Розділ 6 – Учитель цього Вельмишановного
Сюе Мен виріс на піку Сишен й знав усі стежки, як свої п’ять пальців, тож не дивно, що він так швидко наздогнав Мо Жаня.
Міцно схопивши Мо Вейю, юнак поволочив його до околиць гори. Тил вершини Життя та Смерті був найближчим місцем на землі до межі світу живих та мертвих. Між двома царствами знаходився бар’єр, а за ним розверзлося Пекло.
Помітивши жахливий стан бар’єра, Мо Жань нарешті втелепав, чому, попри те, що та людина була вдома, щоби привітати та прийняти відвідувачів до головної зали вийшла саме пані Ван.
Не те щоб той чоловік не хотів допомогти, просто він справді не міг відійти…
Бар’єр царства духів було пошкоджено.
В момент зворотний бік гори оповила тяжка примарна аура. Духи, які ще не встигли створити щільне тіло — кружляли у повітрі, шалено стогнучи од всеохопного відчаю; те виття було сповнене злості. У гірській брамі зяяла величезна прогалина, що відкрилася у небі. За проломом лежало царство мертвих; з тріщини бар’єра простяглися безмежні тисячні сходи зі зеленого каменю. Страхітливі привиди, що вже сформували плоть, нестримним натовпом повзли до низу, похитуючись прокладали собі шлях до людського світу.
Коли б це видовище узріла звичайна людина, безсумнівно волосся її стало б дибки від жаху. Якби юнак бачив це вперше, може його і пройняв би холодний піт, але він вже давно звик до подібного дійства.
Бар’єр між світами людей та примар побудував імператор Фусі ще в глибоку давнину. З плином часу межа дедалі більше ослаблювалася й тоншала, часто розколювалася і руйнувалася в різних місцях, потребуючи негайного втручання безсмертних. Проте, така праця не тільки не підвищувала рівня заклинацтва, а й навпаки забирала незліченну кількість духовної енергії. Кому б сподобалося так тяжко працювати намарне; передбачувано, що дуже мало заклиначів у світі вдосконалення були готові завдати на свої плечі такий важкий тягар.
Коли злісні духи продиралися у світ, у першу чергу, вони нападали на простий люд з Нижнього Царства заклиначів. Як захисники Нижнього світу, пік Сишен узяв на себе ношу з відновлення бар’єрів, побудувавши школу на задньому схилі гори, прямо навпроти найслабшого місця межі. Все для того, аби вчасно закривати проломи.
Пошматаний бар’єр проривається чотири-п’ять разів на рік, немов уживана каструля, що повсякчас протікає; лагодь не лагодь, все марно.
Коло Примарних Воріт, на вершині нефритових кам’яних сходів, самотньо стояв чоловік. Бездоганно-біле, подібне до першого снігу, вбрання тріпотіло на вітрі, широкі рукави розвивались, а сяйво меча, виблискуючи золотом, охоплювало постать. Однією тільки силою він змітав зі шляху озлоблених примар та заповнював прогалини.
Цей чоловік виглядав витончено та мав струнку статуру; від нього віяло химерною святістю, а обличчя вабило дивовижною красою. Здалеку його легко можна було б сплутати зі шляхетним ученим, що стояв попід пишно квітчастою сливою й захоплено вивчав старі сувої. Однак якщо підійти ближче — можна помітити гостре, немов лезо бритви, підборіддя, піднесені до гори очі, мов у фенікса, і вузький прямий ніс. Зовні він виглядав вишуканим, але в погляді відчувалась їдкість, що надавала йому особливої суворості й жорстокості.
Мо Жань позирав на нього здалеку. Хоча він уважав себе підготовленим до цієї зустрічі, проте чесно кажучи… це була суцільна брехня… Коли Мо Жань побачив перед собою цю людину абсолютно здоровою та неушкодженою, він несподівано відчув, як тіло немов блискавка прошила і воно задрижало до самих кісток.
Він застиг напів од нестримного жаху, напів… від захвату.
Його Вчитель.
Чу Ваньнін.
