Опис: У Марінетт є цілий список причин, чому вона ненавидить Адріана Аґреста: починаючи з безглуздих розіграшів й закінчуючи красивим личком. А все почалося одного прекрасного дня з його витівки з парасолькою.
Зате тепер для всіх вона вдає, що зустрічається з Адріаном, а сама закохана в супергероя.
(Адрінетт AU: вороги/вдають, що зустрічаються, з фанартами)
Знайти фанарти можна в Instagram і Tumblr авторки snacc_noir :3
Опубліковано: 15/? розділів
Перекладено: 2/15 (?) розділів
Примітка від перекладачки: події в даному розділі розгортаються в 1 сезоні (22 і 23 серії)
Усім привіт!
Уперше беруся за переклад фанфікшену й тішуся, що маю можливість поділитися з ним тут.
А також висловлюю величезну подяку прекрасній авторці snacc_noir за дозвіл на публікацію та переклад.
Чесно, не впевнена, що з цього вийде, але фанфік просто бомба-пушка-ракета (спойлер). Старатимуся перекладати 1 розділ в тиждень 🙂
Хай там як, я буду тішитися коментарям і вподобайкам до кожного розділу, бо то велика мотивація для мене (๑˃ᴗ˂)ﻭ
Якщо Ви раптом помітили помилку/одруківку – обов’язково повідомте мене :3
P.S. ще підписуйтеся на мій Twitter
Усім приємного читання!
Розділ 1. Витоки
Усе почалося в той день.
Для Марінетт Дюпен-Чен це мав бути звичайнісінький день: вона, палка шанувальниця моди, як завжди запізнювалася б у школу, хоч і живе в пекарні за рогом. Її ніколи не цікавили супергерої, й тоді вона ще навіть гадки не мала, що відсьогодні їй псуватиме нерви «Адріан Аґрест, бодай би ти скис!»
Але саме цього дня сталися 2 події, що змінили все.
Спершу Марінет знайшла невеличку шкатулку. Як виявилося, всередині було доволі потішне створіння у вигляді сонечка. Вона відразу розповіла їй, що за допомогою магії сережок у цій шкатулці та захищатиме Париж. Тіккі (так звали це створіння) була дуже милою, що Марінетт спершу навіть не звернула увагу на її розповідь.
А про те, що сталося опісля, вона навіть згадувати не хоче.
Скажімо так: Марінетт не була в дикому захопленні від своєї однокласниці Хлої Буржуа й на це було декілька причин. Окрім її бридких блакитних тіней та відвертого ниття, від якого у Марінетт в’янули вуха, Хлоя також вважалася володаркою вродженого таланту створювати проблеми не лише собі, а й іншим. Через неї їх неодноразово залишали після уроків, а ще їй вдавалося лише однією фразою «Я вже дзвоню татусеві!» змусити тремтіти весь клас.
Тож коли вона оголосила на весь клас, водночас видивляючись на свій жахливий манікюр, що «хлопець, якого я знаю ще з дитинства, від сьогодні вчитиметься з нами», Марінетт уже тоді знала, що чекати добра марно.
— Друг Хлої? Здається, сьогодні нас чекає ціле шоу, — іронічно підмітила Аля, новенька в їхньому класі
Хлоя різко повернулася до дівчини в окулярах, уже поглядом глузуючи з неї.
— Перепрошую, шановна, але ми з ним не друзі. Наші батьки — хороші знайомі зі статками, які вашим батькам навіть не снилися. Тому він мені не хто інший як діловий партнер.
— Партнер? – зі сарказмом перепитала Марінетт. — Що, дітки вирішили побавитися в бізнесменів?
— А твоєї думки взагалі ніхто не питав, Дюпен-Чен! – Хлоя лиш ще вище задерла носа.
Зазвичай учнів насамперед повинен цікавити новий навчальний рік, але «весела» перспектива появи друга-сноба чи, точніше кажучи, ділового партнера Хлої – це саме те, про що подумала Марінетт перед тим як опинитися в епіцентрі воістину історичних подій, а саме: 1) нападу акуми; 2) її перетворення на Ледібаґ і 3)
— Ну привітик! Ефектна поява.
Зустрічі з ним.
— Схоже, ти саме та напарниця, про яку говорив мій квомі.
Тією напарницею була вона. На ній було до неможливості обтисле й блискуче боді замість одягу, який вона ще вчора приготувала для першого дня школи, а волосся було зібране в довгий хвіст. Й зараз вона була не на своєму балконі, бо вирішила буквально звалитися з небес на цього янгола з чарівною усмішкою.
Господи, вона дійсно янгольська!
Поки він, такий вродливий, представився Котом Нуаром, Марінетт змогла прийти до тями лише тоді, коли відчула, що їй все таки вдалося розплутати своє йо-йо (Господи, невже для неї не було іншої зброї?). Незважаючи на їхню невеличку аварію й загалом цю ситуацію, його голос звучав так спокійно й невимушено, що Марінетт не могла не дивуватися такій впевненості.
Не встигла вона представитися як розплетене йо-йо зі свистом влетіло прямо в голову її нового напарника. Від сорому їй хотілося крізь землю провалитися.
— Господи, мені так шкода! Я… Я геть нічого не тямлю в цьому, вибач.
Вона спересердя потерла своє обличчя руками в рукавичках й відчула на дотик цей магічний матеріал. Він досить прохолодний та пористий. Розглядаючи його, вона не помітила, як Кіт лиш сильніше усміхнувся.
— Мене взагалі тут не має бути.
