні крихітних веселок. На зеленому березі квітли срібні квіти зоряниці, а в заплаві біля берега – розкішне латаття.
Ліероссе завжди і всюди примічала малину. Побачила її і тут. Червоні ягоди якраз дозрівали, і поки Моріфінве шумно змивав з себе сліди бійки, вона полізла в кущі, підібгавши спідницю, аби не залишити її на колючках. Збирала в рот, тоді – в край подолу, бо з’їсти все самій видалося їй все ж нечемним.
Ліероссе озирнулась на його голос і побачила, що він переплітає мокрющу косу, просто деручись крізь зарості.
Пік світла Лауреліни минав. Повітряне золото ставало прозорішим і ніжнішим, на траву повільно лягали дуже легкі, майже невагомі сутінки – як тінь на воді, не густіше. Вітер вщух. Десь у хащі заливались птахи, і до них згодом приєдналася тонка дримба цикади. Вони сіли поруч, біля води, біля верби, до якої Моріфінве притулив щит, непотрібний і незручний на прогулянці. Слухали водоспад і дивились, як переплутані вербові гілки полощуться у річковій прохолоді.
Вони замовкли. Іноді абсолютно немає потреби говорити, навіть якщо ви щойно познайомились і багато про що могли б запитати. Наприклад, коли тьмяніє Золоте древо, і в тиші готується срібний світанок його близнюка, а від ріки піднімається ніжний туман.
Ліероссе завмерла і впустила залишки малини на траву. Щокам стало гаряче і холодно від водяного туману.
Коли Моріфінве повертався додому, там наче повимерло – всі чи то спали, чи то розійшлися у своїх справах. Він відчував глибокий світлий сум, хтозна, більш глибокий чи більш світлий. З-під ніг чкурнула білка і злетіла на верхівку яблуні.
В час змішання світла лягла дрібна діамантова роса.
На даху біля парадних дверей ходила гордовито велика біла птаха – здається, чайка. Нечасто вони сюди залітали.
Ельда поклав руку на товсту яблуневу гілку і задумався, дивлячись між пальців на шерхку кору. Сум в його серці мав присмак смоли та яблуневого меду, запах трави та теплого мокрого каміння. Світ був прекрасний.
Моріфінве відволікли від думок кроки та відчуття напруження в повітрі, наче збиралась гроза.
Це був Мелкор. Він йшов від того входу, що вів до майстерні Феанаро, до воріт, неквапом, поважно, наче теж дихав вологим чистим повітрям.
Мелкор минув трояндові кущі, шипшину і старий горіх. Його довга сіра халамида чіпляла листя і струшувала росу. Тоді відчинив собі сам і вийшов, лишивши одну половинку воріт відчиненою.
Моріфінве найбільше за все в світі ненавидів безлад. Та половинка аж саднила йому, поки йшов, лаючись, зачиняти.
– Ти говорив з ним, atarinya?
– Та ні, я його попросив…як завжди. А чому ти питаєш? – Феанаро роздивлявся давно знайомий сад наче новими очима. Він накинув плащ, немов його лихоманило, очі почервоніли від безсоння чи пилу в майстерні.
– Бо він тут топтався, – відповів Моріфінве. – І ворота не зачинив.
– Ворота, – промовив Феанаро. – Вмієш ти сказати важливі слова. Подивися, сину, тобі не здається, що для цих часів у нас якась надто декоративна огорожа?
– Ходить хто хоче, – погодився Темний. – Прохідний двір.
– Отож-бо. Давай поміркуємо, що можна зробити в цих умовах. Камінь? Метал?
Вони стояли поруч, вітер легенько хитнув віти, під ноги впало кілька сухих листків. Світло, таке ніжне, таке звичне, було ірреальним в цю мить. Наче уже настали якісь інші, набагато темніші часи, а очі чомусь досі бачать звичне світло Дерев…
– Якщо логічно – що ми плануємо? – спитав Моріфінве. – Витримувати тут облогу чи надавати кому слід по морді і вирушити звідси? Чого ми маємо досягти з цим парканом?
– Виграти час, якщо все буде кепсько. Врятувати…все цінне, – батько уважно дивився на паркан, наче намагався розгледіти в білій кладці щось нове. – Ми не всі озброєні в цьому домі, та й мало там що. Ну а далі як піде.. Може, це вони звідси заберуться. Я б так швидко не вирішував.
– Мама і Хісілінде, це всього двоє, – відповів Моріфінве.
– Аби не заважали, – роздратовано відповів Феанаро. – Беззбройний – не біда, та й виправити це можна легко. От корисний…той, що заважає – біда.