Пам’ятаю, в минулому Сюе Мен прийшов до зали Вушань, зі сльозами на очах, благаючи мене про зустріч з ним…
Саме цей чоловік зруйнував грандіозні плани Мо Жаня. Саме він розтоптав честолюбні ідеали володаря, і зрештою був ув’язнений у палаці та закатований до смерті.
Насправді Мо Вейю мав тріумфувати, що здолав ворога й отримав шанс помститися.
В океанах могли вільно плавати риби, а в небі високо літати птахи, і ніхто в цілому світі більше не міг його спинити. Спочатку чоловік вважав, що буде думати саме так.
Однак… усе склалося инакше.
Після смерті Вчителя, разом з ненавистю він поховав щось іще…
Мо Жань ніколи не був освіченою людиною і не здогадувався, що це “щось” — давно втрачене почуття боротьби з гідним супротивником.
Він лишень знав, що в цьому світі в нього більше немає заклятих ворогів.
Коли Наставник був живим, Мо Жань відчував тільки страх, тривогу та хвилювання. Варто було побачити золотисту вербову лозу в руках Вчителя, як все тіло вкрилося мурашками, подібно до того, як від одного звуку дерев’яної палиці закатований собака злякано задкував; зуби зводило, ноги підгиналися, а з рота сочилася слина.
Зі смертю Вчителя, зі світу пішла людина, якої Мо Жань страхався більш за всіх. Мо Вейю відчував, що він твердіше став на ноги та змужнів, як нарешті зміг вчинити такий гріх — убити свого Наставника.
Затим його погляд огорнув людський світ: більш немає нікого, хто б посмів змусити його схилити коліна, нікого, хто міг би дати йому ляпаса.
Щоб відсвяткувати таку визначну подію, він одкрив глечика білого вина з квітів груші та всю ніч сидів на даху та пив.
У ту ніч Мо Вейю так нахлистався, що шрами на спині, отримані в юнацтві від лози Вчителя Чу, немов знов відкрилися та запалали несамовитим болем.
Зараз, уздрівши Вчителя на власні очі, юнак не міг відвести погляду, сповненого ненависті та страху, і якби дивно не здавалося, слабкого сліду незвичного захвату.
Віднайти знов настільки сильного супротивника після того, як утратив — як він міг не радіти?
Чу Ваньнін був цілком зосереджений на боротьбі з напливом душ померлих, не звертаючи уваги на двох учнів, що порушили спокій гори.
Його риси обличчя були точеними; довгі та рівні брови, крижані очі фенікса звернені донизу, хода — така граційна, велична й дещо потойбічна. Погляд залишався безпристрасним, холодним та байдужим навіть перед обличчям демонічної круговерті й кривавого дощу; здавалось, якби він сів на лаву, щоб запалити пахощі й зіграти на ґуцині, це не виглядало б чимось дивним чи недоречним.
Проте нині ця довершена та похмура людина тримала в ніжних руках довгий крижаний меч, з якого крапала кров. Одним махом широкого рукава сила клинка пронизала зелені кам’яні сходи. Навкруги розлетілися уламки та цеглини, а в тисячних сходах від Примарних Воріт до самого підніжжя гори утворилася немислима вирва.
Яка люта жорстокість!
Скільки років пройшло з того часу, як він востаннє споглядав міць Вчителя?
Від цієї такої знайомої, владної сили ноги Мо Жаня миттю підкосилися. Не втримавшись на ногах, він плюхнувся на коліна.
Чу Ваньнін не потребував багато часу, щоби винищити усіх злісних примар й обережно заповнити діру, що вела до Пекла. Виконавши обов’язок, він м’яко спустився з небес і приземлився перед Мо Жанем та Сюе Меном.
Спочатку він поглянув на Мо Жаня, що стояв на колінах, а опісля перевів погляд на Сюе Мена; очі фенікса закрижаніли.
— Знов щось утнув?
Мо Вейю хоч-не-хоч, а мав поступитися.
Вчитель Чу володів здатністю майстерно оцінювати ситуацію та миттєво виносити найбільш правильні рішення.
— Вчителю, Мо Жань спустився з гори, творив розпусту та вчинив крадіжку. Наставнику, будь ласка, покарайте його, — промовив Сюе Мен.
Чу Ваньнін на мить затих, байдуже поглянув на учнів та холодно відповів:
— Зрозуміло.
