Не дивлячись на те, що на вулиці стояла тепла осінь, тим вечером було неприродньо холодно й тихо. Щось відчувалося у цій тиші, у самому повітрі, і це щось дуже не подобалося Ітачі, котрий сидів з малюками на ганку свого будинку.
Саске, вкритий ковдрою, спав у нього на колінах, тихенько сопучи уві сні, а трьохмісячна Амі зручно влаштувалася на руках Ітачі.
– Я щось відчуваю, але не можу зрозуміти що саме. І куди так пізно пішли батьки? – Роздумував вголос хлопчик.
Він згадав, як десять хвилин тому назад, його батьки пішли в повному снарядженні, не сказав ні слова, але виглядали вкрай стурбованими. Вони лише сказали, щоб Ітачі захищав молодших будь-якою ціною, й рятувався разом з ними, не чекаючи на дорослих, якщо щось станеться.
Наглянь за ними, сину…
Подув вітер, що розбудив Амі, й вона відразу зморщила обличчя, почавши хникати. Саске заворушився уві сні. Зітхнувши, Ітачі почав тихо заспокоювати сестру й нахилився до своїх молодшеньких, прошепотівши:
– Не плачте. Все буде добре, ваш старший брат обов’язково захистить вас й завжди буде поруч. Обіцяю, щоб не сталося, ви будете в безпеці.
Через декілька хвилин знову настала тиша – Саске й Амі знову заснули, а Ітачі підняв очі до неба, занурившись у роздуми про тривогу, що відчувалася у холодному, осінньому повітрі цієї ночі…
Додати до улюблених