Гейл Хоторн та Мадж Андерсі на 74 Голодних іграх
Вночі я так і не можу заснути. Все думаю про маму і малих. Знаю, що Катніс виконає обіцянку, і що Рорі достатньо кмітливий для полювання. Але думки все повертаються до того часу, п’ять років тому, коли я вперше вийшов в ліс сам, сповнений надією, і вийшов з-відти — розбитий вщент. Згадую ті довгі місяці, коли я просто блукав у лісі, не в змозі вистежити здобич, коли пастки не спрацьовували, коли дощі заставали мене зненацька, коли окрім ножа не було нічого, і доводилось проводити у лісі цілу ніч, щоб наранок все-одно повернутися додому із пустими руками.
У Рорі буде Катніс. Але це не означає, що він не відчуватимемо усього того, що відчував тоді я. Нутро сповнює жаль. Треба було тікати тоді.
— Просинайся! — весело щебече за дверима Еффі, стукаючи. — Сьогодні важливий-важливий день!
Тяжко зітхаю, щоб не викрикнути капітолійці усе, що промайнуло в голові. Я чекаю поки вона піде, витріщаючись на пропливаючі краєвиди за непробивним стіклом, а тоді обходжу уламки розтрощеного крісла і виходжу зі свого купе.
Біля входу до обідньої зали топчеться Мадж Андерсі. Вона нишком заглядає у обідню залу через привідкриті двері.
— Що там? — питаю в неї, підходячи зі спини. Мадж злякано відсахується і дивиться на мене. Сьогодні вона не така гарненька, хоч вбрання залишила вчорашнє. Зі світлою шкірою і білою сукнею вона радше скидається на бліду міль. Рожева стрічка натомість пов’язана на шиї легким бантом, що нагадує мені кумедну історію про те, як ми з Катніс купували козу для Прим.
Причину я розумію одразу як відкриваю двері: наш ментор розвалився на маленькому диванчику і, схоже, поновляє запаси.
— Щось ти швидко проспався, — зазначаю я. — Невже капітолійські килими такі зручні?
Геймітч повертає до нас голову.
— Ви ще хто такі? — хрипло питає він.
— Трибути — відповідає Мадж, сідаючи навпроти.
— Чортівня. — тяжко зітхає Геймітч. — Я надіявся вас сьогодні уникнути.
Тоді він протирає очі, і його погляд спиняється на Мадж.
— Дочка мера, так? Тобі скільки?
— Шістнадцять,— розгублено відповідає дівчина.
— Налити скільки? — уточнює Геймітч.— Не хочеш? Ну то не витріщайся так, — гарчить він, наливаючи собі. На столі перед ним ще якийсь салат і канапки. У вазі купа цукерок. Навколо цього сірого шматка байдужості усе яскраво-блискуче.
Я стою і тупо дивлюся на нього, очікуючи якоїсь реакції. Якихось слів. Емоцій.
Геймітч колупається в своїй тарілці, якось недуже активно, тоді кидає виделку, і таки повертається до нас:
— Ну що ж, трибууути — потягує він, — маю честь вам повідомити, що над вами сьогодні добряче познущаються. Будьте готові. А і ще… — махнув він склянкою — якщо вам голитимуть голову, мінятимуть колір шкіри, чи вирішать виставити голими на колісницю — мене не кликати. Не прийду і не врятую.
Він гигоче від свого жарту, і я відчуваю як гаряча хвиля обпалює мою спину і потилицю.
— Ти і дальше збираєшся напиватися? — питаю я, прикидаючи якби-то йому врізати.
— Так, хлопче. Це те, що я вмію найкраще.
— Не сумніваюся,— усміхаюся і встаю з—за столу. — Послухай ти, старий п’янице..
— Гейле, будь ласка, не тре… — втручається Мадж Андерсі, називаючи мене по імені.
— Що “будь ласка”?— питаю я схиляючись над нею — Він же навіть не збирається допомагати. Ей, ти — звертаюсь до нього, — може даси якусь пораду?
Геймітч сміється і цілком свідомо наривається:
— Ось тобі порада: виживи.
В моїх очах темніє.