Мо Жань:
— …………
Сюе Мен:
— …………
Молодики були, м’яко кажучи, приголомшені.
І що далі? Невже це все? Де покарання?
Заледве Мо Жань подумав, що йому поталанило і краєм ока поглянув на Чу Ваньніна, як спалах гострого золотавого світла зненацька настиг його, з силою розсікаючи повітря. Блискавичний удар навідмаш припав на щоку Мо Жаня.
Бризки крові розлетілися навкруги!
Швидкість цього золотого батога була приголомшливою. Молодик не встиг навіть очі заплющити, не кажучи вже про ухилитись, як розсічена щока запалала різким болем.
У суцільній темряві яскраво майоріло сніжно-біле вбрання Вчителя, а він непорушно стояв на пронизливому вітру, зціпивши руки за спиною. У повітрі все ще витав паршивий запах примар і свіжої людської крові, що надавала забороненій зоні у тилу гори ще більшої жахливості.
Те, що хльоснуло Мо Жаня, було вербовою лозою, яка зненацька з’явилася в руках старійшини Юхена. Лоза звисала до самих чобіт Чу Ваньніна, довга та тонка з ніжно-зеленим листям.
Верболіз, без сумнівів, був вишуканим предметом, що міг зродити в пам’яті такі поетичні рядки, як “Ніжне віття верби, яке я подарую коханому”[1].
[1] Вірш відомого поета Лі Бо з імперії Тан
“Ніжне віття верби, яке я подарую коханому”
Поглянь, як верби віти
Торкаються зеленої води.
Вони колишуться
Весняним вітерцем.
Вони ясні як сніг
Серед природи
І тепле листя їх,
Тріпоче під злотим віконцем.
А там красуня,
Що сидить журливо
Чий сумний погляд
Кинуто на схід.
І ось вона зриває верби вітку,
Закрила ніжні очі й затим
Її, немов прекрасну квітку
Подумки відправила за ним.
Переклад: haibett, nt.yavtushenko.
Але, на жаль, Чу Ваньнін не був ані ніжним, ані коханим.
Вербова лоза в його руці насправді була священною зброєю — “Тяньвень”. В момент Тяньвень запроменіла ясним золотавим та малиновим світлом, осяюючи темряву навколо та бездонну глибину очей Чу Ваньніна.
Вчитель піджав губи й крижаним тоном промовив:
— Мо Вейю, як ти смієш! Невже ти гадав, що не отримаєш покарання?
Якби він був п’ятнадцятирічним Мо Жанем, хлопець можливо б не сприйняв слова Наставника за чисту монету, вирішивши, що він просто вводить його в оману, щоб налякати.
Одначе Мо Вейю, що переродився, ще в минулому заплатив криваву ціну, щоб пізнати дисципліну Вчителя. Одразу він відчув, як корені зубів занили від болю, а кров прилила до обличчя. Він уже відкрив рота й настирливо заперечував усе, сподіваючись відбілити своє ім’я.
— Вчителю…
З рани на щоці все ще сочилася полум’яна кров. Мо Жань підняв очі, дозволяючи їм блищати від сліз. Він усвідомлював, що зараз його становище вкрай жалюгідне та нікчемне, але… так треба.
— Цей учень, ніколи в житті не крав… ніколи не розпустив… що ж це коїться? Вчитель карає мене лиш послухавши слова Сюе Мена… чому ж він не забажав вислухати мою версію?
— …………
Проти дядька Мо Жань мав два дієві методи. Перший: прикинутися милим. Другий: зобразити жалюгідність. Проти Чу Ваньніна він використав обидва, виглядаючи настільки ображеним, що от-от сльози рікою потечуть з вугільно-чорних очей.
— Невже цей учень у ваших очах настільки вбогий? Чому Наставник не дав мені навіть шансу, щоб усе прояснити?
Сюе Мен розлючено гопнув ногою о землю й прогарчав:
— Мо Жаню!!! Ти, ти просто шматок собачої ноги! Ти, ти справжній безсоромник!!! Учителю, не слухайте цього собацюру!!! Не дозволяйте цьому мерзотнику збити вас з пантелику! Він дійсно вкрав! Усі викрадені речі все ще тут!
