Коли руйнується ціла реальність, зникає мотивація думати, відчувати, сприймати.
Інший Грандмайстер до божевілля знайомими очима дивився до божевілля знайомим поглядом, випромінював до божевілля знайомий аромат до божевілля знайомих спецій і чогось солодкого, ступав до божевілля плавною і знайомою ходою, поправляв до божевілля знайоме золоте вбрання, до божевілля знайомим жестом повертав голову, до божевілля знайомо й зовсім негучно вимовляв ім’я Бога Брехні.
Але все це до божевілля знайоме було наскрізь просочене прихованим в глибині нещастям.
Коли руйнується власна реальність, зникає бажання існувати далі.
Змиритися з втратою, заперечення якої тривало місяцями безпричинних і безрезультатних пошуків, до сповненого люті й безсилля крику складно, складно настільки, що не лише один вигляд втраченої коханої істоти, а навіть найменше нагадування про неї у вигляді до божевілля знайомого голосу викликало порив закрити вуха, заплющити очі і просто розірвати себе зсередини, аби лиш більше не відчувати цього опалюючого болю.
Коли руйнується реальність з єдиною коханою істотою, виникає лише бажання мучити себе настільки захоплено, щоб страждання будь-якого виду затьмарили вирізані на стінках черепа спогади.
Інший Грандмайстер не належав Локі ні на мить – і той спостерігав за іншим правителем Сакаару з уже не прихованим розпачем, з очевидною безнадією та безвихіддю, лелеючи неперевершені, ідеальні, досконалі риси чужого обличчя, схожого на статуетку якогось стародавнього скульптора, оберігаючи спокій, що плинув над віями іншого Ена Дві Гаста, всіма силами, точніше їхніми рештками, жертвуючи останні залишки копії істоти, заради якої віддав би хоч цілий світ, хоч десяток світів.
Інший Грандмайстер викликав лише скорботу і журбу, адже був надто, надто, надто схожим на його Грандмайстра, адже насправді відмінностей між різними правителями Сакаару майже не було, адже копія коханої істоти надто, надто, надто нагадувала саму кохану істоту, відчути дотик якої, почути голос якої, побачити яку було неможливо.
Коли, дивлячись на Локі, інший Грандмайстер посміхався м’яко-м’яко, лагідно-лагідно, ніжно-ніжно, асгардському принцу хотілося вструмити в себе ножа і провалитися під землю від провини, адже визнати, що він залежав від цих поглядів, було гірше.
Його Грандмайстра більше немає.
Його Грандмайстра більше немає.
Його Грандмайстра більше немає.
Невже він проміняє всі свої спогади на іншого Ена Дві Гаста? Невже він відмовиться від концепту вірності заради іншого Ена Дві Гаста? Невже таким чином він буде оплакувати свого Ена Дві Гаста?
Це надто низько навіть для Локі.
Все погіршував лише абсолютно ідентичний, сповнений ненависті до себе й провини погляд іншого Грандмайстра.
– За що Вас стерли?
Дивитися в очі іншого Грандмайстра все ще неймовірно, до фізичного болю складно, але цей жест був необхідним, без нього Бог Брехні навряд чи зміг проіснувати хоча б ще одну хвилину; спілкуватися з іншим Грандмайстром все ще неможливо, до хворобливого крику важко, але цей процес був необхідним, без нього Бог Брехні навряд чи зміг зробити хоча б один вдих; торкатися іншого Грандмайстра було все ще… заборонено, заборонено, заборонено.
Інший Грандмайстер – суб’єкт болю, що не може покинути тіло й мозок асгардського принца ні на мить, болю, природою якого є безкінечна тепла скорбота, болю, яким є кохання, притрушене виною.
– Я не дозволив своєму Локі втекти.
Порив розлитися озером сліз стримувати ледве виходить, і через це очі болять, як ніколи, і через це лопаються капіляри, прикрашаючи повіки червоними розсипами зірок, і через це інший повелитель Сакаару розмивається, перетворюючись на димку, на легкий туман, від чого стає трохи, зовсім-зовсім трохи легше.
Але його Грандмайстра більше немає.
Але його Грандмайстра більше немає.
Але його Грандмайстра більше немає.
Коли власна реальність зруйнувалася декілька років тому, єдине, що залишається робити, – жити далі.
Сидіти в тиші з іншим Грандмайстром – благословення, не інакше: тоді не треба дивитися в його до біса, до божевілля знайомі очі, тоді не треба чути його до біса, до божевілля знайомий голос, тоді не треба бажати торкнутися його до біса, до божевілля знайомих довгих-довгих і чомусь завжди теплих пальців.
Але не дивитися в його до біса, до божевілля знайомі очі, не чути його до біса, до божевілля знайомий голос, не хотіти торкнутися його до біса, до божевілля знайомих довгих-довгих і чомусь завжди теплих пальців було справжнісіньким покаранням, пережити яке Бог Брехні, трикстер, син Лафея вже не зміг би.
