Гозі пихкав і морщився: навколо все було не так. Він понюхав повітря, лизнув дивну землю і голосно розплювався. Повітря смерділо, земля була гіркою. Саме так.
Раніше він був тінню на стіні, купою одягу в темній кімнаті, гілкою, що дряпає вікно, поки маленька дівчинка не придумала ім’я – Гозі. З цього все й почалося.
*
Роза була єдиною дитиною. Сім’я її жила на віддаленому хуторі та займалася розведенням овець. Навколо на багато кілометрів не було інших дітей, щоб гратися з нею, а батьки та наймані працівники завжди були зайняті, тому дівчинка, як кішка – гуляла сама по собі. Вона розмовляла з рікою, питала порад у дерев, гойдалася на гілках яблуні і складала казки для польових мишей, які оселилися біля комори. Але бурхлива фантазія зіграла з дівчинкою поганий жарт: ледве на хутір опускалася зіркова пітьма, всі страхи і чудовиська народжувалися в маленькій кучерявій голівці і лякали Розу до запаморочення.
Вона боялася вийти вночі надвір, навіть улітку накривалася з головою і просила залишати на столі запалену свічку. Дівчинці було десять, але її страхи тільки міцніли, і часто батьки прокидалися серед ночі від її пронизливого крику. Недосип шкодив господарству: батько збивався у підрахунках, мама нервувалася через дрібниці.
І одного разу, коли небом літала гроза, Роза злякалася особливо сильно. Вона плакала кілька годин поспіль, не в змозі заспокоїтися; голос її охрип від ридання, а пухкі щічки почервоніли. Мама Рози не любила ніжностей, тому посадила дівчинку на коліна, витерла нічною заплакане обличчя і сказала:
— Зіронько, жодних потвор тут немає. Навпаки. Твій сон охороняє добрий дух. Він відлякує нещастя та погані думки. Спи спокійно, люба.
— Так? — здивувалася дівчинка. Її сум як водою змило. — А як його звати?
— Це сама вигадай, він же тебе охороняє.
— О! – вигукнула Роза. І вигадала. Так і народився Гозі — із мороку, скреготу та дитячого страху. Зовнішність у нього була, як казала дівчинка, найжахливіша, а характер — найдобріший, і найбільше любив він ховатися на підвіконнях, шкряботіти по темних кутках і танцювати за полум’ям свічки.
З того часу Роза нічого не боялася. Безстрашно крокуючи життям, вона легко переступила поріг дорослішання, вийшла заміж… Але, разом із страхом, з її серця ніби вишкребли всі інші емоції. Вона не знала, що, створюючи монстра, віддала йому занадто багато. Життя її проходило немов за щільною, прозорою пеленою — спокійне, розмірене, прісне від нудьги. Її любили, але без пристрасті, ненавиділи, але не сильно; жодного разу вона не стала жертвою злодія або злих язиків. Тому, коли у тридцять шість Роза вдавилася в батьківській коморі, ніхто сильно не засмучувався, але й радості не відчував. Душа її провалилася крізь дощату підлогу, глину та каміння прямо до пекла.
Гозі провалився слідом за нею, під землю, і спав там, у позачассі, навіть після смерті охороняючи спокій своєї пані. Він стеріг її душу від мороку і болю, розвіював погані сни і вів широкою стежкою вниз, усе далі і далі, але одного разу Гозі це набридло. Він не просив створювати себе, тим більше не хотів цього: безглузді вуха, котячий ніс, м’яка, товста шерсть — хіба це чудовисько? І Гозі пішов. Стежкою вгору, поки слабке ранкове світло не народилося перед його очима.
*
Він вибрався на поверхню, приголомшений какофонією звуків, і все закрутилося. Смердюче повітря, гірка земля… На місці хутора височіло величезне місто, натовпи людей снували туди-сюди, а небо було сірим і брудним, мов ганчірка! Збитий з пантелику, Гозі безцільно тинявся широкими вулицями, крав їжу з прилавків (гаряча, смачна, зовсім як раніше) і з нетерпінням чекав ночі. Вугільно-чорна, вона завжди була вірною подругою, його другою матір’ю і радісно приймала у свої обійми.