Учитель опустив очі, вираз його обличчя був безстрашним та холодним:
— Мо Жаню, ти справді ніколи не крав?
— Ніколи.
— …Ти маєш знати ціну брехні.
Раптово мурашки забігали по тілу Мо Вейю.
Як він міг не знати?
Одначе, він залишався впертим, хоч чорта дай.
— Учителю, будь ласка, віднайдіть правду!
Чу Ваньнін підняв руку та осяяна золотом лоза знов піднялася, але не для того, щоб відхльостати Мо Жаня по обличчю. Натомість вона міцно обвила його тіло.
Це відчуття було таким знайомим. Крім щоденного биття людей, у вербової лози Тяньвень було й инше застосування…
Наставник змірив поглядом Мо Вейю, що був скутий золотими вітами лози, і знов запитав:
— Ти ніколи не крав?
Несподівано серце Мо Жаня пронизав такий знайомий в’їдливий біль, що мов маленька змійка встромила отруйні ікла в його грудину і почала люто розривати внутрішні органи.
Разом з дошкульним болем серце охопила хвиля неймовірної спокуси видати всі таємниці. Мо Жань відкрив рота та хрипло промовив:
— Я… ніколи… не… Аааа…!!!
Золотаве сяйво верби замиготіло, неначе відчувши брехню. Хоча біль був настільки нестерпним, що в Мо Жаня кров застигала в жилах, проте він усе одно щодуху протистояв жорстоким тортурам.
Окрім застосування як батога, Тяньвень мала ще одне призначення — допит.
Як тільки верболіз охоплював людей, ніхто не міг брехати перед ним. Не мало значення чи людина ти, чи привид, живий або мертвий, Тяньвень могла змусити говорити кожного, надаючи Чу Ваньніну потрібні відповіді.
У минулому житті жила лише одна людина, яка змогла приховати правду від духовної зброї. І це був ніхто инший, як імператор людського світу, Мо Вейю.
Після відродження Мо Жань плекав надію, що він усе ще може як колись опиратися допитам вербової лози. Здавалося, промайнула ціла вічність, як юнак міцно закусив губу до крові; великі краплини поту стікали по темних бровах, а тілом бігали зрадницькі мурашки. Врешті-решт, він плюхнувся на коліна перед ногами Вчителя, задихаючись від болю.
— Я… я… вкрав…
Гострий біль несподівано щез.
Молодик не встиг навіть подиху перевести як наступне запитання Чу Ваньніна застало його зненацька; голос Наставника закрижанів:
— Ти був у будинку розпусти?
Кмітливі люди не вчиняють безглуздо. Якби він міг стриматися раніше… проте тепер це було неможливим. Цього разу Мо Вейю не став нічого заперечувати й тільки-но гризотний біль обійняв серце, він заволав не своїм голосом:
— ТАК, ТАК, ТАК, ТАК, ТАК! Я БЛУДИВ, БЛУДИВ Я! ВЧИТЕЛЮ, БЛАГАЮ! НЕ ТРЕБА БІЛЬШЕ!
Заразом обличчя Сюе Мена посиніло і він шокований промовив:
— Як, як ти міг… Жон Дзьов — чоловік… і все ж ти, ти… псина паскудна!
Юнак притих, а золотисте сяйво лози повільно згасало. Мо Жань жадібно ковтав повітря, все тіло було мокрим, ніби його тільки-но виловили з води. Обличчя біле, немов простирадло, губи нестримно тремтіли; він лежав на землі, неспроможний навіть поворухнутися.
Крізь змоклі від поту вії, юнак бачив змазаний, але такий граційний силует Вчителя із зеленим нефритовим вінцем та широкими рукавами, що стелилися по землі.
Хвиля лютої ненависті охопила серце.
ЧУ ВАНЬНІНЕ!!! ЦЕЙ ВЕЛЬМИШАНОВНИЙ НЕ ПОМИЛИВСЯ, ВЧИНИВШИ З ТОБОЮ ЯК У МИНУЛОМУ. НАВІТЬ ПОВЕРНУВШИСЬ ДО ЖИТТЯ, ОДНОГО ТВОГО ОБЛИЧЧЯ ДОСТАТНЬО, ЩОБ РОЗІЗЛИТИ МЕНЕ!!! ДО СРАКИ ВСІ ВІСІМНАДЦЯТЬ ПОКОЛІНЬ ТВОЇХ ПРАЩУРІВ!