Коли власна реальність руйнується, нестерпного болю від її втрати позбавитися неможливо.
– А чому стерли тебе?
Треба було давно вже кинутися до пащі темно-фіолетового чудовиська, зробленого з туману, і покінчити з усім цим – зі стражданнями, з провиною, з моральними дилемами, з думками, які ніколи не закінчуються і не дозволяють перепочити ніколи, ніколи, ніколи, покінчити з бісовим Еном Дві Гастом, що перетворився на наркотик, без якого Локі не міг, не міг, не міг існувати.
Бо його Грандмайстра вже давно немає.
– Тому, що я відмовився тікати від свого Грандмайстра.
Приголомшений, сповнений непідробного і чомусь щасливого здивування видих правителя Сакаару став першим за декілька років сюрпризом для Локі.
І він вже не пам’ятав, хто з них наблизився першим, порушуючи всі встановлені правила й закони, відкидуючи в сторону будь-які роздуми чи усвідомлення, затоплюючи, заглушуючи, засліплюючи відчуття провини єдиним можливим способом.
Не прояв кохання – поцілунок відчаю, голодного, спраглого відчаю, жадібного, власницького відчаю. Поцілунок безнадійності. Поцілунок безвиході. Поцілунок розпачу.
І трохи поцілунок кохання.
Відірватися, відсторонитися, відійти неможливо – Локі майже вструмив пальці у вилиці Ена Дві Гаста, ніби випиваючи його, як істота, що, блукаючи світом без жодного ресурсу виживання, нарешті знайшла джерело сили, як тварина, що, не маючи можливості контролювати себе, знайшла свою жертву, як бісів закоханий, що в мить піку піднесеності почуттів втратив своє кохання.
А Грандмайстер притискав до себе все ближче й ближче, позбавляючи принца Асгарду шансу розірвати контакт і збільшити дістанцію, навіть якщо той би захотів, як колекціонер, що отримав довгоочікуваний експонат, як тварина, що, все ще не знаючи контролю, вже схопила свою жертву, як бісовий закоханий, що під дією смертельних для будь-кого почуттів боїться, боїться, боїться втратити своє кохання.
Локі цілує, цілує, цілує, і поцілунок його просочений відчаєм, безнадією, провиною і чортовою закоханістю, через яку пальці його дрібно тремтять, коли він водить ними по щоці правителя Сакаару.
Грандмайстер цілує, цілує, цілує, і поцілунок його передає весь сум, скорботу, провину і чортову закоханість, через яку очі заплющуються, а руки замикаються на талії Локі, створюючи непохитну клітку.
І було до божевілля страшно визнати, що закінчення цієї миті було б найгіршою подією у житті, що неймовірне відчуття такого знайомого тепла повернулося, що в цьому було дещо неочікувано щире.
Поцілунок відчаю, суму, скорботи, безнадії і провини перетворюється на поцілунок задоволення, коли Локі трохи відсторонюється, повільно видихає і дивиться в очі Ена Дві Гаста зовсім по-іншому, спокійно, вільно, ясно, закохано, а потім цілує знову, цього разу врівноважено, легко, ледве відчутно, лагідно.
Поцілунок відчаю, суму, скорботи, безнадії і провини перетворюється на поцілунок турботи, коли Грандмайстер завмирає, дозволяючи асгардському принцу робити все, що він захоче, вдихає його аромат, що нагадує свіжість трави після дощу і щось гірке, а потім обережно заривається пальцями в чорне-чорне волосся.
Поцілунок відчаю, суму, скорботи, безнадії і провини перетворюється на поцілунок кохання, коли Локі посміхається краєм вуст, нарешті отримавши можливість відчути щастя більше ніж на двадцять секунд, і коли Грандмайстер наостанок залишає крихітний поцілунок на лобі трикстера.
– Очевидно, нам просто не судилося бути щасливими.
У погляді правителя Сакаару розливається золото з ледве помітними вкрапленнями бірюзи, і від цього стає тепло-тепло, ніби зіниці його самі по собі були витворами стародавньої магії чи античного мистецтва.
– Очевидно.
В очах асгардського принца вирує темний-темний ліс, освітлений одиноким промінцем зірки, схожої на сонце, і від цього стає спокійно-прохолодно настільки, що все минуле, всі спогади, весь біль стирається з пам’яті.
Але відчай нікуди й ніколи не зникне.
Але біль нікуди й ніколи не зникне.
Але скорбота нікуди й ніколи не зникле.
Але провина нікуди й ніколи не зникне.
Але безодня нікуди й ніколи не зникне.
Тому не зрозуміло, хто з двох приречених і нещасних істот потягнувся за ще одним поцілунком.
Додати до улюблених