– Райан. Де зараз батько? – знайти старшого сина сім’ї де Лема було доволі легко. Останні дні парубок проводив в бібліотеці майже цілодобово.
– Ні.
– Райан! Ви не зможете від неї все приховувати! Так як не змогли від мене!
– І я про це шкодую. Чим менше ти знав, тим легше було б нам.
– І що це змінить? А, брате? Ти так багато знаєш? Сидиш тут цілими днями! Скоро вже й забудеш, що в тебе сестра є! – хлопець починав закипати. Злість на рідних, що приховували правду від нього ще не до кінця зникла, а вже почали з’являтись нові причини для негативних емоцій.
– Досить. Йди до себе.
– Не один ти переймаєшся… – пробуркотів Гейбел і пішов до кабінету батька.
«Сподіваюсь він там, я не збираюсь витрачати свій час просто так!»
Проходячи повз кабінет сімейного лікаря, до вух хлопця донісся знайомий, втомлений голос. Гейбел став біля дверей вслухаючись в розмову.
– … відмовили…
– … невідомо… хвороба…
– … не вона…
Звук кроків змусив хлопця заховатись за поворотом. Дворецький пройшов повз, не звернувши уваги, проте момент вже був втрачений і через хвилину батько вийшов з кімнати.
– Гарного дня під захистом Богині. Тату я хотів…
– Хай виходить, – важко видихнувши сказав герцог. – Західне крило від сьогодні закрито і знаходиться під охороною. Передай, щоб не приходили туди ні Райан, ні Лотті. – закінчивши чоловік пішов геть, не кинувши навіть погляду на сина.
***
– Лотті, раночку! – широко посміхнувшись, зайшов до кімнати Гейбел.
– І тобі!
– Тато сказав, що твоє покарання вичерпано, можна виходити, проте західне крило закрите, туди не можна нікому… – обійнявши сестру, передав слова батька хлопчик.
– Братику, сьогодні ми будем снідати разом? – очі дівчинки горіли надією, вона не відводила їх.
– Ні, мамі треба відпочивати, і тато зайнят. Якщо хочеш я спитаю у Райана і ми зможемо поснідати разом.
– Якщо можна..
***
Гейбел нервував перед дверима бібліотеки. Після того як він все дізнався, їх відносини з Райаном погіршились. Брати майже не спілкувались.
«Так не може продовжуватись вічно. Ми – сім’я! І якщо вони не зроблять перший крок, його зроблю я!» – видихнувши, хлопчик зайшов до бібліотеки.
***
Гейбел дізнався про це досить випадково і банально.
Він просто йшов в кімнату до сестри, як почув голоси з кабінету батька, які говорили про маму.
– Церква відмовляється лікувати, імператорська сім’я ігнорує! Ти не збираєшся нічого з цим робити, Ваше величносте?! – знущальним тоном промовив Райан.
– Слідкуй за словами, юначе!
– І це все що ти скажеш? Мама… Вона ж помирає чи не так?
У Гейбела наче вибили все повітря з легень.
«Мама… помирає?»
– Що це означає?! – різко відкривши двері, викрикнув хлопчик.
– Не. Твоя. Справа. – герцог вже втомився і це було видно. Надто холодно. Надто суворо. Надто…Відсторонено?
– Це. Моя. Справа. – тим же тоном відповів Гейбел. Він був схож на батька більше інших дітей, і не тільки чорнявим волосся і блакитними очима, а й характером.
– Геть. Обидва. Чути нічого не хочу. Ви не лізете в це.
Стража вивела Райана і Гейбела. З цього моменту старшого брата в інших кімнатах окрім: бібліотеки, кухні і спальні – не бачили.
***
– Еее.. Райан? Може поснідаємо всі разом? – трохи невпевнено проговорив Гейбел.
– Не впевнений.
– Будь-ласка, – емоційний середній син казав подібне лише в офіційних розмовах, проте він справді вирішив взяти відповідальність за зближення сім’ї. – Лотті прийде, і можливо я покличу батька з мамою?
– Батьків не треба, вони не в тому стані. Я прийду.
***
Перед сніданком Еріс покликала доньку до себе. Герцогиня була в просторій кімнаті. Проте вікна були заштореними. Все виглядало наче штучним, а жінка нерухомо сиділа і дивилась у вікно, спостерігаючи за птахами. Вона схудла, поблідішала…Дівчинка стисла сукню в своїх ручках.
– Сонечко, Лотті. Послухай мене уважно. – не відволікаючись від птахів, промовила жінка. Хайлотта лише тихо присіла на стільчик поряд. – Зі мною все добре. Мамі просто треба відпочити… А потім… А потім ми як раніше будем ходити в сад з трояндами, влаштовувати пікніки, зіграєм у двох на фортепіано. А поки матуся буд відпочивати попіклуйся про своїх братів.
– Мамо… Що ти таке кажеш? – тремтячим голосом спитала Лотті.
– Усе добре. Іноді людям треба відпочити, сонечко. Я не хочу, щоб ви віддалялись один від одного. Я вас всіх дуже-дуже люблю, – поцілувавши доньку в лоб, промовила Еріс. – Біжи, брати на тебе вже чекають.
Так і було, вони стояли за дверима. І як тільки Лотті вийшла, одразу опинилась в їх обіймах.
– Пішли снідати?
Додати до улюблених