Щойно почало вечоріти, засвітилися ліхтарі, за ними — яскраві вивіски, жовті квадрати нескінченних вікон. Небо забарвилося в оранжево-сірий, потім прийшов густий смердючий туман. Ночі більше не існувало. Жваві вулиці, шум, крики, вересклива музика — все це оточило Гозі, підхопило й кинуло в темний кут, де ліхтарі не працюють, а єдине джерело світла — сяйливі очі бездомних кішок.
*
Щурику здавалося, що він існував завжди. Бруд на вулицях, бруд на обличчях, гори сміття, гниючі недоїдки — такі милі серцю дрібниці — оточували його від самого народження. Він ховався у відходах до загибелі Помпей, до падіння Риму, до чуми, Голодомору, війни і жилося йому просто чудово. З розвитком міст підношень стало ще більше — пустирі розпускалися смердючими квітами, океани наповнювалися пластиком, як раніше — рибами. Але найбільше Щурик любив смітник у місті, назви якого не знав. Тому, коли Гозі вторгся на його територію, Щур заревів:
— Ану йди геть, опудало!
Гозі такого повороту не очікував. Хтось міг його побачити, більше того — висварити, замість того, щоб робити ноги! Цей хтось нагадував жирного величезного щура з людськими руками та ногами.
— Ти хто? — не витримав Гозі. Він хотів налякати зухвальця, але цікавість взяла гору.
— Я – король помийок, сміттєве божество! Можна просто Щурик. А ти?
— Я – Гозі, монстр. Охороняв раніше дівчинку від усіх бід, але… звільнився.
Щурик вишкірився:
— Так не буває. Ти або монстр, або захисник дівчаток. Але щоб усе разом… — він розреготався. — А тепер вали з мого смітника!
І Гозі пішов. Він намагався причаїтися під мостом, у заростях ожини за межею міста, у тіні старої будівлі, але звідусіль його гнали дрібні божки та монстри всіх мастей. Через кілька сумних днів Гозі зрозумів: світ змінився, і йому треба підлаштуватись, щоб не зникнути. Він не хотів захищати людей, але шкодити не прагнув. Як монстру в такому скрутному становищі змусити повірити в себе? Гозі не знав.
*
Одної безмісячної ночі, коли смог трохи розвіявся, а ліхтарі згасли, Гозі заліз на підвіконня. Він знав: у домі живе хлопчик років семи — таких лякати найпростіше. Гозі заходився гострити пазурі об скло, але хлопчик не чув — від його вух тяглися тонкі мотузки, прямо до джерела слабкого світла. Монстр завив. Він відчував, як стоншується матеріальне тіло, як усе складніше триматися землі, мислити. Народжений страхом, тепер Гозі сам боявся. І тоді він пішов на відчайдушний крок: монстр став у повний зріст на підвіконні і постукав. Очі його криваво спалахнули у темряві. Тепер хлопець точно в штанці накладе!
Але дитина навіть не глянула у бік вікна. Губи його посміхалися, а очі радісно виблискували: на білому прямокутнику в дитячих руках явно відбувалося щось цікаве. Якби Гозі вмів плакати, саме це він зараз і зробив би, але монстр не вмів, тому просочився в кімнату і попрямував у бік ліжка.
Отут хлопчик його й помітив! Очі звично округлилися від жаху, з горла вирвався короткий писк, але що ж це?! Малий схопив свій блискучий прямокутник і направив у бік Гозі.
– Дивіться! — збуджено зашепотів хлопчик. — У мою кімнату залізла дика тварина. Ось як очі горять!
Гозі загарчав від подібного нахабства, але дитина прийшла в ще більше захоплення:
— Чуєте, як гарчить! Ану ще раз, зроби арррр!
Хлопчик насувався, Гозі — задкував, а потім взагалі побіг, через стіл, книжкову шафу, стіну, далі і далі…
— До біса тебе, нестерпна дитино! Прямо до пекла! — лаявся Гозі, тікаючи через все місто. Такого приниження він не міг стерпіти.
Монстр забився в якусь іржаву трубу, заплющив очі і взявся чекати смерті. Тіло його було майже прозорим – тільки очі слабо блищали. Ніч довкола, ніби насміхаючись, блідла і плакала — навряд чи Гозі міг заснути в такому становищі. Але шум дощу і шелест шин по асфальту заколисували, як здавалося монстру, його востаннє.
*
Вранці Гозі прокинувся напрочуд живим. Більш того! Він ще жодного разу не відчував себе таким справжнім, і – водночас – слабким. Весь жах ніби за ніч з хутра виколупали. Безглуздий, наляканий і потішний — найточніший опис.
