Покровитель зими бажав, щоб його пам’ятали. Йому не потрібна нічия любов. Лише одного він бажав наостанок – створити найхолоднішу зиму, якої ще не було за весь час його правління. А правил він довго. Цілу сотню зим. Холод був йому до душі. І кожен раз він показував себе на повну.
Люди кляли його, лаяли, але нічого не могли зробити. Вони так чекали весну, яка подарує їм нове життя. Така тепла, сонячна, наповнена радістю і любов’ю. Зовсім трохи і весна візьме на себе кермо влади, але це буде вже не та весна, що була раніше.
Сніг огортав все. Кожен день випадала нова порція білосніжного одягу, що покриває кожну поверхню і лише кришталевий замок біля самої вершини гори випромінював тепло, якого так не вистачало.
Зима не у змозі чіпати його, адже корона не прощає помилок. Цей урок покровитель засвоїв ще на своїй третій зими.
– Ваша Величносте, – високий чоловік, чиє обличчя було приховано під маскою глянув на струнку жінку, що сидить на троні, – настав той самий час, коли Ви повинні оголосити нам своє рішення.
Королева ледь помітно кивнула. Вона все обдумала. Нелегке рішення. Адже їй потрібно обрати нових покровителів пір року. Кожну сотню років вони змінювали один одного. В неї не було права на помилку, якої припустився її попередник, адже скасувати свого рішення вона не могла. Як же мучилися люди останнє століття від холодних зим і жаркого літа, а вона ніяк не могла вплинути на ці два сезони. І ось їй вперше варто прийняти це рішення, вона менше двадцяти років на троні і королеві властиво переживати. Від хвилювання жінка глянула на свою юну дочку, гарну як ранкова зоря. Саме їй в майбутньому доведеться займатися тим же, а поки вона все ще молода і прекрасна, що дуже тішило королеву. Вона мріяла про спадкоємця, але ця пустотлива блондинка вселяла в неї велику надію на світле майбутнє.
– Слухайте мій наказ. Скликати всі великі клани, всіх заступників на бал на честь майбутньої весни. На балу ми оголосимо всім, що новими заступниками пір року стануть ці молоді люди, – королева вказала на згортки паперу, які протягнули кожному з її радників.
– Не може бути, – прошепотів один з них.
Майто Гай вже другий десяток років був вірним радником королеви. Колись давно вона сама обрала його, вважаючи досить розумним і дарувала безсмертя цій людині, за що він був їй вкрай вдячний.
– Як би не хотілося цього визнавати, – підхопив його чоловік в масці, – але я згоден з ним.
– Какаші, що це значить? – невдоволено звернувся до нього Гай.
– Дорогі мої, – спробувала напоумити їх Куренай, єдина жінка в раді, – не варто сваритися зараз.
– Але ж … – почав Гай.
– Вона має рацію, – задумливо протягнув Джирайя, найперший радник королеви, – зараз не час. Королева прийняла своє рішення і ми не будемо його оскаржувати.
– Але ж ми її радники і повинні не допускати того, щоб вона зробила помилку, – строго сказав Гай.
– Я впевнений, що Цунаде прийняла вірне рішення, – Джирайя глянув на свою королеву.
– Сасорі, ну хоч ти скажи їм, – протестував Гай.
– Я згоден, – тихо сказав наймолодший з присутніх в залі. Він був трохи молодший за принцеси.
– Ну хоч хтось розуміє, що цього не повинно статися.
– Я згоден з Джірайею, – продовжив все той же хлопець з червоним волоссям.
– Ви точно змовилися, – важко зітхнув Гай, – не до добра все це. Він ще накоїть бід, пом’яніть мої слова.
[c]***
У головному маєток великого клану Хьюго вже кілька днів панував хаос. Всі готувалися до майбутнього балу в честь весни. Це велика подія століття, хоч бали і проводилися раз в три місяці, відкриваючи кожен новий сезон, але саме цей захід був настільки важливим для всіх. Саме там королева оголосить нових чотирьох могутніх пір року.