Чу Ваньніну навіть не снилося, що його грішний учень збирається відшампурити всі вісімнадцять поколінь його пращурів. З похмурим виразом обличчя Вчитель стояв на місці, а потім промовив:
— Сюе Мене.
Хоча молодий фенікс знав, що серед багатіїв користується популярністю знаходити насолоду в чоловічих обіймах та що більшості було до вподоби розважатися з хлопцями-лярвами через відчуття новизни, проте це не означало, що їм дійсно ті подобалися. Таку правду було складно усвідомити, йому знадобилася мить, щоб відповісти:
— Вчителю, цей учень присутній.
— Мо Жань порушив три священні заповіді: “не вкради”, “не чини перелюбу” та “не свідчи неправдиво”. Відведіть його до зали Янлов для спокути. Завтра вранці перш за все приведіть його на Платформу Гріха та Чесноти й привселюдно покарайте.
Сюе Мен аж заціпенів від почутого:
— Щ-що? Публічне покарання?
Покарання прилюдно означало, що учня, який учинив тяжкий злочин, виводять перед усіма, аби покарати й засудити. Навіть бабусь з їдальні привели б сюди.
Яка ганьба.
Але ж Мо Жань був молодим майстром піка Сишен! Хоча порядки в школі можна назвати суворими, хлопець мав особливий статус: дядько співчував, що він так рано втратив батьків та цілих чотирнадцять років животів на вулиці й тому всіляко потурав йому. Навіть коли юнак помилявся, дядько лише читав нотації наодинці та ні разу не підняв на нього руки.
Але Вчитель не став би турбуватися про обличчя лідера ордену. Він би спокійно потяг дорогоцінного племінника голови на Платформу Гріха й Чесноти та дав би тому поносити мале взуття[2]. Такого Сюе Мен не очікував.
[2] Ідіома ґей сяо сє чвань (给小鞋穿 gěi xiǎo xié chuān) — дати комусь поносити маленьке взуття; означає скористатися владою, щоб завдати неприємностей / помститися. А Ваньніну щось дуууже не сподобалося, як Мо Жань загуляв, р-ревнощі)))))))) ЧОМУ ВІН, А НЕ Я, ГА?
Мо Жань навпаки не був приголомшеним. Він лежав на холодній землі, а вуста його скривилися в терпкій посмішці.
Тільки подивиться який Вчитель справедливий, від нього аж за кілометр віє тією праведністю. Айсберг крижаний – от ти хто!
В минулому прямо на його очах віддав Богові душу Ши Мей. Мо Вейю заливався горючими сльозами, смикав за поділ ханьфу, на колінах усім святим заклинав Вчителя допомогти… Але душа Чу Ваньніна поросла полином…
І ось його учень врешті-решт спочив навіки; поряд з ним рвав душу від горя Мо Жань, а Наставнику на те, ні гаряче, ні зимно.
Зараз його просто приведуть на Платформу Гріха та Чесноти та публічно покарають. Нічого надзвичайного.
ЇБАТЬ МОЇ ВІНИКИИИ!!! КУДИ ВСЕ МОЄ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПОДІЛОСЯ!!! ЯКОГО ДІДЬКА Я НЕ МОЖУ ЗДЕРТИ ШКІРУ З ЧУ ВАНЬНІНА, РОЗІРВАТИ ВСІ ЙОГО ОРГАНИ, ВИПИТИ ЙОГО КРОВ!!! ЯКОЇ СРАКИ Я НЕ МОЖУ ВИДРАТИ ЙОГО ВОЛОССЯ, ВІДЖАРИТИ ПО САМІ ГЛАНДИ Й РОЗТЛІВАТИ ЙОГО ЗА ВЛАСНИМ БАЖАННЯМ!!! ЧОМУ НЕ МОЖУ РОКАМИ КАТУВАТИ ЙОГО, НИЩИТИ ХВАЛЕНУ ГІДНІСТЬ, ЗМУШУВАТИ ЖИТИ ЖИТТЯМ ГІРШИМ ЗА НАЙСТРАШНІШУ СМЕРТЬ!!!
