Гостинність Темного Лорда

— Як ти, нормально? — спитав Гаррі, співчутливо заглядаючи їй у вічі.

Герміона кивнула, хоча зовсім не була в цьому впевнена. Вони стояли в коридорі будинку на площі Ґримо, і вона зовсім не пам’ятала, як потрапила сюди. У животі важко осіла тривога. Северус стояв праворуч від неї з непроникним виглядом. Як же вони опинилися тут? Як примудрилися позбутися Керроу?

— Слава Мерліну, ми витягнули тебе, — посміхається Стелла. — Ми всі місця собі не знаходили.

— А я вже подумав, чи не з доброї волі ви пішли? — напівжартома каже Сіріус.

Северус невиразно гмикає.

— Згадавши про тебе, я вагався, чи варто повертатися, — в’їдливо повідомляє він.

Герміона розгублено мовчить. Всі посміхаються і дивляться на неї з очікуванням. Тривога у животі неприємно пульсує. Вона робить глибокий вдих, щоб заспокоїтися, і озирається навкруги. Штор, що закривали портрет Вальбурги, більше немає, як і плями на місці полотна. А от голови ельфів-домовиків повернулися на свої місця. Нащо Реґулус їх знову розвішав? У кутку плете павутиння павук — сам маленький, а лапи довгі й тонкі, як ниточки.

— Герміоно, — кличе її Стелла.

Герміона переводить погляд на своїх друзів. Вона все ще розгублена настільки, що навіть радості від зустрічі не відчуває.

— Ти хоч рада? — запитує Гаррі. — На тобі лиця немає.

Павук у кутку старанно будує повітряну фортецю. Прибрати б його звідси.

— А як ми потрапили сюди? — питає Герміона.

Новенького комоду під стіною вона теж не пам’ятає.

— У тебе закляттям влучили, тож ти не пам’ятаєш, — відповідає Сіріус. — Так буде певний час.

— А Мітка? — Герміона відчуває раптову ворожість до них усіх: і до друзів, і до Сіріуса, і до Снейпа.

— Нам вдалося її нейтралізувати, — хвалиться Гаррі.

Павук у кутку нестерпно дратує.

— Як ви нейтралізували Мітку? — питає вона, знаючи, що це сон.

Слід тільки сильніше напружитися — і очі Гаррі із зелених стають червоними.

Гаррі починає сміятися — спочатку глухо, а потім усе голосніше, голос його стає вищим і неприємним.

Герміона розплющила очі й різко сіла в ліжку вся в холодному поту. Серце шалено калатало. Вона підтягнула коліна до грудей і вперлася в них ліктями, обхопивши голову долонями. Сон намагався вислизнути. Ні, треба зосередитися і відтворити всі деталі, знати, що відбулося. Коридор, що з ним було не так… Голови ельфів знову висіли на стінах, так. А ще новенький комод. Герміона зрозуміла, чому — такою обстановку бачив Волдеморт, мабуть, ще в ті часи, коли були живі батьки братів. Виходить, до її спогадів йому пробратися не вдалося, якщо довелося задовольнитися власними. Гаразд. Це добре. Отже, він не всесильний, вона може щось ховати від нього. Чи це тільки випадковість? А якщо Волдеморт щось навіяв її підсвідомості? Герміона сковтнула, колючий страх заліз їй під шкіру. Темну кімнату заповнило відчуття чиєїсь присутності. Герміона втиснулася в спинку ліжка, цокаючи зубами від страху й ознобу, що охопив її. З рота при видиху раптом повалила біла пара. Вона знову сковтнула й обхопила себе руками. Потрібно спробувати розпалити вогонь у каміні. Адже для неї це легко, слід лише подумати. Але як вона не намагалася, нічого не відбулося — її сила зникла, ніби ніколи й не було. Стало нестерпно холодно. Герміона замружилася й затрясла головою.

— Це сон, — зашепотіла вона. — Це все ще сон… — звісно, це був сон, адже на вулиці зараз має бути день.

«Хто», — зазвучало у неї в голові. Вона стиснулася в грудочку, намагаючись виштовхати голос зі своєї голови. «Хто знає мою таємницю?» — вимагав голос, вкручуючись болем у скроні. Герміона знову затрясла головою, яка й так розривалася від болю.

«Ти знаєш?»

— Н-ні-і! — тремтячим голосом видушила вона.

Думати було неможливо. Біль все зростав.

«Хто з твоїх друзів знає мої секрети?»

Від холоду аж було важко дихати. Герміона цокотіла зубами, але головний біль розмивав усі інші відчуття. Будь ласка, нехай це припиниться.

— Я не знаю! — несамовито заволала вона.

З носа бризнула кров, заливаючи обмерзлу тканину светра. Герміона скрикнула. Кров лилася струмком, безупинно текла підборіддям, по грудях, по руках, якими вона намагалася її витерти. Якщо це негайно не припинити, вона помре! Герміона відкинула голову.

