Та’діті зіпріла. Коротка лискуча шерсть на спині потемніла від поту, а золотисті малюнки на плечах і лівому боці потихеньку починали розмазуватися: фарба, хоч якою стійкою вона була, теж не витримувала. В такі моменти Та’діті зазвичай заздрила Зандаларам з їхніми золотими татуюваннями, які не доводилося постійно перемальовувати. Проте сьогодні тролиця на дискомфорт не зважала абсолютно.
Ось вже кілька годин вона провела в ріденьких заростях вогнецвіту, притискаючись животом до розжареного піску і видивляючись щось внизу під пагорбом, на якому ховалася. Сухі гілки вогнецвіту кололи й дряпали спину, над вухом в квітках дзижчали кілька комах, а сонце немилосердно палило відкриті плечі й ноги. Та’діті цього всього наче й не помічала, невідривно стежачи за хатиною, яка тулилася до скель внизу.
Унизу рухалися дві постаті. Рухалися не надто швидко і якось ламано: ноги переступали невпевнено і часто підгиналися, руки нерухомо звисали до землі, мало не черкаючи пальцями піску, і починали рухатися тільки тоді, коли їхньому власнику потрібно було щось ними зробити. Згорблені плечі, голови трохи схилені набік, а погляди спрямовані прямо перед собою: постаті більше скидалися на шарнірні ляльки, аніж на тролів. Хоча, чесно кажучи, так воно й було – тролями вони вже давно не були.
Двоє несправжніх тролів поралися біля халупи. Той, що був трохи вищий, мав коротке випалене до білого сонцем волосся, довгі закручені догори бивні і ріденьку бороду. Він саме старанно волік на спині великий оберемок дрібного гілляччя (вочевидь, наламаного в сухих кущах, які стриміли тут і там поміж скель навколо хатини). Другий був трохи нижчий, але ширший в плечах. Був майже зовсім лисим, окрім тонкої смужки рудуватого волосся, яка тягнулася від чола і до основи шиї, мав прямі бивні (один з них був обламаний) і залишки білої фарби на плечах. Цей стояв на колінах перед місцем для багаття і чекав, поки його напарник дотягне до випаленого кола хмиз. Обоє вони були вдягнені лише в бруднющі пов’язки на стегнах, а на руках і ногах мали старі, вже частково зітлілі пов’язки. Та’діті була надто далеко, щоб відчувати запахи, але була цілком упевнена, що смерділи вони жахливо.
Насправді ці двоє не хвилювали Та’діті зовсім – вона провела чотири години в кущах вогнецвіту не для того, щоб розглядати двох ходячих трупів. Її цікавила інша істота, яка, очевидно, знаходилася всередині халупи. Зунва, її матір. Чи, точніше, те, що колись було її матір’ю.
За всі чотири години чатування на пагорбі, Та’діті не бачила нікого окрім двох своїх «татусів», що тягалися довкола хатини туди-сюди, мляво виконуючи свою роботу. Куди поділася Зунва? Двері дому залишалися увесь цей час зачиненими, ніхто не заходив і не виходив, всередині було тихо.
Нікого немає вдома?
Тролиця зітхнула. Визначити це можна було лише двома способами: лишитися тут і чекати ще Лоа зна скільки часу, або ж спуститися туди і поглянути самій.
Спускатися потрібно було б все одно, а тому Та’діті вирішила, що сенсу тягнути час немає. Чим раніше вона покінчить із цією справою, тим краще.
Із маленького глиняного ковшика на поясі викотився крихітний шматочок базальту і застрибнув тролиці в долоню. Елементаль мав на собі малесеньку вирізану із дерева маску, розмальовану жовтим кольором. Камінець розвернувся маскою до Та’діті і завмер, ніби очікуючи.
«Настав твій час, Току, – подумки звернулася до нього Та’діті. – Влаштуй їм розвагу»
Камінець зістрибнув із долоні і покотився кудись убік, за мить щезнувши у кущах. А Та’діті знову перевела погляд униз.