Звіряча дикість на мить заполонила вугільно-чорні очі й не змогла сховатися від Чу Ваньніна.
Той злегка окинув поглядом молодика; вишукане, точене обличчя залишалося безпристрасним:
— Про що ти там думаєш?
Йосип твою раз!
Тяньвень ще не відкликали!
Мо Жань знов відчув, як золотава лоза обвивається навколо його тіла, все сильніше стягуючись та скручуючись, а нутрощі, немов збирались перетворитися на криваву кашу. Юнак в агонії закричав, даючи волю потаємним бажанням:
— ЧУ ВАНЬНІНЕ!!! ГАДАЄШ, ТИ НАСТІЛЬКИ СИЛЬНИЙ?! ДИВИСЬ ЯК Я ЗАТРАХАЮ ТЕБЕ ДО СМЕРТІ!!!
Запанувала гробова тиша.
Чу Ваньнін:
— ………………
Сюе Мен вирячив очі від шоку:
— ……………………
Зненацька духовна зброя повернулася до рук господаря, перетворившись на іскорки золотого сяйва, й тихо щезла у пітьмі. Лоза була створена з кісток та крові Вчителя і тому могла з’являтися і зникати за одним його бажанням.
Обличчя Сюе Мена зблідло, немов полотно, і він заїкаючись промовив:
— У-у-учителю!
Чу Ваньнін мовчав, мов дерево. Довгі чорняві вії були опущені донизу. Він підняв очі фенікса; обличчя все ще залишалося пустим, лиш вираз його, немов похолоднішав. Учитель метнув в Мо Жаня тяжкий погляд, який просто кричав: “Цей звіроподібний учень заслуговує на кару небесну!” — а після Наставник заговорив низьким голосом:
— Тяньвень зламалася. Піду полагоджу її.
Кинувши слова через плече, Чу Ваньнін розвернувсь і пішов.
Молодий фенікс догадливістю не вирізнявся:
— Я-як можна було зламати таку божественну зброю як Тяньвень?
Почувши таке, Вчитель різко обернувся й вп’явся поглядом, що обіцяв смерть в муках. Сюе Мен відчув, що мороз іде попід шкірою.
Мо Жань лежав на землі, ледь живий із порожнім поглядом.
Раніше він дійсно думав відфайдолити Чу Ваньніна до смерті. Він чудово знав, що Шляхетний Вчитель Чу з такими титулами як Юхен Зоряного Неба[3], Безсмертний Бейдов[4], завжди приділяв особливу увагу витонченим манерам та гідності. І чого насправжки він не міг стерпіти, так це бути розчавленим під чиїмись ногами, бути приниженим та заплямованим.
[3] Ван є ю хен (晚夜玉衡 wǎn yè yù héng) — Прекрасний Нефрит Зоряного Неба.
[4] Бей дов сянь дзвень (北斗仙尊 béi dǒu xiān zūn) — Благословенний сузір’ям Великої Ведмедиці/Священна милість Великої Ведмедиці.
Як я міг допустити, щоб Учитель дізнався про таке!
Мо Жань страдницьки завив, немов кинутий напризволяще собака, і закрив обличчя руками.
Ці очі фенікса… Здається жити мені залишилося дуже недовго…
Нотатки Авторки:
Вчитель нарешті з’явився! Не сідайте на инший корабель, не обирайте не ту позицію. Вчитель — знизу, знизу, знизу = =. Чорнильний корм для рибки(крижана рибка така;) — згори, МЖ — згори!!!
М’ясна булочка:
— Чому в тебе ноги підігнулися, як тільки Чу Ваньніна побачив? Хіба ти не згори? Де твоя енергія, що б’є ключем?
Чорнильний корм для рибки:
— Старість — не радість, артрит.
М’ясна булочка:
— Називай речі своїми іменами!
Чорний корм для рибки:
— Може вже досить наголошувати на моїй тридцятидворічній душі в цій історії? Після воскресіння я помолодшав й став гнучким, немов осина! Я всього лиш безгрішний та енергійний юнак!
М’ясна булочка:
— Тоді якого біса в тебе досі артрит?????
Додати до улюблених