Над нею, просто на стелі, спліталися незліченні зміїні тіла. Луска волого блищала у світлі смолоскипів, кільця звивались і розгорталися, змії повзали одна по одній, їхні огидні тіла майже чуттєво перепліталися й заплутувалися. І раптом ноги Герміони відірвалися від ліжка, і вона полетіла вгору… ні, вниз, просто в сплетіння змій. Через мить вона впала посеред плазунів. Змії розлючено засичали. Герміона хотіла одразу піднятися, але її обвили величезні обручі, не дозволяючи зрушити з місця. Змії копошилися в її волоссі, просто під вухом лунало шипіння, і вона відчула, як повільно тоне в цьому морі лускатих тіл. Ні, Боже. Герміона жалібно пискнула. Над нею показалася велика трикутна голова Нагіні, що дивилася на неї червоними, як у її хазяїна, очима.

«Кажи! Хто знає мій секрет?»

— Я не знаю…

Змія проповзла в неї прямо по обличчю, обручі навколо зімкнулися тугіше. Це ж тільки сон, тільки сон, уві сні неможливо померти… Зміїні тіла спліталися над нею, закриваючи останні просвіти, ковзаючи її обличчям. Щось схоже на землю забилось у ніздрі, не даючи зробити вдих. Ні, ні, не треба…

Герміона впала з ліжка, боляче стукнувшись головою, і, мабуть, від цього прокинулася. Вона відразу провела долонею по обличчю — ніякої землі, але шлунок звело від одного спогаду. Вона кинулася у ванну і зігнулася над унітазом, а потім, як завжди після блювоти, розплакалася. Її бив озноб, у роті стояв гіркий неприємний присмак, а шлунок судомно стискався. Герміону ще раз знудило, і вона безсило опустилася на холодні кахлі, привалившись спиною до ванни. Якийсь час вона сиділа в темряві, перечікуючи, поки шлунок прийде в норму. Дуже повільно до неї повернулася здатність думати. Вона відразу зосередилася на своїй силі. Всі смолоскипи в приміщенні, а заразом і камін спалахнули яскравим полум’ям, обнадіюючи, що це справді не сон.

Герміона обхопила коліна руками і дивилася перед собою, боячись заплющити очі довше, ніж на секунду. Вона почувалася маленькою, беззахисною та абсолютно самотньою. Було нестерпно знати, що ніхто їй не допоможе, що сподіватися їй нема на що. Їй було тим важче, що в першому своєму сні вона бачила обличчя друзів, хай навіть очі Гаррі стали червоними. Відчуття було таке, ніби минуло ціле життя з їхньої останньої зустрічі. Очі сповнилися сліз. Герміона була переконана, що ніколи більше не побачить їх, можливо, взагалі не вибереться із цього замку живою. Їй стало нестерпно шкода себе, і в голові закрутилося відчайдушне запитання: «Чому саме я? Чому це все зі мною?» Уткнувшись обличчям у коліна, Герміона тихенько заплакала.

***

Северус сидів у кріслі, витягнувши ноги. Кожна клітинка тіла нила після покарання від Темного лорда. Але в руці він замість тонізуючого зілля тримав склянку віскі. Ґіневра стояла біля вікна в іншому кутку спальні, гризучи ніготь. Вона рідко так робила, але за цю звичку її сварили всі, включно з вірною подружкою Талією Стівенсон. Розьє якось намагався ще й Северусу привтикнути за такі невідповідні манери нареченої і дуже розчарувався, коли той ніяк не відреагував.

Северус мимоволі відзначив, що Ґіневра зайняла найвіддаленіший куток кімнати і це його повеселило. Вони зробили вигляд, що спатимуть разом, аби мати можливість поговорити без Керроу, але Ґіневра смішно збентежилася.

— Він вважає нас настільки жалюгідними, що відрядив нянчити нас тільки двійко цих засранців? — зрештою спитала Ґіневра.

Северус якось пропустив момент, де вони відверто поговорили по душах і дійшли висновку, що треба щось робити.

— Ну, вона в нього, тож ми не будемо нікуди рипатися, — ліниво сказав він. У принципі, вже на все насрати. Лізтиме Лорд в голову Ґіневрі чи ні, дізнається, як Северуса від нього верне чи ні. Їм усім так чи так скоро кінець. Коли Лорд вирішить, що набавився, і спробує вбити Герміону, лишатися осторонь якось не вийде.

— Давай на чистоту, — повернулася до нього Ґіневра. — Це все закінчиться знаєш чим? Він просто вб’є її.

Северус повільно кивнув. Його реакція чимось не влаштувала Ґіневру, бо вона дуже обурено фиркнула.

— І що ти збираєшся робити, коли він її вб’є?

— Ну, — Северус покалатав напоєм у склянці. — Помремо всі разом. Як одна сім’я.

Ґіневра знову фиркнула.

— І це все?

— У неї тепер теж Мітка, — нагадав Северус. — Що я можу зробити? Навіть якби вона втекла, це сране тавро повільно вб’є її або ж решта вистежать.