Кілька хвилин нічого не відбувалося: двоє зомбі все ще поралися біля багаття, а ні Зунви, ні Току ніде не було видно. Аж раптом…
Зі скелі, до якої тулилася халупа, посипався пісок. За мить його замінило дрібне каміння, а те, в свою чергу, крупні брили. Обвал не зачепив будівлі, але швидко засипав подвір’я, збивши мертвяків з ніг.
Вищому тролеві пощастило більше – кілька дрібних камінців вгатили йому в голову, але він встиг вибратись у безпечніше місце, в стороні від основного потоку. А от другому пощастило менше. Він не встиг забратися геть і великий жовтуватий валун причавив його до землі, роздробивши вщент все, що було нижче колін.
Та’діті піднялася на ноги і кинулася вбік, оминаючи потік каміння і двох зомбі. Допоки у подвір’ї панував хаос, вона швидко й непомітно підбігла до дверей хатини і прослизнула всередину – оскільки обвал не виманив нікого назовні, тепер вона точно була впевнена, що там порожньо.
Всередині було темно. «Надто темно», – відмітила тролиця, роззираючись. Очі повільно звикали до неприємного мороку, і погляд почав вихоплювати деталі кімнати. В дальньому кутку, під стіною, висів гамак. Виглядав він так, ніби ним не користувалися вже дуже давно, хоча решта кімнати вказувала на те, що житло не покинуте: на підлозі не було шару пилу і піску, а кам’яний стіл в центрі кімнатки був недавно відчищений і прикрашений. Та’діті знала, що тим двом ззовні було заборонено заходити всередину дому, а тому все це мала б робити сама Зунва. Хіба що за ці останні кілька років правила змінилися.
В центрі столу розташувалася фігурка-ідол. Виконана із чорного каменю, що скидався на обсидіан, проте не виблискував, а навпаки, ніби поглинав навколишнє світло. Невідомо, що саме фігурка відображала – її ламані лінії не були схожі ні на що, що б доводилось бачити Та’діті за все своє життя. Важко було навіть сконцентрувати погляд на ній, постійно хотілося відвернутися. Колись ця фігурка була просто дивним каменем, проте зараз… зараз вона була чимось іншим. Саме через неї в кімнаті було так темно: вона не просто не виблискувала, вона дійсно поглинала світло.
Та’діті старанно оминала ідол поглядом. Щось їй підказувало, що якщо вона на нього погляне, то він поглине і її. Натомість вона розглядала менші фігурки, вирізані вже із місцевого жовтуватого каменю. Деякі намагалися повторити форму ідола, інші ж скидалися на очі, обведені чимось схожим на переплетених змій, на жуків, та на пусті безокі обличчя. Серед цих фігурок вона знайшла ту, по яку прийшла: не надто акуратно вирізану голову без очей, зі слабко окресленими носом і широко відкритим ротом, на якій кров’ю були намальовані знаки, які точно відповідали малюнку на обличчі самої Та’діті. В роті фігурки лежав засушений листок вогнецвіту.
Та’діті схопила кам’яну голову і розвернулася до дверей, на ходу чіпляючи її до мотузки на поясі, та вже за мить завмерла, витріщившись на постать у проході.
За гуркотом каміння назовні Та’діті й не почула, як відчинилися двері й до кімнати увійшли.
– Таки прийшла, – усміхнулася висока тролиця.
Вона мало була схожа на ту Зунву, яку Та’діті знала. Колись темно-карі зіниці тепер були жовтими, оточеними налитими кров’ю білками. Жовтувата шерсть посіріла, а навколо очей стала майже чорною, волосся звисало на спину одним великим збитим ковтуном. Раніше Занва малювала свої знаки на обличчі синьою фарбою, тепер же від цих малюнків не лишилося нічого.
– Прийшла забрати своє, – прохрипіла у відповідь Та’діті. Після стількох років мовчання голос їй самій здавався чужим і неприроднім.
