Соулмейт ав. У кожної людини на лівій руці є візерунок самотності. Коли соулмейти торкаються, візерунки зникають. Під час другого дотику на безіменних пальцях соулмейтів з’являються червоні візерунки спорідненості.
Такемічі щиро не розумів, чому Сортувальний капелюх відправив його до Ґрифіндору. Чотири роки не розумів. З Макото все ясно – впевнений, хоробрий, активний, а він…
Замислившись, Ханаґакі ледь не збив з ніг Такую, що йшов на обід і гукав приятеля.
– Пробач, Такуя, – знітився Такемічі.
– Все добре, – Ямамото посміхнувся. Він узагалі мало на кого ображався, бо постійно то читав, то розмірковував над прочитаним. Схоже, окрім Герміони Ґрейнджер, мадам Пінс перед закриттям бібліотеки проганяла ще й цього невисокого білявого рейвенкловця. Відколи почався четвертий рік навчання, Такуя ходив ще й на додаткові заняття, тож Такемічі рідко його бачив.
– Ти зараз куди? – спитав Ханаґакі.
– Пообідаю, а потім на замовляння.
– О, то у нас разом буде урок, – зрадів Такемічі.
Коли юнаки були коло зали, до них доєднався Макото Судзукі.
– То що, готові до Тричаклунського турніру? – спитав він. – Шкода, що я неповнолітній. Першим би кинув прізвище у Келих вогню.
– Я б не став цього робити, навіть якби був повнолітнім, – зітхнув Ханаґакі.
– Завдання, певно, будуть складними, – зауважив Такуя, – я прочитав про попередні турніри і маю сказати, що…
Інколи рейвенкловця заносило і він міг увесь день годувати слухачів випадковою інформацією, яку знаходив у книжках.
У Великій залі Такуя пішов до свого столу. Макото і Такемічі сіли до ґрифіндорців.
– То як там у тебе справи з Хінатою? – спитав Судзукі. Схоже, йому не терпілося дізнатися, чи знайшов друг споріднену душу.
– Нічого, – сумно відказав Ханаґакі, закочуючи рукави мантії й сорочки. Візерунок самотності – чорна звивиста лінія, що охоплювала руку трохи вище зап’ястя, – досі не зникла. – Тим більше, Хіна вже має соулмейта.
– Ще знайдеться, – підбадьорив його Макото, набиваючи рота їжею, – я теж ще не знайшов. Краще поїж, Такемічі.
Юнак похитав головою. Іще одне, чого він не розумів – чому Хіната, яку Такемічі знав ледь не з дитинства, не його споріднена душа? Хто чи що обирає соулмейтів? За якими критеріями? Чому не можна просто обрати кого завгодно і бути з тим, з ким комфортно?
Зі світлокосою рейвенкловкою Ханаґакі почувався як ніколи добре. Міг розмовляти з Хіною на різні теми. Міг мовчки милуватись її витонченим профілем. Любив тримати дівчину за руку, коли вони йшли у Гоґсмід. А тепер… хто його соулмейт – і гадки не мав. Молився, аби не хтось зі слизеринців.
Повз якраз проходили ті, про кого Ханаґакі згадував незлим тихим словом. Одна зі слизеринських груп. Її очолював п’ятикласник Манджіро Сано. Навіть вискочка Мелфой його боявся, а це було вже щось. Між собою слизеринці не ворогували, проте трималися осторонь один від одного.
А що найдивніше – в групу Манджіро входили не тільки слизеринці. Юнаку, схоже, було все одно, хто з якого факультету. До Сано дослухалися, його поважали і боялись. А своєю харизмою юнак завойовував довіру учнів і вчителів.
Правда, ґрифіндорців у його групі досі не було.
– Ти в курсі, що Рюґуджі Кен має намір брати участь у Тричаклунському турнірі? – озвався Макото, вказуючи на семикласника, котрий супроводжував Манджіро.
– Не можна, аби Гоґвортс представляв такий тип, – насупився Такемічі, – всі з групи Манджіро, як один, моторошні.
– То тобі так здається, – приятель закінчив обідати, – то що, ходімо на замовляння?