— Що це я?.. — здивувався Гозі. Звідки йому було знати, що хлопчик, якого він відвідав уночі, поділився відео з друзями, а ті зі своїми друзями; хтось виклав в інтернет, і лише за кілька годин Гозі став справжньою зіркою.
Заголовки рясніли фразами «загадкова тварина», «чарівне звірятко розчинилося в повітрі», «справжня магія чи обман століття?». Його обговорювали всі, кому не ліньки. Конспірологи сипали шаленими теоріями, а люди, які трохи тямили магії, загадково мовчали. Вони ж одразу зрозуміли, що до чого!
Тому коли Гозі помітила одна з міських відьом — нічого дивного в цьому не було. Вона, як завжди, гортала стрічку новин тонким наманікюреним пальчиком, і тут — ррраз! — серед нескінченних відео з кошенятами та політичних твітів майнула перелякана мордочка монстра. Відьма перейшла за посиланням і подивилася відео повністю, а потім ще раз. «Ух, я точно дістану цю симпатяжку в свої руки! — раділа відьма, любовно погладжуючи екран.— Нікуди від мене не дінеться».
Гозі багато днів блукав безсонним містом. Його тіло переповнювала енергія… втоми. Навіть безпорадності. Звучить абсурдно, але так воно й було. Гозі був насичений нею, як забута в раковині губка водою. Енергії не вистачало на якісь важливі справи, тільки на лежання, поїдання відходів (коли Щурик виявляв прихильність) та тривалий сон. Але це було не забуття, тож Гозі не скаржився.
— Тобі треба ще щось вчудити, — сказав привид кішки. — Інтернет-слава – мінлива штука. А люди швидко все забувають.
— Та хіба таке забудеш! — обурився Гозі, але кішка мала рацію: з кожним днем енергії ставало менше.
Кішка виявилася непоганою примарою, але іншими порадами ділитися не поспішала. Вона благополучно існувала останні двадцять років після того, як на розі вулиці її збила машина. Кидалась п’яним людям під ноги, і ті, розмивши алкоголем межі реальності, спотикалися ніби через справжню пакосну тварину. Тому, коли Гозі, стоншившись наполовину, почав благати її про допомогу, кішка тільки пирхнула:
— У цьому місті величезна конкуренція, друже. Кожен сам за себе!
*
Відьма, яка знайшла Гозі, була дуже доречною. Вона була витонченою жінкою середнього віку з яскравим макіяжем і нервовими рухами, а звали її Сара Гус.
— Ось ти де, любчику! — вигукнула жінка і вдягла на шию Гозі магічний нашийник. — Ти мені й потрібний.
Гозі кусався, дряпався і гарчав (зовсім не грізно), але сил у тілі залишилося замало для справжнього бунту. Сара тягла його на повідку, ніби неслухняного собачку, і всі люди навколо саме собаку й бачили — доглянутого, але старого тер’єра, який ледве тягнув сиві лапи.
Гозі, правду кажучи, боявся. Це почуття було для нього вже не новим, але в ньому виявилося дуже багато відтінків. Наразі страх був цікавим. Дивна жінка могла його бачити, навіть якщо він не хотів, а нашийник з м’якої шкіри смердів пеклом. Гозі хотілося крізь землю провалитися від жаху, але ще більше — дізнатися, у чому справа. Тому він повпирався для вигляду, а потім зачеберяв за відьмою.
Жінка привела його до свого будинку — величезного й безглуздого, за мірками монстра. Гози звик до хутора свого колишньої господині, а потім — до смітників, старих під’їздів та підвалів. Подібна розкіш навіювала тугу, але Гозі слухняно погодився, що гортензії в саду чудові, а мармур у передпокої — напрочуд білий. Він гадав, що ж із ним буде. Деякі відьми любили заводити собі фамільярів серед чудовиськ – це непогана доля. Але якщо жінка захоче здерти з нього шкіру для еліксирів? Чи посадити в клітку, немов домашню потвору? Ні ні ні! Навіть уявити — жах бере!
— Ти, мабуть, боїшся, мій бідненький? — цокнула язиком відьма. Гозі замислився на мить і кивнув — який сенс брехати? — Нічого нічого.
Сара налила собі каву з льодом, запропонувала Гозі кокосового молока (звичайного в будинку не було) і видала:
— Ти мені потрібен для телепередачі.