Обличчя Зунви витягнулося, вона швидко окинула оком кам’яний стіл, але побачивши, що її ідол на місці, заспокоїлася. Вона знову заговорила:
– Не думаю, що тобі вдасться.
– Я спробую.
Навколишня темрява ще більше загусла і Та’діті відчула, що їй стає важко дихати. Правою рукою вона потягнулася до горла, ніби намагаючись вхопити руку, яка його стискала, а лівою вхопилася за сокирку на поясі.
Цей порух побачила Зунва і голосно розсміялася.
– То ти прийшла мене зарубати? – голос її скреготів і зривався на писк, по підборіддю потекла цівка слини. Зунва махнула рукою і невидимі лещата вчепилися в передпліччя Та’діті, викручуючи кисть і змушуючи її впустити сокиру.
Зброя гучно гепнулася на підлогу, а разом із нею і один із чотирьох крихітних ковшиків на поясі. Зунва навіть не поглянула на це, сконцентрувавши погляд на обличчі доньки, яке уже повільно починало синіти.
Та’діті втрачала свідомість. Новий Лоа матері дарував їй величезну силу: вона вичавлювала життя із тролиці, навіть не торкаючись її. Та’діті здавалося, ніби всі її кістки перемололи, а м’язи ніби рвали зубами невидимі пси. Вона не могла вдихнути чи видихнути. Трясця, та вона не могла навіть очима кліпнути! Залишалося лише надіятись, що вона витримає допоки…
На самісінькому краю поля зору вона помітила вогняний помаранчевий відблиск. Зунва його помітила теж, але була настільки зосереджена на доньці, що не встигла вчасно зреагувати і відвернути біду.
Гамак в дальньому куті кімнати раптом спалахнув. Причому не просто загорівся, а вибухнув височезним стовпом полум’я, який лизнув стелю халупи і пробився назовні. Зунва закричала.
Та’діті впала на коліна і хрипко вдихнула. Зір повертався до неї, у вухах шуміло, але в цілому вона була при тямі. Достатньо, щоб ударити. Тролиця вхопила сокиру, на ходу щось прошепотівши, а лезо сокири слабко засвітилося. Вона потягнулася вперед і з розмаху всадила сокиру відьмі в коліно.
Зунва завалилася набік і знову заверещала. Вона ніби забула про доньку, а удару, здається, взагалі не помітила – із усієї сили намагалася дістати до столу і вхопити ідола, якого вже встигли лизнути полум’яні язики.
Та’діті вдарила вдруге. Цього разу – в лікоть. Рука матері хруснула і обвисла, стіл облила кров. Тролиця вхопила відьму за волосся, луснула її руків’ям сокири у скроню і поволокла назовні. Кімната вже палала повністю.
Надворі починало сутеніти. Подвір’я, ущент завалене камінням, осявало червонясте вечірнє сонце, підсвічуючи жовтий пил, що поволі осідав на валуни. Троль, якому пощастило врятуватися від завалу, відбивався від Току десь поміж кущів, в яких іще недавно ховалася сама Та’діті. Кам’яний елементаль ширяв навколо трупа, намагаючись поцілити йому в лице, і вдавалося йому це, варто зазначити, досить непогано.
Та’діті відволокла матір до великого шматка каменю, що відкотився в сторону від основного завалу, і притиснула її до нього.
– Току, – прохрипіла вона. – Треба твоя допомога.
Елементаль відразу ж покинув свою забавку і прилетів на поклик. Біля змученого зомбі у повітря піднялися ще три камені і продовжили його справу.
– Треба її… Скувати. Затримати, допоки я… – Та’діті закашлялася – дим і пил забивали горло і не давали говорити. Із ковшика на поясі вистрибнув маленький вихор у масці і став гасати навколо, розганяючи пил і заодно ще більше роздмухуючи смолоскип, на який перетворилася хатина старої.