Ґіневра сіла на ліжку спиною до нього. Северус міцніше стиснув губи. Звісно, йому б хотілося сказати їй щось зовсім інше. Що вони врятуються, що попереду довге щасливе життя бодай для Герміони. Але тепер вона така сама бранка Мітки, як і вони двоє. І скільки б він не крутив цю ситуацію в голові, виходу не існувало.

— Не знаю, з яких причин ти ніколи не був повністю відвертим зі мною, — глухо заговорила Ґіневра. — Я списую на те, що я не можу захищати свою свідомість від Лорда так, як ти. Може, звісно, я не права і… — вона не стала закінчувати речення, лише труснула головою. — Я бачу по тому своєму щоденнику, що мені хотілося вирватися. Хтозна, може, я кудись поділа Герміону просто щоб вона не росла в сім’ї Смертежерів. Якщо це таки я її покинула, а не мама викинула. І… скажи, що я не права! Подивись на Драко, на це все.

Северус мовчав. Ґіневра поглянула на нього через плече.

— А ти, Северусе? За кого ти насправді був? За Лорда чи Дамблдора?

Він так сильно стиснув склянку, що та ледь не луснула. І не витримав погляду Ґіневри.

— Мені б хотілося бути за нас з тобою. Але вийшло… як вийшло.

Ґіневра різко відвернулася.

— У тебе, — вона прочистила горло, проганяючи сльози, що чітко звучали в голосі, — у тебе є можливість зв’язатися з ними?

— З ними? — не одразу зрозумів Северус.

— З Блеками, що тут незрозумілого? — раптом роздратувалася Ґіневра. — Я хочу поговорити з Талією.

— Навряд чи вона вміє знімати Мітки! — своєю чергою розізлився Северус.

Ґіневра підвелася й розвернулася до нього.

— Ми маємо спробувати зробити бодай щось! — пошепки прокричала вона.

— Що, наприклад? Підставити Герміону якомога швидше? Якщо Керроу помітять наші маневри, їй одразу настане гаплик!

— То що ти пропонуєш? — прошипіла Ґіневра.

— Зачекаймо, поки вона буде тут, — запропонував Северус. — Знаю, тобі страшно за неї, але Лорд лишив у себе всіх малих, не тільки її. І ще ця його дурнувата ідея з балом дає надію, що до Гелловіна він Герміону не вб’є.

Ґіневра так дивилася на нього, що Северус наготувався, що в нього зараз спалахне мантія.

— Гаразд, — зрештою вона просто рухнула на ліжко. — Мені треба відпочити. Поспиш на дивані.

Северус не став нагадувати, що це взагалі-то його кімната.

— Можна хоч подушку взяти?

Ґіневра не обертаючись кинула в нього подушкою і поцілила в голову.

— Це якесь домашнє насильство, — пробуркотів Северус і поплівся до дивана.

Почувся тихий «хрюк» — схоже, вона спробувала не засміятися вголос, але не зовсім вдалося.

***

Реґулус весь ранок просидів біля воріт маєтку Принців. Хвіст жив своїм життям, скажено лупашачи його по боках, та він не зважав. Брама перед ним була відчинена, проте він прекрасно знав, що без запрошення господарів туди не увійдеш. Якщо підібратися впритул, шерсть електризується від безлічі нашарованих чарів. З кущів при дорозі він бачив Снейпа й Морров, які на світанку сунули до маєтку в компанії двох Керроу. Керроу виглядали зловтішно, сімейство Герміони — пригнічено. Самої Герміони з ними не було і Реґулус ледь втримався, щоб не податися додому далі валятися в апатії. Він сподівався, що вона не мертва. Але Морров була б ще сумніша, якби Герміону вбили, правда ж? Тож Реґулус сидів і сидів, гніваючись на зачаровані ворота і марно сподіваючись, що Герміона надійде пізніше.

На терасі викурювала сигарету за сигаретою пані Снейп. Вона походжала туди-сюди, пару разів глянула на ворота, через що Реґулус ще більше сподівався таки побачити Герміону згодом. Та вона не йшла.

«Я нерозважливий», — підсумував він, коли в голові зринула нова ідея і Реґулус уже точно знав, що втілить її, хоча це було збіса ризиковано. Він потрюхикав дорогою вниз. За найближчими деревами перекинувся на людину і роз’явився. На площі Ґримо він черкнув короткого листа Нарциссі, пропонуючи зустрітися. Все одно Рабастан вже мав всім розпатякати, що він теж «воскрес», а якщо не розпатякав, то й нехай. Навряд його лист доведе Нарциссу до інфаркту. Він призначив їй зустріч на старому місці, де вони часто гуляли вдвох.

Тоді Реґулус вирушив до Лігва. Там був справжній рейвах. Безліч людей й коробок. Щойно він прибув, як на нього одразу налетіли Стелла з Гаррі. Мішки в них під очима були більші за самі очі.

— То коли ми підемо рятувати Герміону? — діловито поцікавився Поттер. Вони хвостом ув’язалися за Реґулусом.