Протягом багатьох століть клан Хьюго дарував світу відомих покровителів. Серед них також були і пори року. Три весни, чотири осені, дев’ять зим і одне літо. Один з найсильніших і шанованих кланів. У своїй могутності поруч з ними можуть змагатися хіба, що клан Учіх. Та й тільки в минулому. Вони вже давно впали в немилість корони і всього двору. Клан Учіха також міг похвалитися своїми відомими покровителями, але ось уже п’ять століть вони несуть важкий тягар.
Останній покровитель з Учіх створив найспекотніше літо, при цьому знищивши величезну кількість лісів, висушивши безліч озер і річок, захопивши інші пори року. Тоді не прийшла осінь, не прийшла і зима, а за нею весна. Пекло стояло майже вісім років, поки дідусь королеви Цунаде не скинув жорстоке літо, покаравший весь клан великих Учіх. Нещастя обрушились на них. Протягом п’яти довгих століть вони стали мало не відлюдниками, переселившись далеко в гори. А всього якихось двадцять років тому клан було знищено. У живих залишився лише маленький Саске Учіха, якого королева прийняла в свій двір. Вона дарувала йому свою милість, також як перед цим її попередник дозволив його брату Ітачі Учіха стати покровителем ночі.
В одну з таких темних ночей саме він знищив весь свій клан, після чого втік. Ніхто не міг відшукати його днем, а з приходом ночі той і зовсім знаходив таку владу, якої не було навіть у самої королеви. Та не могла призначити нового покровителя до тих пір поки Ітачі сам не відмовиться від ночі, а цього досі не сталося, тому ночі були такі темні, як і очі їх покровителя – спадкова риса усіх Учіх.
Ітачі боялися. Як прості люди, так і багато безсмертних. З настанням ночі всі намагалися скоріше сховатися. І лише вічно самотній місяць освітлював подорожнім дорогу. Інколи зірки йому допомагали, але і вони намагалися, якомога швидше сховатися в тумані. Місяць любили, мало не боготворили, підносили йому великі дари, іноді надто вже жорстокі, що не сподобалося нинішньому місяцю, на відміну від своїх попередників, але люди не знали цього. Вони все так само підносили холодному місяцю людські жертви, від чого той ставав кривавим, вічно сумним і самотнім. Місяць нібито змирився, приймаючи свою долю, як і змирився її покровитель. Він і є місяць. Він Неджі Хьюга – холодний і прекрасний покровитель місяця. Його очі ніби були його відображенням, такі ж величезні і світлі.
– Ти прекрасна, – тихо шепотів покровитель місяця, дивлячись на свою сестру.
Її шовкове синяво чорне волосся переливалося на світлі, легкий рум’янець дуже витончено виглядав на блідій шкірі, тому дівчина вважалася однією з найчарівніших юних дів їх незримого королівства.
Люди не знали, де вони мешкають. Про покровителів складали легенди, підносили дари, деякі стверджували, що самі бачили їх, але ті так рідко показувалися людям, що багато хто зовсім не вірив у їх існування, навіть не усвідомлюючи того, що ті завжди були поруч.
Хіната скромно посміхнулася, розглядаючи своє відображення. Їй належить покинути рідний дім, місце, де вона провела все своє життя і відправитися до палацу, щоб стати покровителькою. Надалі вона буде вічно юної і безсмертною, як і багато представників її клану. Хіната була рада, що поруч буде її старший брат – нинішній заступник місяця.
– Тобі не варто так переживати, – помітивши занепокоєння сестри Неджі злегка посміхнувся, що само по собі було рідкісним даром, – я буду поруч і завжди допоможу тобі, – він присів поруч з юною Хьюго.