Кам’яний елементаль стрибнув на валун і засвітився. Камінь під ним раптом розм’як і Та’діті натиснула на плечі відьми, вганяючи її тіло в породу. Як тільки вона зафіксувала її так, що Зунва не змогла б поворухнутися, як прийде до тями, Току зістрибнув із каменюки і валун знову затверднув, утримуючи відьму знерухомленою.
Тільки тепер Та’діті дозволила собі трохи розслабилась. Вона сіла на піску і задивилася на захід сонця, із задоволенням вдихаючи сухе, очищене вітровим елементалем, повітря.
Найважча частина плану була позаду, лишилася тільки найбрудніша. Забравши своє зображення собі вона лише частково отримала владу над своїм прокляттям. Кам’яна голова – тільки інструмент, яким користувалася Зунва, щоб правильно скерувати свої чари, вони не зникнуть, якщо фігурку забрати собі, або й навіть знищити. Не зникнуть вони і якщо просто вбити саму відьму.
– Бачу, тобі вдалося.
Тягучий, насмішкуватий голос Лоа Смерті неприродно гучно пролунав у підвечірній тиші.
Та’діті зиркнула на ікласту золотисту маску Бвонсамді, яка сама по собі ширяла над каменем, до якого була прикута Зунва, і відвела погляд знову на захід.
– Я пам’ятаю про угоду.
– Я й не сумніваюся, – маска хитнулася з боку в бік. – Просто захотілося подивитися на це власними очима.
Та’діті знизала плечима і піднялася. Її не надто хвилювало, чи буде хтось на неї дивитись чи ні. Вона мала твердий намір зробити те, що планувала, і те, чи хтось буде це бачити, не мало жодного значення.
– Ікко, ти мені потрібен, – гукнула тролиця, і із високого багаття, на яке перетворився будинок, вилетів вогняний елементаль, значно більший, аніж півгодини тому, коли вискочив із кинутого на підлогу ковшика. Яскраво-помаранчевий, роздутий від поглинутих речей, він задоволено гуркотів.
– Допоможеш із багаттям?
Елементаль гучно виригнув купку обгорілих дощок, кілька камінців, залишки ідола і свій ковшик, дещо почорнілий, але все ще цілий. Після цього, ще раз відригнувши, стрибнув назад до халупи – допалювати те, що ще не спалив.
Та’діті підібрала ковшика, згребла дошки і каміння докупи і стала ладнати невеличке багаття: поскладала акуратною купкою дошки і обклала все це камінням. Оплавлені залишки ідола недбало кинула під ноги матері. Із підпалюванням впоралась і без допомоги Ікко: вистачило невеликої іскри, щоб запалити сухі дровеняки. За хвилину багаття палало й чмихало іскрами, а Та’діті повернулася до матері, яка, здавалося, помалу приходила до тями.
Під важким поглядом старої тролиці Та’діті дещо знітилася, але вже за мить повернулася до своєї справи – пошуку кинджала у поясній сумці. Відьма опустила погляд на покручений оплавлений камінь біля своїх ніг.
Дикий вереск заглушив гуркотіння й тріск палаючої хати.
Та’діті здригулася і, стискаючи кинджал в руці, завмерла. Вона не могла повірити, що ця жінка колись була могутньою відьмою, настільки жалюгідний вигляд вона мала тепер: скована каменем, вона верещала й плакала, як мала дитина. Якби не камінь, вона, мабуть, билася би в істериці.
– Його немає! Немає! НЕМАЄ!
Та’діті скривилася й знову луснула тролицю по обличчю, але та не зважала. Вона кричала й захлиналася, усе її обличчя палало і було вологе від сліз, поту й слини. Здавалося, вона навіть не робила павзи для того, щоб вдихнути.
Та’діті вдарила сильніше, руків’ям кинджала. Один із бивнів тріснув, відламався і покотився на пісок, а по підборіддю потекла кров. Зунва завмерла і сфокусувала погляд на доньці.
Більше не кричала.