— Чому ти звертаєшся з цим саме до мене? — насторожився Реґулус. Невже Сіріус переповів їм, як він жував шмарклі у своїй кімнаті?

— Хіба ти не справжній англійський джентльмен? — озвалася Стелла. — Панна в біді. Це має на генетичному рівні спонукати тебе до дій.

— Я — виважений англійський джентльмен, — наголосив Реґулус. — Я дію за планом. Намагаюсь принаймні. Поки що його в мене нема.

Стелла виглядала по-справжньому розчарованою. Мерлін, вони з Сіріусом вважають його якимось надмозком, чи що? З одного боку, приємно, а з іншого взагалі-то є речі, непідвладні нікому.

— Що це за коробки? — мимохідь спитав він.

— Тато з орденцями напиздили паличок з майстерні Оллівандера, — сказала Стелла. — Про всяк випадок.

Реґулус оцінив певну здатність Ордену до планування.

— А ти що?

— Паличка прадіда Арктура мені гарно підійшла, — звітувала Стелла і Реґулус відчув дрібку ревнощів.

— То надії врятувати Герміону у нас нема? — спитав Гаррі. — Я бачив по Карті мародерів, що слизеринці, які пішли з нею, сьогодні навідували Гоґвортс. Без неї.

Реґулус намагався прогнати від себе найсумніший сценарій.

— Технічно ми можемо трохи порадіти, що ти виявився родичем Лорда.

— Технічно? — повторив Гаррі. — А в чому підступ?

— По ідеї, якщо Лорд ставить допотопні васальні тавра своїм послідовникам, то його родич може їх зняти, — сказав Реґулус.

— Але це не точно, — зрозумів Гаррі.

— Просто я ніколи не натрапляв на таке закляття, — пояснив Реґулус. — А я шукав. Не вірив, що зняти тавро зможе не кревний родич, але все ж бодай поглянути на закляття хотілося. Та його, можливо, не існує. О, і створити щось подібне я теж намагався і впевнений, що не я один.

Стелла гмикнула.

— Може, про закляття знає тільки сам Лорд, — продовжував Реґулус. — А може, його й нема, і він самостійно перевідкрив спосіб таврування. Або воно в бібліотеці Поттерів.

— Або Принців, — пожартувала Стелла. — З їхнім прізвищем було б дотепно.

— Хех, ага, — трохи нервово гигикнув Реґулус.

— Але закляття можна шукати роками, — сумно додав Гаррі.

— Будемо шукати всі разом, я інших ідей не маю, — ще сумніше додав Реґулус і штовхнув двері бібліотеки.

На нього витріщилася купа очей. Запала хвиля мовчання. Всі наче скам’яніли. Першою оговталася Андромеда:

— Реґулус?!

— А, так, — Сіріус відхилився від столу, поставивши стілець на задні ніжки. — Забув вам сказати…

— Очманіти, — видихнув Люпин.

Реґулус розвеселився від їхніх круглих очей і розвів руками:

— У плоті й крові.

Дикозор Муді, схоже, не зрадів, старий мудило. Реґулус обдарував його окремою бісячо нахабною посмішкою.

— Шо ви, діду, геть здали, як я бачу.

— Заткайся, наволоч, — Муді теж не став церемонитися.

— Аласторе, — професорка Макґонеґел були на боці Реґулуса прямо як у шкільні роки.

— Що, через цю скотину в мене шматка носу нема! — спробував звернутися до ґрифіндорської справедливості Дикозор. Гаррі й Стелла вражено поглянули на Реґулуса.

— Ти перший почав, — нагадав йому Реґулус. Він добре пам’ятав ті жахливі виразки на руках, які Нарцисса лікувала йому місяць і весь цей час вони жахливо свербіли, а чухати їх не можна було.

— До того ж, відсутність носа тебе анітрохи не змінила, а я, на відміну від декого, маю гарне личко, мене спотворювати негуманно, — додав Реґулус.

— А ось і ворог держави номер один! — гучніше, ніж треба, сказав Кінґслі, помахавши Гаррі рукою.

— За вашу голову, любий Гаррі, дають сто тисяч галеонів, — світським тоном повідомила Талія. — А особам, які переховують злочинця, наказано негайно видати вас владі, інакше вони сядуть до Азкабана за зраду короні… тобто державі.

Реґулус наблизився до столу, про всяк випадок тримаючи Муді в полі зору, і взяв газету. На першій шпальті красувалося величезне фото Гаррі. Навіть трохи образливо бути не ворогом номер один.

— Поки що нам дають найостанніший шанс перекинутися на їхній бік, — Сіріус показав лист із міністерською печаткою, — запрошують з’явитися до Міністерства, щоб засвідчити свою лояльність до нової влади. У разі неявки на нас чекає обшук та ув’язнення. Звісно, потрапити до Ґримового Лігва вони не зможуть, а ми не такі дурні, щоб приходити до них на розмову.