– А я думаю, що, коли дійде до діла, всі наші будуть на нашому боці. І мама – першою, – відрізав Карністір. – Я навіть не думаю, я знаю це.
Він зупинився, торкнувшись рукою шерхкої кладки, і намагався побороти запаморочення, яке відчув при цій розмові. Йому було недобре, аж під ложечкою засмоктало. Вони взагалі не мали вести такі розмови.
– А хіба не ясно? – Моріфінве обернувся до нього, і тепер вони дивились очі в очі – однаково темні і майже однаково полум’яні в срібному присмерку.
– Ясно, але, – відповів Феанаро. – Тобто це добре, що ти в нас віриш. Та запам’ятай моє слово – найближчим часом ми дізнаємось про себе та інших стільки, скільки зроду не знали.
– Чому ми більше не готуємось до походу? – спитав Моріфінве, дивлячись прямо перед собою, наче потреби зустрічатись поглядами не було.
– Ми готуємось. Але ти ж розумієш, що це має бути так – ми вирішили і вирушили. А не так – ми забрались, підібгавши хвости? Тому доводиться займатись усіма справами одразу.
Він чув, як дзенькнула ажурна хвіртка – ледве чутно. Кроків не зауважив. Та щось всередині тьохнуло.
Ліероссе стояла під його ґанком – боса, у довгій блакитній сукні, наче незабудка.
Вони грали в цю гру уже деякий час. Вона приходила, нечутно ступаючи по траві. Сідала поруч. Іноді він чекав її десь біля дому, і вони йшли – часто мовчки, і кожен усміхався сам собі. Іноді говорили, і все – ні про що, бо важливого кожен торкатись боявся, хоч і кортіло, наче ранки на губі.
Деякий час вони мовчали. Він дивився на неї спокійно і приязно, а їй чогось вперше стало не по собі.
Він замовк. Рівне срібне світло падало навскіс на порожній чистий стіл, на бильце крісла, де лежала його рука з одним срібним перснем із тисненими молотками, бойки – у вигляді пташиних голів. Це було особливе мовчання, якого ніколи Ліероссе не чула, яке пробирало до серця.
Вони залишали дім Харвенде разом, хоча йти їм було в різні боки. Постать Моріфінве подруга угледіла раніше за Ліероссе.
Подруга мовчала.
Вони рушили вулицею, залишивши Інділін за спиною. На плечі у Феанаріона висів мішок, через руку було перекинуто темно-сірий плащ.
Дім, де мешкала родина Ліероссе, був зовсім невеличкий. Перед найбільшим вікном ріс розмарин, який дівчина поливала щоранку, на старій груші – її дитяча гойдалка, одна відполірована ясенева дошка. Вдома був тільки батько. Росселін любовно полірував меч у дальній кімнаті і не одразу навіть розчув, що хтось відчинив двері. А і коли зрозумів – не одразу привітався. Росселін скаржився, що міські стіни завжди занурюють його в думки та позбавляють уважності. Та дім собі змурував і час проводити в ньому любив.
Ліероссе вкотре зрозуміла, що дорогі їй ельдар здебільшого ніяк не ладнають одне з одним. На мить вона безкінечно зажадала опинитися в тому світі невикривленої Арди, де всі любитимуть одне одного, і так легко буде любити їх… Чи хоча б у Амані недавнього минулого, яке вона застала лише в переказах. Та у неї було лише тут і тепер. Лише кивнути батькові і поквапитись до гостя.
Вона усміхнулась, але її душею ще володів сум. В цій кімнаті з білими завісами, де на ліжку, поверх хутряної ковдри, ще дрімала улюблена лялька у вишитій простенькими квітами сукні, раптом стало якось інакше. Наче і світла вдосталь, і місця вистачає, як завжди. Та щось невмолимо змінювалось, і Ліероссе не могла опиратись цьому. І не хотіла, бо дерева ростуть, гусінь скидає кокони, і все плинне.
Його погляд впав на незавішене вікно, затримався, і уже в наступну мить Феанаріон визирав звідти – наче тривожно, так і не випускаючи одежину з рук.
Сусідський кам’яний ґанок з козирком у вигляді пташиного крила було видно цілком непогано. І з нього на золотаву доріжку щойно ступив саме той незвичайний вала у сірому, про якого стільки говорили. Він стояв до Моріфінве та його подруги в пів оберта і, здавалось, ґречно помахав господарям, перш ніж рушити у своїх справах.
Додати до улюблених