— Це… що за ритуал?.. — Гозі весь стиснувся у чудовому великому кріслі. Він багато чув про відьом, але таке — ні, вибачте! За сотню років стільки вигадали — за всім не встежиш.
— Ох, дурненький! — засміялася жінка, але її очі залишилися двома гострими крижинками. Вона дістала з кишені смартфон та показала Гозі відео. Поки монстр на екрані кричав і задкував, Сара пояснювала: — Я запрошую на шоу різних зірок, веду з ними бесіди, але останнім часом вони оскандалюються одна за одною. Я й вирішила привнести трохи… свіжості у класичний формат. Що скажеш, друже?
Гозі, безперечно, було що сказати, але він мовчав, обхопивши волохатими лапами коліна. І чого в пеклі не сиділося? Тепло і тихо, ніхто не турбує. Але час для жалю давно закінчився, зійшла нанівець інтернет-слава, а разом із нею — сите існування.
*
Світ, у якому обов’язково треба кимось бути — жорстоке, безглузде місце навіть за мірками монстра. Привид кішки часто лаявся на такий хід речей, Щурик — плювався і шкірився, а більше Гозі нікого не знав, щоб запитати: «Як вам живеться, добродії, у цій нескінченній боротьбі?» Тому, коли від оплесків розболілася голова, світло софітів помутнило погляд, а Сара солодким голосом запитала: «Хто ж ти, любчику? Розкажи про себе», Гозі не було що відповісти. Він намагався виглядати презентабельним монстром, сидів рівно, не колупав у носі, але відповідати на подібні питання — вибачте.
Глядачі нервували; худий чоловік у чорному люто махав руками, ніби чекаючи від Гозі розуміння цього безглуздого танцю. Тільки Сара сиділа поруч — спокійна, зібрана справжня акула в рідному океані.
— Сміливіше, друже, — усміхнулася Сара, але її очі обіцяли всі муки пекла і навіть більше.
— Я… Гозі. Мене створила віра дівчинки Рози, але потім Роза померла, а я залишився.
— І хто ж ти?
— М-монстр, — видихнув Гозі і одразу відчув себе вільніше. Він зараз говорив за всіх щурів і привидів кішки, за дрібних божків, породжень міст і пусток — і йому було що сказати.
Зал сколихнувся. Хтось крикнув: “Він не справжній! Заводна лялька!», інші підхопили. Мірний гул голосів хитав Гозі вліво-вправо, наче неваляшку. Він був пустою посудиною, в яку можна вдихнути так багато… або знищити. Натовп саме займався другим. Але Гозі не хотів ставати лялькою!
Він стиснувся в клубок, а потім незграбно стрибнув на стіл. Так багато правильних, важливих слів, які він хотів сказати, зім’ялись і кинулися у смітник.
— Я живий, справжній! Дивіться!
Люди дивилися. Хтось — ліниво, увімкнувши відео як фон для прибирання, хтось — з граничною увагою.
— Що ти, заспокойся, любий, — Сара торкнулася мохнатої лапки. — Розкажи краще, що ти вмієш.
— Я можу налякати будь-кого! — крикнув Гозі, вишкірився і став на задні лапи. Але правда була в тому, що налякати міг тільки маленьку, вразливу дівчинку, яка й тіні боялася.
— Хіба ж так лякають? — крикнув хлопчина з першого ряду.
— Точно! Ціни на бензин – ось що страшно!
— Або на послуги стоматолога. А ти схожий на злісного пекінеса, лююююбчику!
Люди засміялися. Навіть Сара Гус дозволила собі крихітну смішинку, про інших і говорити не варто — регіт трусив студію, наче грім. Гозі позадкував, але слизька поверхня зробила те, чого від неї всі чекали: скинула монстра зі столу на підлогу. Гозі ляснувся і загарчав.
Хтось вигукнув:
— Ой, не можу! І справді, зовсім як собака!
— Я не собака! Я — Гозі, і я… мені…
— Що ти там скиглиш?
— Я хочу сказати…
— Ану, йди сюди, перевіримо, який із тебе монстр!
І тоді сталося щось дивне. Гозі вперше у житті відчув сліпу лють і нестерпний, пекучий сором. Вони змішалися всередині і повільно поповзли тілом. Порожню посудину заповнювали свої та чужі емоції, доки місця не залишилося. І Гозі почав рости.