— Новим Міністром магії призначено Сальвадора Нотта, — продовжила хвилинку новин Талія. — Ще й запроваджено однопартійну систему. Легальною визнається єдина партія, що називає себе «Радикальною консервативною партією британських чистокровних магів». Заборонена будь-яка агітація проти встановленого режиму і пропаганда протилежних поглядів. Порушників буде заарештовано та передано до рук правосуддя.

Видно було, що Гаррі це вразило. Реґулус гортав газету, розуміючи, що збувається тупо все, про що Смертежери мріяли у попередню війну.

— Ого, Комітет службових розслідувань, — оцінив він, — який сьогодні ж уранці погодив арешт голови Департаменту правопорядку Кінґслі Шеклболта, а також аврорів Аластора Муді та Німфадори Тонкс, — він поглянув на дівчину. — До речі, привіт. Ми не знайомі.

— Так, — вона простягнула йому руку. В неї було коротке фіолетове волосся. — Ти той брат, котрий за традиційний шовінізм і сегрегацію.

Реґулус потиснув їй руку. Ще одна язиката панянка з їхньої родини, нічого несподіваного.

— Так, це саме я, — підтвердив він з милою посмішкою.

— Що ше такого важливого? — спитала Талія у простір. — Маґлонароджені мають встати на облік.

— А ви, юнацтво, відучуйтесь називати нашого опонента на ім’я, — суворо сказав її батько.

— Чому? — здивувався Гаррі.

— На його ім’я може бути накладено Заборону, — пояснив Реґулус. — Він практикував таке ще минулої війни. Тому його й почали називати Відомо-Хто. Більшість сміливців просто не чули про ритуал Заборони на ім’я. Виглядало це так, ніби одна згадка про нього викликає Темного Лорда, немов самого диявола. Жах вселяло ще той.

Він і сам був трохи шокований швидкістю розвитку подій, але волів про це не замислюватися, щоб не опускати руки.

— І лише одна хороша, але надзвичайно значуща новина, — Сіріус помахав у повітрі ще одним листом. — Ґобліни офіційно оголосили про свій нейтралітет. Банк Ґрінґотс тимчасово зачиняється, але у приватному порядку обслуговуватиме всіх своїх великих клієнтів.

Реґулус аж збадьорився. А Гаррі, здається, не дуже розумів силу грошей, бо не виявив ентузіазму.

— Якщо ми все ще багаті, — сказав Реґулус, — то треба ще й лишатися знаменитими. «Віщун» співпрацює з Відомо-Ким, як ми бачимо, тому нам потрібна якась інша газета і якесь радіо, щоб всім похвалитися наявністю підпілля.

— Наш друг допоможе організувати радіо, — підняв руку один із численних Візлі, той, яких було два однакових.

— Чудово, — покивав Реґулус.

— Газета, яка не всереться бути проти? — почухав підборіддя Муді.

— Знаю! — випалив Гаррі. — Журнал «Базікало»! Його видає тато Луни! Ми могли б попросити його про допомогу.

Отже, не все так погано. Невдовзі аврори пішли шукати інших прибічників серед колег, близнюки вирушили до свого друга з радіо, а решту Реґулус ознайомив зі своєю теорією щодо Мітки, поки Сіріус, противно хихикаючи, писав «Маніфест свободи».

— Серйозно, ми будемо рятувати Смертежерів від жахливої долі? — бридливо спитав один з Візлі, здається, друг Гаррі.

— Так, — знизав плечима Реґулус. Він взагалі-то не дуже хотів посвячувати у свої пошуки це сімейство, проте часу теж було катма і чекати, поки вони всі кудись заберуться, можна вічно. — Мітка, окрім усього іншого, витягує з кожного носія по дрібці магії на користь Лорда. Це не відчутно для самого мага, але разом ці крапельки сили додають потужності Лорду. В наших інтересах позбавляти його підтримки. А судити їх будемо після перемоги.

В очах рудого читалося, що й самого Реґулуса варто б засудити. Власне, в очах усіх рудих. Та про можливі неприємності Реґулус теж думатиме після війни. Він крадькома зиркнув на Сіріуса, щоб оцінити реакцію того, але брат разом із дружиною все ще гигикав із власних дотепів у статті. Ідеальна пара: в нього тупий гумор, і в неї насправді теж, просто вона це приховує від усіх, крім нього. Можна починати заздрити цій ідилії. Хоча чого це «починати»?

— Якби знайти саме закляття, то можна було б спробувати створити протидію самостійно, — припустила Андромеда.

— Так, я колись пробував наосліп, — сказав Реґулус.

— З такого рідко виходить щось добре, — не забула менторським тоном озвучити очевидне Андромеда.

— Я знаю, — натягнуто відповів Реґулус.

«Зрадниця». Він не міг нічого з собою вдіяти — це слово крутилося в голові при кожному погляді на кузину. Андромеда, як і Сіріус свого часу, проміняла їхню сім’ю на інших людей. Ні, звісно, старші Блеки були душнілами. Але він теж був Блеком, якого вони покинули.

