Примітка:
Рекомендована музика для читання:
Божевілля двох – Mistmorn
one more light – linkin park
solas – jamie duffy
wait – M83
***
Тихий літній вечір. Хьонджин сидить на м‘якій зеленій траві і дивиться в небо, на якому вже видніються зірки. Прогулянки з вечора до пізньої ночі були його хоббі. Немає нічого краще, ніж дивитися на небо де з’являються і зникають маленькі вогники, слухати тихий шелест дерев і звуки цвіркунів. Хоча, є дещо краще. Фелікс. Це щастя і комфорт в людській подобі. Вони познайомились два роки тому на цьому ж місці.
***
З галявини відкривався гарний вигляд на місто, тому Хьонджин прийшов сюди писати пейзаж. До нього випадково забрів Фелікс, що просто прогулювався околицями. Спочатку хлопець на відстані спостерігав за процесом, та потім наважився підійти. Хьонджин так захопився написанням, що злякався різкої появи постороннього.
— Пробачте, будь ласка, я не хотів налякати. Я прогулювався і натрапив на вас. Спостерігав трошки здалеку, а потім захотів побачити, що ви малюєте. Вибачте ще раз, —протараторив швидко хлопець.
Хьонджин подивився на нього і посміхнувся. Його дратувало, коли хтось відволікав від процесу, але на цього хлопця злитися було неможливо, хоч Хьонджин і бачив його вперше в житті. Світле волосся, ластовиння і милі оченята, що перелякано дивилися на співрозмовника, чекаючи відповіді, не могли викликати негативних емоцій.
— Все добре. Я ще не закінчив, але можете глянути, — темноволосий повернув полотно так, щоб хлопцю було добре видно.
— Вау, так гарно, — Фелікс уважно розглядав картину, а Хьонджин – Фелікса.
— Дякую, мені приємно, — сором’язливо сказав юнак, але погляд від хлопця не відвів.
— Ой, пробачте, я не представився. Лі Фелікс, — хлопець посміхнувся і поклонився.
«Схожий на янгола» — подумав темноволосий.
— Хван Хьонджин, — поклонився він у відповідь.
***
Хлопцям не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що вони один для одного більше, ніж друзі. Вони стали парою через кілька місяців після знайомства.
Задумавшись про кохання всього свого життя Хьонджин відчув тепло на правому плечі. Повернувшись він побачив його. Прекрасного, щасливого з неймовірно гарною посмішкою на милому і такому коханому обличчі.
— Привіт, Хьонджині, — Фелікс присів біля хлопця, все ще посміхаючись.
— Привіт, Ліксі, — привітався Хьонджин, не зводячи очей з коханого, — Я дуже скучив. Чому ти так довго не приходив?
— І я дуже скучив за тобою. Як твої справи? Як навчання? —проігнорував питання Фелікс.
— З навчанням трохи важкувато, і загалом себе дивно відчуваю. Ніби все добре, а ніби чогось не вистачає, — занурившись в свої думки, ділиться Хьонджин, — інколи з‘являється відчуття тривоги. Його так важко контролювати. Воно ніби повільно поглинає мене зсередини. Єдине, що мене рятує – це зустрічі з тобою.
— Джинні, я завжди готовий тобі допомогти і підтримати. Навіть коли я не поруч, я все одно з тобою. В твоєму серці. Але тобі краще звернутися до спеціаліста. В іншому разі все може закінчитися погано.
— Я знаю, але я боюсь. Боюсь ділитися будь-якими думками з кимось. Мені здається, що коли я це зроблю, станеться щось непоправне.
— Хьонджин, я хвилююсь. Прошу, звернись заради мене. Я не в силах тобі професійно допомогти. Але я підтримуватиму тебе весь час, —переконує хлопця Фелікс.
Хьонджин довго дивиться тому в очі, але здається і погоджується виконати прохання.
— Дякую, — Фелікс кладе свою руку поверх руки хлопця і змінює тему, — А тепер розкажи мені про свої нові картини.
— Їх небагато. Натхнення стало відвідувати мене рідше. Але я почав писати вірші до своїх картин. Хочеш послухати?
— Звісно.
Хьонджин показав Феліксу фото картини, а після зачитав вірш.
Вони просиділи до пізньої ночі, ділилися думками, згадували минуле і просто насолоджувались присутністю один одного, дивлячись як гаснуть і з’являються зірки.
— Щось ми засиділися. Тобі пора йти додому, — порушує тишу Фелікс.
— Так. Ходімо, — підводиться Хьонджин, але Фелікс залишається сидіти на місці, — Ліксі, ходімо.
— Джинні… — тихо і понуро каже Фелікс, не дивлячись на хлопця.
— Що? Ти ж сам сказав, що ми засиділися.
— Так. І я сказав, що тобі пора йти, —Хьонджин дивиться на Фелікса з нерозумінням і той продовжує: — ти все знаєш, сонце. Престань заперечувати це в своїй голові.
Хлопець ще кілька хвилин стоїть, нічого не розуміючи, та потім до нього приходить усвідомлення. Він згадує все, що так намагався викинути зі своєї голови вже кілька місяців, а образ Фелікса починає помалу розпливатися в його очах.
***
Хьонджин нудьгував, сидячи за останньою партою. Викладач так нудно читав лекцію, що половина аудиторії ледь боролась зі сном. Хлопець підбадьорився, коли почув звук повідомлення на своєму телефоні. «Фелікс» — подумав він і посміхнувся. Помилився. Смс було від мами. Він не встиг прочитати вміст, як телефон задзвонив. Тато. Щось всередині хлопця підказувало, що нічого хорошого цей дзвінок не віщує. Він швидко покинув аудиторію і прийняв виклик.