– Ти… ТИ! – очі Зунви божевільно вирячилися, але більше нічого вона сказати не встигла: Та’діті міцно вхопила її за підборіддя і силою розчепила зуби. Не звертала уваги на клекіт і смикання старої, і як тільки вдалося відкрити рота достатньо широко, швидко встромила кинджал відьмі в язик. Зунва захлинулася і захрипіла, випльовуючи кров і відрізаний шмат язика.
Та’діті підхопила кинджал і язик і, не озираючись на тролицю, повернулася до багаття, зосереджено щось шепочучи. Відчепила від пояса кам’яну голову, запхнула їй у відкритий рот відрізаний язик, і все це поклала в центр багаття.
Якусь хвилину нічого не відбувалося. Молода тролиця сиділа навколішки перед вогнищем і тихо шепотіла, стара булькотіла й кахикала, давлячись власною кров’ю і заливаючи нею камінь і пісок, вогняний і вітровий елементалі носилися навколо, роздуваючи вогонь і піднімаючи стовпи піску й пилу.
Раптом довжелезний чорний язик полум’я вирвався з-посеред вогнища і шугонув угору, миттю згасивши решту багаття і змусивши тролицю відскочити. Коли він розвіявся, Та’діті побачила, що кам’яна голова тріснула, її відкрита паща була цілковито чорною і обгорілою: язика всередині більше не було.
Тролиця полегшено зітхнула. Вона не відчула ніяких змін у собі, але так і повинно було бути – Бвонсамді про це теж попереджав. Вона не могла повірити, що їй таки вдалося здійснити те, що вона планувала ще, мабуть, відтоді, як втекла звідси. Сім років? Вісім? Вона не пам’ятала точно, але всі ці роки вона тихо мріяла про цю мить – коли вона позбудеться прокляття, поверне голос і покінчить із минулим. Тепер лишалося зробити останню справу.
Заплатити.
Та’діті знову повернулася до матері. Зунва тихо кавкала, шерсть на її грудях потемніла від крові, як і пісок поряд. Обломаний бивень валявся біля коліна.
– Як саме я повинна це зробити? – Звернулася Та’діті до маски Бвонсамді, яка підозріло мовчала увесь цей час.
– Немає значення, – протягнув Лоа. – Ти повинна зробити це в моє ім’я. Той кинджал, – маска повернулася в бік її поясної сумки. – Візьми його.
Та’діті кивнула. Їй нестерпно хотілося покінчити із цим. Піти із цього місця, забути все, так, ніби нічого не відбулося.
Вона знову витягнула кинджал із сумки і підійшла до відьми, востаннє зазирнула в її обличчя. Від матері, яку вона знала першу половину свого життя, майже нічого не залишилося. Вигляд, погляд, голос, міміка, жести – все належало комусь іншому, хто давно вбив матір і поглинув її тіло. Та’діті не відчувала анінайменшого жалю до цієї істоти.
Вона швидко замахнулася і із усієї сили встромила кинджал відьмі у тім’я.
– Вона твоя, Бвонсамді.
***
На дорогу назад в Дуротар Та’діті витратила майже два тижні. Три дні човгала пустелею до Ґаджетзану, ще три – провела в місті, намагаючись знайти собі місце на якому-небудь кораблі до Дуротару. Плавання зайняло ледве не тиждень: погода в цю пору року не надто сприяла морським подорожам вздовж узбережжя Калімдора.
Увесь цей час вона не могла викинути з голови той момент, коли зустрілася поглядом із матір’ю перед самісіньким останнім ударом. Той погляд здався їй… осмисленим? Знайомим? Схвальним? Невже перед самою смертю Зунва – справжня Зунва – таки отямилася від чар ідола? Повернулася в своє тіло за мить до того, як покинути його, тепер назавжди?
Думки мучили Та’діті аж до самого Дуротару. Лише коли її ноги ступили на гарячий червонястий ґрунт неподалік Орґрімару, їй вдалося заспокоїтись.
Це все вже не мало значення. Матір тепер із Бвонсамді. А в неї попереду ціле життя.
Додати до улюблених