Ханаґакі рушив за Макото. Майже на виході з Великої зали випадково озирнувся. І з жахом усвідомив, що з-за слизеринського столу на нього пильно дивився Манджіро.
***
Навчаючись чотири роки з Гаррі, Роном і Герміоною, Текемічі дивувався, як ці троє постійно втрапляють у халепи. Пороблено їм, чи що? Сам юнак хотів спокійно вчитися, аби не привертати нічиєї уваги, не лізти, куди не варто і не вплутуватись у магічні дуелі. Словом, прожити спокійне, хоч і нудне, життя учня школи чаклунства.
Та сьогодні ґрифіндорець влип.
Він проспав. І чимдуж мчав на гербалогію, радіючи, що це не урок трансфігурації. Професорка Спраут часто вибачала тим, хто спізнювався. Хіба могла іноді попросити лишитися після уроків і попідливати молоді мандрагори.
Несучись порожнім коридором так, ніби за ним гнався дракон, Такемічі не помічав нічого довкола.
І тому на повній швидкості в когось влетів. За інерцією впав на кам’яну підлогу.
– Вибач, я… – слова застрягли десь у легенях, бо Ханаґакі побачив, у кого врізався.
Манджіро Сано дивився на ґрифіндорця байдужим поглядом, наче його не хвилювало, що у нього хтось врізався. Зате погляд Кена, що стояв справа від Сано, красномовно свідчив, що Такемічі помиратиме довго і болісно.
– Ти знаєш, кому перейшов дорогу? – грізно заговорив Рюґуджі. Цей п’ятикласник з Гафелпафу був дуже високим і більше скидався на семикласника. – Зараз я тебе… – його рука потяглася за чарівною паличкою.
– Чекай, Кене, – озвався Манджіро, – ти ж знаєш, що у коридорах чаклувати заборонено. А ми намагаємося не порушувати шкільні правила… наскільки це можливо.
Такемічі не розумів, що коїться. Це точно каже Манджіро Сано? Той самий, котрий був переможцем клубу дуелянтів, найкращим учнем, котрому вдавалися майже всі дисципліни і котрий слухався лише Дамблдора? Відколи це йому важливі правила?
– Ти, я бачу з Ґрифіндору? – слизеринець з цікавістю оглядав мантію Ханаґакі з нашивкою факультету. – Як тебе звати?
– Такемічі… Ханаґакі, – видушив чотирикласник.
– Що ж, Такемічі, – мовив Манджіро, зробивши невелику паузу. Ґрифіндорець знову вирішив, що от і настав час смерті. – Будьмо друзями, – і слизеринець, посміхаючись, простягнув долоню.
Такемічі тупо дивився то на Сано, то на його руку. А в голові ніяк не вкладалися сказані слизеринцем слова.
– Ти там оглух, чи що? – озвався Кен. – Ми через тебе на урок запізнюємося.
Ханаґакі машинально подав руку Манджіро. Той допоміг підвестися. Тоді наблизився. Чорні очі вивчали обличчя Такемічі. Ґрифіндорець аж подих затамував від страху і хвилювання.
– Ще побачимося, Такемітчі, – сказав Сано й пішов далі. Ханаґакі стояв і полегшено зітхав, аж поки не згадав, що теж спізнюється.
– Такемітчі? – дійшло до юнака, коли він порпався у землі в оранжереях, намагаючись висадити квіти, що постійно тряслися, наче їм було холодно.
А ввечері Ханаґакі помітив, що візерунок самотності зник.
“Чому я нічого не відчув?” – подумав ґрифіндорець. – “До мене торкався соулмейт, а я навіть не зрозумів, хто це”.
***
На Гелловін визначилися учасники Тричаклунського турніру. На превеликий подив і обурення деяких осіб, учасником став і Гаррі Поттер. Дивлячись, як розгублений Гаррі бреде до Дамблдора, Такемічі поспівчував хлопцю. Бо навіть не уявляв, що б робив, якби на місці Поттера опинився сам. Певно, вмер би від страху.
– Як він це зробив? – допитувався Аккун, котрий сидів справа від Ханаґакі. – Ви ж бачили, що сталося з Фредом і Джорджем, коли вони спробували обдурити Келих вогню?