***

Те, що в двері постукали, здавалося насмішкою. Щоб вломитися в її свідомість, ніхто дозволу не питав.

— Так? — крикнула Герміона і сіла на ліжку. Спала вона в одязі.

— Привітулі, — Забіні вхопився за краєчок дверей і повис на них, весь такий на позитиві, ніби вони не були зараз у маєтку Темного Лорда.

— Що тобі? — ворожо спитала Герміона, дуже подивована цією з’явою.

— Темний лорд кличуть нас хом’ячити, — безжурно повідомив Блейз.

Йому, схоже, все ОК. Герміона спідлоба витріщалася на нього, серйозно подумуючи підпалити пишну шевелюру, таку недбало сплутану, але насправді ретельно вкладену, вона була впевнена.

Блейз надув щоки і гучно випустив повітря.

— Не дивися так привітно, яблуневоцвітно*, кузино, — простогнав він з награним трагізмом.

Герміона в уяві далі спалювала його зачіску. І сраку.

— Бачу, ти добряче виспався, — в’їдливо зазначила вона. — Такий бадьорий.

— На відміну від тебе, маєш жахливий вигляд, — Забіні нахабно завалився в кімнату і зачинив за собою двері.

Коли він дістав чарівну паличку, Герміона скочила з місця.

— Спокійно, — у примирливому жесті здійняв руки Блейз. — Тобі не завадить парочка косметичних заклять, щоб приховати твій похоронний вигляд.

Герміона насупилася, не вірячи своїм вухам. Але чомусь дозволила Забіні застосувати до неї чари.

— Звідки ти таке знаєш? — з підозрою запитала вона, роздивляючись себе у дзеркалі через кілька хвилин.

Тепер вона мала таку свіженьку шкіру, наче виспалася, ще й все життя користувалася якимись процедурами. Блейз сперся ліктями на умивальник поряд. На його обличчі розплилася вдоволена посмішечка.

— Іноді я буваю в кімнатах дівчат у той час, коли вони наводять ранкову красу, — сказав він.

— Ясненько, — буркнула Герміона.

У книжці з історії Гоґвортсу вона читала, що Слизерин настільки елітний і нечисленний, що в їхньому гуртожитку у кожного учня власна кімната. Ще й хлопцям можна заходити на жіночу половину, бо всі ж неймовірно шляхетні.

Вона пішла до виходу.

— Таке гучне дякую, що я аж заглух і не розчув, — сказав Блейз. — А тобі, між іншим, пощастило, що в мене руки не криві до трансфігурації мішків під очима. І що пам’ять у мене хороша і я вчасно згадав перед нашими друзями вчора, що ти моя люба кузинка.

Герміона вибалушила очі. З одного боку, він має рацію: якби він вчора не вигукнув, хто вона така, може, вона б уже була мертва. З іншого боку, а може, й ні.

— І посмішку не забудь, — порадив Блейз. — Зрештою Мітка непоганий соціальний ліфт. Пам’ятаєш, ми з тобою про це говорили? Коли стали спілкуватися останнім часом, еге ж?

Герміона сторопіла ще більше. Він серйозно намагається їй допомагати? З якого дива?

— Звісно. І дякую, — широко посміхнулася вона у відповідь. Ця дрібненька легенда їй, звісно, нічим не поможе, але може, самому Блейзу стане в пригоді.

Поки вони йшли замком, вчорашній вечір, як і те, що відбувається зараз, здавались їй сном. Ніяк не виходило повірити в реальність цього кошмару, хоча розумом Герміона, звичайно, розуміла, що не спить. Розуміла, але не вірила.

Однокурсники вже сиділи за столом. І Лестранжі зі ще одним незнайомим Смертежером з довгим світлим волоссям.

— Я вже думав, ви ігноруєте моє запрошення, — сказав Волдеморт. — Ви так затрималися, це навіть трохи неввічливо.

— Я могла б дати їй урок хороших манер, — Беллатриса майже з ніжністю подивилася на Герміону.

Герміона промовчала. Все, що вона зараз могла зробити — це нагадати собі, що навіть Волдеморт не всесильний, якщо не зміг відтворити коридор Реґулусового будинку за її спогадами. Отже, не вся її свідомість як на долоні. Волдеморт задумливо провів чарівною паличкою по губах, розтягуючи паузу, наче справді міркував над пропозицією Беллатриси. Якщо боятися, то ця пауза здасться нестерпною, а якщо тобі все одно, то Волдеморт виглядає навіть смішним у своїй самовпевненості. Це відкриття дозволило Герміоні дихати вільніше. Необхідно просто не думати про те, що може статися наступної хвилини, і в жодному разі не згадувати свої вчорашні відчуття. Знову бути в моменті, як пропагують книжечки з поп-психології.

— До виховного процесу вдамося іншим разом, — вирішив Волдеморт за мить. — Сідайте.

Герміона з Блейзом сіли одне навпроти одного. Від запаху їжі шлунок неприємно стиснувся.