— Терміново їдь додому, — донеслося з телефону з перших секунд.
— Що сталося? — перелякано запитує Хьонджин.
— Питання потім. Бери речі й їдь. Швидко, — сказав тато суворим голосом і завершив дзвінок.
Хлопець нарешті помітив повідомлення від мами. Вона писала те ж саме. Терміново їхати додому. Хьонджина почала охоплювати паніка, але він намагався їй не піддаватися. Юнак забіг в аудиторію, забрав сумку і побіг до зупинки. Автобуса не довелося довго чекати. Через 15 хвилин хлопець був вдома. Батьки чекали його біля машини.
— Сідай, — каже тато.
— Може ви нарешті скажете мені що сталося! Я місця собі не знаходжу, — підвищує голос Хьонджин, але сідає в машину. Він би відгріб за це від батька, але не в цьому випадку.
— Ми їдемо в лікарню. Фелікс потрапив в автокатастрофу, — тихо сказав тато.
Всередині хлопця все похололо. Він більше не міг сказати ні слова. В горлі з‘явився комок, а очі наповнились сльозами. Як тільки вони під’їхали до лікарні і тато заглушив мотор, Хьонджин одразу вибіг з машини. Він не знав куди прямувати, але не зупинявся. В кінці коридору на першому поверсі він знайшов батьків Фелікса.
— Де він? Що з ним? — захекавшись запитує хлопець.
— В реанімації. Чекаємо лікаря, щоб дізнатися що з ним, — відповідає заплакана мати.
Хьонджин зі своїми батьками присідають біля них. Вони чекають в тишині, поки хлопець шепотом не запитує в свого батька що саме сталося.
— Автобус, в якому був Фелікс, підрізала машина. Водій не зміг втримати керування. Вони перевернулися кілька разів. Це все, що я знаю.
Більше тишу ніхто не порушував. Хвилини тягнулися неймовірно довго. Нарешті до них вийшов лікар. Всі підскочили випитуючи що там. Він дивився на них мовчки, наважуючись вимовити ці непрості слова. Всі вже зрозуміли, що зараз скаже лікар, але чекали підтвердження, бо вірити в це аж ніяк не хотілось.
— Ми не змогли його врятувати.
Батьки обох хлопців заплакали. Навіть тато Хьонджина, хоч він намагався до останнього стримувати сльози. Сам хлопець не плакав. Він просто не вірив. Всього кілька годин тому він говорив з Феліксом по телефону, а зараз йому кажуть, що того більше немає? Ні, не може бути. Хьонджин стояв в ступорі дивлячись кудись собі під ноги. Він більше не відчував реальності. Хлопець не пам‘ятав як опинився вдома. Не пам‘ятав похорону, хоч був там і прощався з коханням всього свого життя. Не пам‘ятав нічогісінько з моменту повідомлення на нудній лекції. В своїй пам‘яті він замінив повідомлення від мами, на повідомлення від Фелікса. Той написав йому, що вже приїхав додому з занять і планує ввечері прогулятися з ним. Весь час Хьонджин розмовляв з батьками про Фелікса так, наче той живий. Вони спочатку нагадували йому, що це не так. Але для них було так важко дивитися на сльози та страждання своєї дитини, що вони перестали що-небудь говорити про той день. Тепер вони просто сумно зітхали, коли їх син в черговий раз повідомляв, що сьогодні ввечері йде на прогулянку з Феліксом.
***
— Ні, ні, не може бути, — не вірить своїм спогадам Хьонджин.
— Може. Як би ти не намагався це забути, — Фелікс дивиться зі співчуттям, стоячи перед ним.
Хьонджин підіймає погляд на хлопця. По щоці котиться перша сльоза.
— Будь ласка, не зникай. Не покидай мене знову. Мені тебе так не вистачає,— благає Хьонджин, заливаючись сльозами.
— Сонце, я твоя фантазія і з‘явлюсь знову, коли ти в черговий раз зітреш зі своєї пам‘яті той день. Але зараз тобі треба мене відпустити і йти додому. Вже дуже пізно. А я за тебе хвилююсь. І твої батьки теж, хоч вони й звикли до твоїх нічних прогулянок.
— Фелікс… — говорить хлопець крізь сльози.
— Все буде добре, Джинні. Пам‘ятай, я завжди придивляюсь за тобою з зірок. Я поруч. В твоєму серці.
— Я кохаю тебе, мій янгол, — говорить Хьонджин.
— І я тебе кохаю, Джинні, — відповідає Фелікс і зникає.
Ще кілька хвилин Хьонджин дивиться заплаканими очима в небо.
— Я повернусь до тебе завтра, обіцяю, — каже він наостанок і нарешті покидає галявину.
І він повернеться. Завжди повертається. Кожен день, протягом останніх чотирьох місяців. Фелікса він, на жаль, не побачить. Треба час, щоб знову закрити десь глибоко в пам‘яті той день, коли Фелікс покинув цей світ. Коли він в черговий раз забуде, до нього знову прийде його кохання. І він буде щасливим, як раніше, поки все не повториться вже вкотре.
***
Примітка: картину та вірш, про які йдеться в тексті можна знайти в Bubble Хьонджина за 30.05.2022.✨
Додати до улюблених