– Мені страшно, – зізналася Хіната, її голос завжди був тихим, вона говорила так невпевнено, мало не пошепки, – раптом, я не впораюся, чи не виправдаю ваших сподівань і зганьблю велике ім’я нашого клану.
– Цього не станеться до тих пір, поки я буду поруч.
– А ти будеш поруч завжди. Днем зі мною, а вночі на небі. Я пам’ятаю, братик.
– Ось, так вже краще. Настільки чудовій дівчині не слід сумувати. Ти повинна завжди посміхатися. Адже твоя посмішка величезний скарб, яке дарує всім нам надію.
– Братик, ти завжди так красиво говориш. Колись і мене люди будуть так само любити, як і тебе.
Неджі сумно посміхнувся, згадуючи, як зовсім ще недавно місяць знову лив свої криваві сльози, які як йому здається ніколи не припиняться. Він хотів би виколоти собі очі, щоб нічого не бачити. Стати сліпим, але його очі – дар його. Очі, що бачать все і навіть більше.
– Пора їхати, пані, – вклонилася увійшла служниця.
– Все буде добре, – Неджі подивився на сестру, – я поруч, – він простягнув його руку, – пішли.
***
Легкі промінчики сонця намагалися зігріти оточуючих, даруючи їм своє тепло. Дівчина з довгим рожевим волоссям визирнула з вікна своєї карети, щоб помилуватися чудовими краєвидами. Вона посміхалася, а з її уст йшла пара, щічки дівчини зарумянилися від холоду, стаючи схожими на її волосся.
Служниця юної пані невдоволено бурчала, щоб дівчина не висувалася з карети, але та була надто захоплена мерехтливим снігом, сяючим на сонці, ніби безліч маленьких кришталевих камінців.
– Ми майже прибули. Вам варто вести себе відповідно вашому статусу, пані, – норовила служниця.
– Але я не можу перестати милуватися такою красою, – заворожено говорила дівчина, не відриваючи погляду від вікна.
– Немає там нічого гарного. Колотун і тільки.
– Ти не права. Поглянь. Це прекрасно, – шепотіла володарка бездонних смарагдових очей.
– О Місяць, дай мені сил, – почала благати служниця.
– Юмі, як ти думаєш, він теж буде там?
– Хто?
– Місяць, – на одному диханні випалила дівчина.
– Звичайно буде, що за дурне питання.
– Він такий красивий. Чи не так?
– Так, пані, ви маєте рацію.
– Як думаєш, у мене є шанс?
– О Зірки, про що ви? Він в вашу сторону навіть жодного разу не подивився.
– Але тепер-то він точно мене помітить. Я стану рівнею йому.
– Вам варто бути більш розважливою. Ви ж знаєте, що він завжди один. Нікого не підпускає до себе, крім зірок вночі. У вас немає шансів.
– Ну, а раптом? – усміхнулася дівчина.
– Пані Сакура, ви прекрасні. Ви і справді одна з найчарівніших дів у дворі, але він вам не пара.
– Але … ти ж сама сказала, що я найкрасивіша. Хіба ні?
– Ви знаєте Хінату?
– Звичайно, вона сестра його.
– Про її красу незабаром і люди будуть складати легенди.
– Але ж…
– Ми приїхали. Прошу вас, посміхніться. Зараз не час для смутку.
Сакура трохи посміхнулася, опустивши плечі. Вона вийшла зі своєї карети, прямуючи на бал, в місце, де її доля зміниться назавжди.
Дівчина так сильно засмутилася, мовчки ступаючи по коридорам замку, що не помітила світловолосий вихор, що мчить прямо на неї.
– Сакура, – радісно махав їй блондин, за яким ледве встигав його наставник Джирайя.
– Наруто, – дівчина посміхнулася, ніжно обіймаючи друга.
Вона була дуже рада бачити настільки світлий промінчик у цьому темному місці. Настрій відразу покращився від однієї його посмішки, хлопець захопив всю її увагу на себе, не залишивши й сліду від того холоду, що покривав все навколо.