Лапи подовжилися — нескладні, довгі, мов у павука. Тупа вовняна мордочка роздулася до розміру сковороди, потім — до великої тарілки з ресторану, на якій подають найменшу, найдорожчу страву. Всередині Гозі все завирувало, натягнулося тугими струнами. Розум монстра перебував у цілковитому жаху і збентеженні. А люди все сміялися, сміялися… Під червоними, бордовими та кремовими губами миготіли білі зуби, щоки налилися рум’янцем, у куточках очей спалахнули діамантами сльози. Дехто почав гикати, дехто навіть схопився за серце — не дивно, з такими навантаженнями! Чужі погляди, регіт та крики взяли Гозі у туге кільце.
І тільки Сара не сміялася. Вона смикала комір плаття кольору фламінго, перекладала картки з питаннями і вимучено дивилася в камеру — вибачте, дорогі глядачі, але ситуація патова.
Незабаром Гозі перестав поміщатися в крісло і йому довелося підвестися, але на цьому муки не закінчилися. Монстр відчував, як все єство розбухає і витончується. Крихітне ядро його сутності надули, немов повітряну кульку: торкнися — лусне, а шматки гуми ще багато днів будуть знаходити в незвичайних місцях.
Чим більше Гозі хотілося зникнути, провалитися крізь землю і летіти до Пекла, тим помітнішим і більше він ставав, поки не заповнив собою всю студію. Тоді на місце сміху прийшов жах: люди схоплювалися і мчали хто куди. Крики, вереск, плач — всього було надміру. Люди відчували так багато, а Гозі разом із ними. І що найгірше — глядачі та гості студії у нього вірили. Дівчинка з першого ряду бачила в Гозі чудовисько, яке вб’є і зжере кожного, чоловік в окулярах — геніальний піар-хід (монстр і таких слів не знав). З чорних очей камери тяглися нитки чужого страху, збудження, недовіри, огиди, презирства, захоплення… Усього й не порахувати.
Гозі вбирав емоції, як губка; ріс і ріс, поки не… тріснув! Енергія різнокольоровими променями пронизала студію, вп’ялася в серце кожному крихітним опаловим уламком — і згасла. Дівчинка з першого ряду більше не боялася монстрів, чоловік в окулярах — не бачив скрізь змови та підтасовки. Сміх і сльози – все змила яскрава, стрімка хвиля.
*
Гозі прийшов до тями. Він нічого не бачив, але відчував себе дивно. То величезним і червоним, палаючим, наче розпечене залізо. То крихітним, сірим, наповненим пластиковими кульками та синтепоном. А через мить — непоказним і тихим, тільки відкрий рота — почнеш заїкатися. Гозі бродив у позачассі і дзвінкій тиші, поки не набридло. Можливо, минули століття. Або кілька годин.
Монстр плюхнувся на чорне ніщо і почав думати. Коли він заспокоївся, зрозумів кілька речей. Перше: у голові було дуже багато думок; вони дзижчали, наче оси, і ніяк не збиралися до купи. Друге: кінцівки були дивними. Тонкі, рухливі, вкриті тонким пушком замість шерсті — який сором! Третє та найголовніше: на порожнечі було твердо сидіти. Значить, треба вибиратись!
Гозі йшов, йшов — ноги почали боліти надто швидко; щось дивне, гулке у грудях мірно тріпотіло, наче птах. Звичайно, Гозі не розумів, у чому річ. Чужі емоції знищили його і виліпили істоту, здатну відчувати лють і сором, страх і розпач, радість і тугу. Людину. Темрява вберегла Гозі від споглядання такого потрясіння, тому він йшов далі, не знаючи горя. А коли втомився, то ліг і заснув — прямісінько у незручній, твердій порожнечі.
*
Гозі ліниво закрутився на м’якій лежанці. Він був скрізь і ніде одночасно — чому б не створити лежанку, пухнасту, кольору паленої карамелі? Поруч із уявною подушкою мерехтіла крихітна уявна куля. Всередині неї сніг замітав старий хутір і поля довкола, а маленька дівчинка з темними кучерями і безстрашним поглядом витоптувала на білому покривалі снігових янголів. Горе і біди обтікали її, не завдаючи шкоди, і час минав, невблаганний і розмірений, роблячи виток за витком.
Додати до улюблених