Я стискаю кулаки, а Мадж Анерсі підскакує, накриваючи мою праву руку, що вже схопила ножа, своєю білою долонею. Від несподіванки я смикаю рукою назад, і чую слабкий зойк.
Мадж обертає руку долонею вгору, і на ній червоною ниткою виблискує кров.
— Молодий юначе! — спалахує Еффі Тринькіт, яка стоїть в дверях, і певно не знаючи, що сказати, додає: — Вам має бути соромно.
Мадж зминає у пораненій руці білу салфетку, що повільно зафарбовується кров’ю.
— Ага. Уже під землю провалююсь, – ображено бурмочу я.
— Дурень, — гірко видихає Мадж, і раптово у купе які за вікном стає зовсім темно.
Геймітч регоче. Схоже його повеселила думка проте, що під землю я таки потрапив. Стало темно, бо ми якраз заїхали у тунель, продовбаний крізь гору.
Головна стратегічна перевага Капітолію — те, що він оточений горами. 75років тому, коли піднялося велике повстання — найкривавіша та найболючіша сторінка новітньої історії, — народ зіштовхнувся з непробивною перешкодою. Поки повстанці намагалися перебратися через гірський масив, щоб добратися до столиці, капітолійські планетони просто перестріляли їх усіх.
Потяг виїжджає, і у вагоні знову світліє. За вікном чуються крики і оплески. Швидкість збавляється.
Мадж Анерсі встає і, схопивши жменю салфеток, виходить з купе.
— Ну і хто тепер махатиме капітолійцям у віконце? — глузливо питає Геймітч. — Ти, чи що?
І перевалившись через стіл різко б’є мене у лице.
Говорячи про знущання Геймітч таки не перебільшив. Троє розмальованих робітників “Центру краси” спускають мене по пральній дошці просто в гарячий окріп. Не так грубо, правда, проте відчуття схожі. Я всіляко відмахуюся від дурнуватих процедур і не дозволяю їм перегинати палку у оновлені мене за капітолійським зразком, і врешті-решт мене таки залишають у спокої посеред зали в одному рушнику.
Я б і зовсім не дозволив нікому до мене доторкнутися, якби не факт, підкріплений багаторічним спостереженням, що симпатичні трибути зазвичай отримують більше подарунків на арені, що не може не гарантувати кращий результат бійні. До того ж, мама завжди нарікала, що мені не завадить добряче вмитися.
Поки я стою і мерзну, двері розкриваються ідо мене заходить жінка. Це така ж капітолійка що і Еффі, кольорова і білозуба.
— Вітаю, Гейле. Мене звуть Порція, я — твій стиліст — каже вона і, окинувши мене поглядом, розпливається в ще ширшій посмішці. — Оу, це треба зняти — вона вказує пальцем із яскраво-рожевим нігтем на рушник на моїх бедрах.
З невимушеним виглядом я знімаю рушник і відкидаю його.
Порція, розкачуючи стегнамими, обходить мене. Пахне від неї чимось схожим на полуницю, але страшенно душним і ядовитим.
— Це камера засвітила, чи на Жнивах у тебе не було синця? — питає вона розглядаючи моє обличчя.
Вилиця неприємно поколює.
— Камера засвітила.
За декілька годин я дізнаюся про Порцію дві речі:
вона поганий стиліст
вона непогана людина
Мій костюм для колісниці майже копія звичайної шахтарської роби, тільки з легшого матеріалу.
— Позаминулого року у трибутів костюмів взагалі не було, — теревенить Порція поки я одягаюся, — їх лише трохи присипали попелом, пам’ятаєш? Ах, це все Альберто, і його любов до оголеного тіла. Твоїй землячці певно з ним нелегко. Цьогоріч у мене мав бути новий напарник, але не склалося. Надіюсь Цинна таки приєднається до мене наступного року, бо з Альберто я просто не знаходжу спільної мови — жаліється вона.
Порція легенько підносить шахтарську каску і, затамувавши подих, одягає її мені наголову.
— Готово, — засліплює вона мене своєю усмішкою.
Колими приходимо до колісниці вже вечоріє.