— Непогано виглядаєте, міс Снейп, попри ці жахливі маґлівські лахи, — весело зауважив Волдеморт. — Добре виспалися, мабуть?

— Непогано, — насилу вичавила Герміона.

Все-таки вона боялася, аж рука час від часу сіпалася. Вона втупилася в порожню тарілку перед собою, дослухаючись до того, як жах майже ритмічно стискає нутрощі. Буде дуже чарівно виблювати на очах у цих людей. Шкода, що до Беллатриси не долетить. Герміона ледве стримала істеричний смішок.

— Їжте, панно Снейп, — Волдеморт весь цей час витріщався на неї незмигним поглядом. — Сили вам ще знадобляться. В нас усіх стільки роботи попереду. Стільки змін.

Герміона поклала собі на тарілку тост і відломила краєчок.

— Вам, панно Снейп, судилося прожити життя у зовсім іншому суспільстві, не схожому на те, до якого ви звикли, — Волдеморт не планував лишати її у спокої. — Певно, суспільство маґлів миле вашому серцю?

Беллатриса видала демонстративний вигук огиди.

— Уже давно ні, — уривчасто процідила Герміона. Нотт, який сидів біля Блейза, поморщився на її брехню.

Беллатриса здивовано здійняла брови.

— Іншої відповіді ми б і не почули, — глузливо промовив Волдеморт. — Усі, хто хоче мені сподобатися чи боїться мене, відповідають так. Що переважає у вас, панно Снейп? Страх? Чи розрахунок?

Герміона дивилася перед собою, і в голові було порожньо. Вона не знала, як відповісти. Хай би Волдеморт просто вбив її, і все. Можна було б вчинити якусь провокацію, щоб надихнути його на це, але думка про Снейпа по-тупому зупиняла її. А ще страх. Герміона раніше ніколи не замислювалася про це по-справжньому, а зараз зрозуміла, що хоче жити. Вона. Так. Сильно. Хоче. Жити.

— Відповідай, коли до тебе звертається Темний Лорд! — раптом гаркнула Беллатриса і вихопила чарівну паличку.

Герміона встигла лише підняти голову від тарілки.

— Заспокойся! — наказав Волдеморт, і Беллатриса гнівно вишкірила зуби до Герміони, наче якась тварина. Схоже, вона геть божевільна.

Доснідали вони у цілковитій тиші. Герміона згризла половинку тоста і більше в себе запхати не могла. В роті з’явився кислий присмак.

Потому Ноттові, Блейзу, Мелфою та Паркінсон наказали йти з Розьє (так звали світловолосого чоловіка), а Герміоні — лишитися в товаристві самого Лорда й Лестранжів. Мовчання тривало і далі. Четверо чаклунів дивилися на неї, Волдеморт й Рудольфус знуджено, Беллатриса, навпаки, з передчуттям забави.

— Щось цікавого нам розкажете? — похмуро запропонував Рабастан Лестранж через цілу прірву тиші. Герміона за цей час встигла спітніти, а потім навіть замерзнути.

Їй раптом згадалося, як голос Волдеморта в її голові вимагав сказати, хто знає його таємницю. Звісно, йшлося про горокракси. Тобто він не зміг вичепити це знання з її свідомості? Чи це була всього-на-всього частина гри і він і так все знає? Та все ж те, як виглядав у навіюванні коридор на площі Ґримо, вселяло слабку надію.

— Що ви хочете почути? — прямо спитала Герміона. Страх трохи відпустив завдяки тій малій надії. Вона підозрювала, що зараз почнеться розмова про горокракси.

— Як Сіріус Блек повернувся з того світу? — спитав Рабастан.

Ох, це справді неочікувано. Що казати? Не можна думати довго.

— Я точно не знаю, — почала Герміона, та враз її пронизала сильна тривога за Снейпа. І особливо за Ейлін. — Це якось пов’язано з Блеками як родом.

— Що ти несеш, як це може бути пов’язано? — глузливо відгукнулася Беллатриса. Попри зовнішню схожість зі Стеллою, Герміона встигла забути, що вона теж з Блеків. Зараз ця згадка аж приголомшила.

— Стелла Блек сказала мені, що пов’язано, — твердо промовила Герміона. — Можливо, ви погано обізнані з таємницями роду, з якого походите.

Обличчя Рабастана дивно смикнулося, а Беллатриса реготнула:

— Це говорить істота, вихована тваринами.

Яка ж вона кінчена. Герміона бридливо подумала, чи Реґулус теж раніше називав маґлів «тваринами»?

— Реґулус Блек повернувся з ним, еге ж? — несподівано спитав Рабастан, аж Герміона захвилювалася, чи той не читає її думок.

— Здається, — вона нервово засовалась на стільці. То це Рабастан був тим, з ким побився Реґулус? І нащо вона щойно практично підтвердила це?

У Беллатриси після її слів відпала щелепа, а молодший Лестранж повернувся й з тріумфом кинув братові:

— Я ж казав!