– Радий бачити тебе настільки квітучою, Сакура, – широко посміхався блондин.
– А де Саске? Я думала він буде з тобою.
– Я з самого ранку не бачив його, – знизав плечима хлопець.
По правді кажучи Сакура не особливо горіла бажанням зайвий раз перетинатися з цим похмурим юнаком, хоча скоріше вона робила лише такий вид. Вона досить часто проводила час в його компанії і навіть встигла звикнути до нього, хоч злегка і ніяково відчувала себе поряд з ним. Саске майже завжди був неподалік від Наруто. Вони були немов одним цілим. Дві протилежності, друзі і названі брати. Завжди ходили разом. Ніхто не розумів, яким чином їм це вдавалося, адже вони так не схожі один на одного. Постійно усміхнений Наруто і вічно похмурий Саске були нерозлучні, як світло і темрява, доповнюючи і будучи невичерпною частиною один одного.
– Дивно, – здивувалася Сакура, – з ним все добре?
Звідки це не зрозуміле занепокоєння? Сакура і сама не розуміла цього, адже він ніколи не подобався їй, вона зазвичай намагалася не помічати його, але дівчину чомусь хвилював його стан, ніби він теж був її другом. Вона майже з ним не розмовляла, але завжди дбала про хлопця, сама того не помічаючи, за що юнак був їй по-своєму вдячний. Він завжди думав, що якби у нього була сім’я, то він би хотів, щоб її частиною були саме ці двоє. Мабуть вони і були для нього єдиними близькими людьми, не рахуючи кожну темну ніч.
– Підемо швидше. Там всі вже зібралися, – Наруто безцеремонно схопив дівчину за руку, буквально потягнув її за собою, примушуючи і свого вчителя ще швидше наздоганяти молодих людей.
Зал, в якому проводився бал був прикрашений усіма можливими кольорами, з усіх сторін лунала музика, зливаючись з голосами присутніх. П’янка атмосфера радості, запах пахучих квітів і чарівні посмішки безсмертних.
Сакура була вражена тим, що відбувається навколо, захоплено розглядаючи все.
– Підемо привітаємося з хлопцями.
– Наруто, рука, – дівчина натякнула йому на те, що він продовжував нахабно тримати її долоню.
Хлопець злегка зніяковів, відпускаючи її руку.
– Вибач, – він скуйовдив свою шевелюру.
Разом вони відправилися привітати друзів і знайомих. Першим вони помітили Кібу, поруч з ним, немов тінь стояв Шино.
– Радий бачити тебе, Наруто, – широко посміхнувся Кіба – покровитель тварин.
– А ти? – блондин запитливо дивився на хлопця в темних окулярах.
– Це Шино, покровитель комах, – Кіба представив приятеля, – Шино, а це Сакура і Наруто.
– Дуже приємно, – сухо кивнув хлопець.
– Чудове свято, – радісно щебетав Наруто, – стільки народу зібралося.
– Хей, Наруто, – до них приєднався покровитель тіней, – як життя?
– Шикамару, – хлопець помахав йому рукою, – поки що смертний, як бачиш.
– Можливо сьогодні приєднаєшся до нас, безсмертних.
– Подивимося, як ляжуть зірки.
– Давай без зірок, – ліниво протягнув Шикамару, – ледве позбувся їх. Такі докучливі.
– І красиві, – посміхнувся Наруто, дивлячись в сторону покровительки зірок.
– Ти не про те думаєш, – засміявся Киба.
– Сьогодні такий красивий місяць, – зітхнула дівчина з рожевими волоссям.
– Він надто самовпевнений. Йому потрібно спуститися з небес на землю, – пробурчав Наруто.
– Ти нічого не розумієш, – надула губки Сакура.
– Може бути, – потиснув плечима Наруто, – ну що, давайте веселитися?
Додати до улюблених