Мадж підходить пізніше, все ховаючись за свого престарілого стиліста, смикаючи подоли свого короткого чорного плаття. Її руки і груди присипані тим самим горезвісним попелом, що поблискує від слабкого світла. Не знаю, що хотів зобразити її стиліст. Якщо я шахтар, то вона певно дівчина, що ледве вибралась із шахти по добуванню стразів.
— Класна сукня— раптово бовкаю я. Мадж скошує на мене оком, розуміючи шо сукня зовсім некласна. Вона знову її смикає, і схрещує руки на грудях через легкий вітерець.
Я знімаю свою куртку і накидую їй на плечі. Мадж здивовано дивиться на мене, кліпаючи неприродними віями.
— Вибач — прошу я. — Я мав бути розважливим. Як твоя рука?
Вона знизує плечима і показує свою ліву долоню, на якій немає і сліду.
— Це була звичайна подряпина, — відмахується вона. — Капітолійські ліки з таким справляються за секунди.
Маленька чорна камера зі скреготом спускається по сталевому дроті, зависнувши над нами третім лишнім.
Ми обидвоє якось знічуємося.
Уся арена покрита сталевою сіткою, якою, наче рій мух, пересуваються камери. Треба привикати, на арені камери будуть усюди. Що, звісно, не відміняє їхньої дії на нерви. Інші трибути певно виголошують якісь тупі фрази, які потім крутитимуть на телебаченні.
Мадж підходить до колісниці. Коні, запряжені у золотисті упряжки, фиркають і вовтузяться. Не мені їх засуджувати, я сам не в гуморі.
Звук моїх кроків лише трохи приглушує скрегіт камери, що переслідує нас. Це неабияк дратує. Мадж теж нервово оглядається.
— Хочеш фокус?— раптом питаю я у неї.
Дівчина запитально дивиться на мене, поки я знімаю свою каску і розтріпую пригладжене волосся. Благо, що зі всією цією косметикою мені пощастило більше, і Порція, без фанатизму, всього лиш замалювала мій синець.
Каска, на відміну від бутафорського костюму, є найсправжнісінька: гладенька і важкувата.
Крутячи її в руках я посміхаюся Мадж, а тоді, запускаю каску просто у цікаве око камери.
Вона потрапляє прямо у ціль, і з тріском розлітається на декілька частин, налякавши коней. Вчасно зорієнтувавшись, я хапаю Мадж, і ми пробігаємо перед ними якраз за секунду до того, як пошкоджена камера починає плюватися помаранчевими іскрами, від чого коні, ржучи, встають дибки а тоді, з розгону і усією своєю кінською силою вибігають повз нас з амбару, тягнучи порожню колісницю.
Мадж, вчепившись в моє плече, гучно дихає. А коні вибігають на арену, переганяючи колісницю першого округу. Їх намагаються зупинити миротворці, але ті на них не зважають, бачачи перед собою лише дорогу.
Порція щось невнятно пищить, а робітники кінного двору із криками пробігають повз нас. Ми з Мадж переглядаємося… і починаємо реготати.
Схоже, що наша колісниця запорола увесь виступ. А ми напевно починаємо їхати глуздом, якщо знаходимо в цьому привід для радості.
Надіюся, що в окрузі це бачать, і сміються так само, як ми.
Коні зробивши повний круг вгамовуються, і їх вдається повернути. Ми навіть не спізнюємося на свою чергу, і виїжджаємо повторно просто за колісницею одинадцятого.
Стилісти настільки ошелешені, що навіть не докопуються до нашого вигляду. Тож натовп зустрічає Мадж із розчервонілими від сміху щоками і в моїй курці. Я тримаюся за поручні колісниці, дивлячись перед собою, трохи спокійніший, ніж був до того.
Кінець вечора для мене проходить уривками наче зажована плівка, що показує негатив. Наступного дня я пам’ятатиму як ми з Мадж сміялися певно за декілька днів до своєї смерті. Як свободолюбиві коні здавалися під напругою капітолійських електрошокерів. А президент Капітолію, людина, яка підтримує Голодні Ігри уже близько тридцяти років зі сцени розказував нам про честь і мужність свого народу.
Додати до улюблених