– Хах, а він той ще відчайдух, – хмикнув Макото, пригладжуючи волосся, – мені б на його місце. Стати чемпіоном, виграти тисячу ґалеонів, бути улюбленцем школи…
Такемічі його не слухав. Усе гадав, хто його соулмейт. Про всяк випадок, торкався, до кого міг. Бо після другого дотику на безіменному пальці правої руки обов’язково мав з’явитися червоний візерунок у вигляді персня – знак спорідненості.
Але нічого не з’являлося.
Наступного дня після занять Такемічі пішов до озера. У школі панував переполох через те, що від Гоґвортсу цього року було два чемпіони – Гаррі й Седрик з Гафелпафу. Юнаку не подобався цей суцільний гамір, тому він вирішив посидіти у тиші. Хоч на вулиці й було холодно, він не зважав. Обмотавши шию бордово-жовтим шарфом, Ханаґакі швидко прийшов у відлюднене місце і сховався за старою вербою.
– Оце шалений рік, – зітхнув.
– Ти правий, Такемітчі, – почувши цей м’який приємний голос, ґрифіндорець зірвався на ноги. Манджіро стояв неподалік, дивлячись на озеро. Мантія зі срібно-зеленими кольорами недбало накинута на плечі. Він ніби й не відчував осіннього холоду. На превеликий подив Ханаґакі, Сано був сам. – Хто б міг подумати, що саме цього року відбудеться Тричаклунський турнір, а Гаррі Поттер стане його учасником. Та ще й сюди завітають учні з інших шкіл. А ще – що в тебе зникне візерунок самотності. Я маю рацію?
– Ти… ти звідки знаєш? – пробурмотів Такемічі. Мав погане передчуття, тому намагався придумати, як утекти звідси, поки Манджіро не придумав якоїсь каверзи.
– Протягом кількох днів ти торкався до всіх, кого зустрічав, – відповів слизеринець, роблячи крок до Такемічі, – а після дивився на праву руку, чекаючи, коли з’явиться візерунок спорідненості. Хіната, твоя подруга, вже знайшла соулмейта, отже, це не вона.
– До чого ти хилиш? – все ніяк не міг зрозуміти Ханаґакі, відходячи назад, бо Манджіро нахабно порушував його особистий простір. Це дуже нервувало й викликало дивне хвилювання, ніяк не пов’язане зі страхом.
– Маю дещо перевірити, – посміхнувся Сано, хапаючи співрозмовника за руку. Долоня Манджіро була на диво теплою. Він не стискав руку Такемічі, але й не давав вирвати її. Ошелешений ґрифіндорець так і не розумів, чого від нього хоче цей п’ятикласник, аж поки випадково не скосив погляд униз.
На безіменному пальці правої руки червонів тонкий візерунок. Такий же був і в Манджіро, котрий, здається, не виглядав здивованим.
– Ні… – стиха прокоментував побачене Ханаґакі. Голос тремтів. – Бути цього не може. Це ж…
– Цікаво, – Сано роздивлявся візерунки, не кваплячись відпускати руку соулмейта, – втім, я радий, що це ти, Такемітчі. Ти давно мені сподобався.
Ґрифіндорець подумав, що йому почулося. Певно, це йому сниться. Таке не може статися в реальності! Юнак відмовлявся сприйняти, осмислити й усвідомити побачене й почуте. Єдине, що видав мозок: Такемічі влип.
– Ти, певно, змерз. У тебе руки холодні, – зауважив Манджіро. Тоді притяг руку Ханаґакі й ледь відчутно поцілував, від чого ґрифіндорець почервонів і опустив очі. – Ходімо в замок. Гадаю, в ельфів-домовиків знайдеться чашка какао.
Сано потягнув ошелешеного Такемічі, котрий слухняно йшов за ним.
– Може, це помилка? – бурмотів Ханаґакі у шарф. – Манджіро, я ж не…
– А я не сумніваюсь, – супутник почув нерозбірливі фрази ґрифіндорця, – і, до речі, – він на мить повернувся й підморгнув Ханаґакі, – можеш звати мене Майкі.
Додати до улюблених