— Та ні! — хитнулася на стільці Беллатриса. — Я не вірю!

Волдеморт зненацька підвівся, пересік кімнату і встав позаду Герміони. Кігтисті руки стиснули їй голову і перед очима закрутився цілий калейдоскоп спогадів. «Це в тебе на поверхні», — залунав голос Снейпа. Герміона відчайдушно намагалася бодай виставити ментальний щит, якщо не приховати щось. За мить передумала і спробувала витягнути на поверхню свідомості кадри фільмів. Вона бачила їх багато. Чи можуть чарівники відрізнити таке від справжніх спогадів?

Спалахи спогадів закінчилися так само різко, як і почалися. Волдеморт трохи відштовхнув її голову, відпускаючи, і крапля крові з носа впала їй на джинси.

— Геть! — махнув Лорд Лестранжам і тих як вітром здуло. Які ж вони жалюгідні. Такі потвори й водночас такі боягузи.

Волдеморт притиснув палець Герміоні до чола і змусив відкинути похилену голову.

— Ховаєшся від мене, малеча, — прошипів він. Його очі, здавалося, почали сяяти вогнем. — Не люблю, коли між мною і моїми слугами є секретики.

Він знову відійшов і Герміона приготувалася до ментальної атаки.

— Круціо, — натомість безбарвно, навіть ліниво кинув Волдеморт.

У тіло ніби увіп’ялися тисячі розпечених голок. Герміона закричала, міцно замружившись, і перед очима затанцювали червоні й жовті іскри. Далі — гірше: здавалося, чиїсь величезні руки живцем вивертають її навиворіт і водночас знімають із неї шкіру. Всі інші відчуття розчинилися в пекельному болю.

Скільки це тривало, визначити вона не могла. Біль припинився так само різко, як і почався. Герміона лежала на животі, вся в холодному поту, тіло тремтіло. Всі м’язи нили так, наче вона їх розтягнула. Ніготь на середньому пальці правої руки зламався і кровив — мабуть, вона дряпала нігтями підлогу.

Це було значно гірше, ніж розповідав Гаррі. Значно.

Не встигла вона хоч трохи оговтатися, як на неї знову впала вся вага ментальної магії Волдеморта. Та замість спогадів свідомість ковтнула чорнота.

***

Незрима хвиля відштовхнула Волдеморта з такою силою, що він врізався в стіл позаду і чарівна паличка вилетіла з руки. Він кілька хвиль приголомшено стояв, вчепившись руками у стільницю. Дівчисько лежало непритомне. І не просто непритомне. Вона повністю зникла, він не вловлював жодної її емоції. Йому довелося перевірити, чи вона дихає. І таки дихає, от що вражало. Чорна паволока впала над її свідомістю. Волдеморт поклав руку їй на голову. Порожнеча, як у трупа. Але вона жива. У момент, коли він намагався вдруге проникнути в її свідомість, дівчисько встигло виставити ментального щита. І тепер цей щит наче заклинило. Волдеморт відчував тільки гладку і абсолютно монументальну поверхню захисту, в якому не було лазівок. Він вперше бачив таке на своєму віку. Та читав попередження про це. Якщо ваша ментальна магія груба, а ваш противник має хист у захисті, ви можете втратити його свідомість для себе назавжди. Ви самі замкнете її.

Як незручно вийшло. З цими Снейпами вічно купа метушні. Волдеморт дивився на непритомну дівчину. Під носом у неї засихала цівка крові. Вона тут першу добу, а вже ставить йому палиці в колеса. Спочатку він хотів просто перетворити її на горокракс. Труднощі полягали в тому, що людській істоті дано забагато честі — її тіло не так просто відібрати, як, скажімо, тіло змії, якщо хочеш створити горокракс. Це має відбутися «з доброї волі» людини. Волдеморт планував підкоригувати її підсвідомість, аби умовно згода була добровільною. Та нічого не вийшло. Незбагненні сили, які керували такими процесами, не зарахували цієї «доброї волі». Що ж, хай так. Доведеться чекати Гелловіна. Тоді він зможе зробити те, що хоче. Хоча чекати він не любив. Ще й не дізнався поіменно, хто знає про горокракси, окрім хлопчиська. У дівчинки виявився неспокійний розум, як у Белли, і відшукати в ньому потрібне ментальною магією було не так і просто. А тепер її верткий розум сховався в надійний кокон.

* — «Не дивися так привітно, яблуневоцвітно» це, звісно, вірш Тичини, який британець не міг знати, але хто мене зупинить:D

Алсо я переробила (перекладом це важко назвати) третину фанфіка, приймаю вітання:D Надалі в мене більшає екшена і його я чемно перекладатиму зі старої роботи, а от взаємодія персонажів сильно постраждає від моїх переписувань і надалі, муахаха. До речі, я вже колись двічі переписувала цю роботу майже повністю, у першому невідомому читачеві варіанті це була Драміона звичайна:D

Додати до улюблених