— Гей-гей! Без паніки! Я також не тямлю нічого в цих мотузках. Але гадаю, що ми впораємося, — він ділився своїми тривогами, поки Марінетт намагалася згадати його ім’я. – Усе буде гаразд, бо ми ж разом, чи не так? – він поклав руку на її плече.
— Разом, так, — вона засміялася, трохи знітившись дотику, — Звісно.
Саме з цієї миті все пішло шкереберть.
Бо Кіт Нуар виявився не лише мурчиком, а й справжнісіньким відчайдухом, що спершу робить, а вже потім думає про наслідки. Та незважаючи на ейфорію від перетворення в супергероїв, їм вдалося швидко зрозуміти та об’єднати свої сили в боротьбі з акумою. Події настільки швидко майоріли перед очима, що вже через годину Каменюку здолали, влучивши в предмет, де сидів акума – це був любовний лист до Мілени.
Але того дня сталося ще дещо.
***
— Ти що робиш?
Незнайома білява маківка озирнулася на голос, а обличчя з красивими рисами ставало дедалі спантеличеним.
— Ой, я, ну цей… — Марінетт відразу зрозуміла, що цей хлопець, який не міг й слова мовити під гидкі смішки Хлої та Сабріни – це «хтось-там-Хлої».
Марінетт подивилася на жуйку, що прилипла до її крісла та його засмаглих пальців.
— А, ну ясно, — сказала вона з посмішкою, — вдався розіграш? Що, у багатих діток на них безліміт?
— Та ні, я…
— Адріане, не займай її, — втрутилася Хлоя. – Усі бачили, що це був ти.
За весь час це вперше, коли вона підтримала Марінетт.
А те, що відбувалося між «донечкою мера» й «сином багатія» дійсно важко назвати дружбою.
Адріан суворо поглянув на Хлою, здавалося, що в його зелених очах ось-ось полетять стріли. Він уже хотів знову почати виправдовуватися, як його перервав пронизливий рев кам’яного чудовиська, що прокотився класом.
Айвана знову вразив акума, який судячи з його криків «Мілено!», намагався її знайти. Під гучний стукіт відкинутих на підлогу парт і крик Кіма, лиходій сміливо покинув клас зі скам’янілою від страху дівчиною й Хлоєю, що голосила на всю околицю.
Ніхто не бачив, як під завалами меблів самотньо лежала сумка з інкрустованою шкатулкою, де була Тікі.
Усі ті слабкі зачатки впевненості Марінетт (чи мабуть вже Ледібаґ) від слів Кота Нуара та її «перемоги над акумою» були зрізані під корінь у ту мить, коли вона усвідомила, що не очистила акуму, який вразив Айвана. За словами Тікі, цього потішного створіння-сонечка, Марінетт, м’яко кажучи, влипла в халепу.
Більшість парижан перетворилися на нерухомі кам’яні брили. А Марінетт хоч і не була однією з них, але теж наче приросла до землі.
Вона не Ледібаґ.
Бо їй не під силу таке.
Десь позаду творився хаос, на гладеньку бруківку летіли машини. А вона, без свого суперкостюма, закам’яніла на місці посеред хмари пилу, що вогнем обпікав легені. Вона так би й стояла статуєю, допоки не почула уривчастого скрику Алі з останніх сил – на неї впала одна із автівок.
— Хто-небудь, допоможіть!
У цю мить весь світ Марінетт охопив червоний туман.
— Я передумала! Мені потрібна сила Ледібаґ! — вона відкрила сумку, де лежала Тікі.
— Я знала, що ти передумаєш, — з усмішкою відповіло рожеве створіння.
І її охопило рожеве сяйво.
Кіт Нуар радо привітався з нею, встигнув підколоти за запізнення й навіть пофліртувати, поки висів догори дригом на мотузках її йо-йо (він явно йому сподобався). Уже тоді Ледібаґ зрозуміла, що ці всі супергеройські штуки триватимуть набагато довше, аніж їй здавалося. Такі пригоди в її плани точно не входили! Але попереду новий навчальний рік, новий однокласник з дуже смішними розіграшами й нові супергеройські обов’язки. Нудьгувати їй точно не доведеться.
Але як усе владнати вона досі не знала.
Поки Каменюку й зграю акум блокадою оточували поліцейські на Ейфелевій вежі, Ледібаґ зуміла спіймати Хлою, що стрімголов летіла звідтіля головою вниз й хотіла долучитися до розв’язання конфікту, але офіцер Роджер перегородив їй дорогу своєю загіпсованою рукою.
— У нас є дозвіл їх атакувати!
— Ні, не робіть цього! — Ледібаґ вжахнулася від наслідків атак, які лиш зміцняться цих кам’яних чудовиськ. – Ви ж розумієте, що зробите лише гірше!
— У мене є план, на відміну від тебе, хвостате дівчисько! Не плутайся під ногами й не заважай професіоналам робити свою справу! У тебе було достатньо часу.
Так, це правда. Від цих слів усі надії знову розбилися в друзки.
— Не смійте з нею так розмовляти! – на її захист встав Кіт Нуар. – Вона зробила більше за усіх вас разом узятих! Вона принаймні спробувала зробити хоч щось!
— Вона уже вичерпала ліміт своїх спроб!
Марінетт повільно обернулася до Кота Нуара.
— Він має рацію, — тихо прошелестіла вона. — Якби я відразу очистила акуму, що вразила Каменюку, цього б не сталося! Аргх! Я знала, що не підходжу на роль Ледібаґ!
Кіт без жодних сумнівів схопив її за плече – міцно, але й водночас м’яко. Його погляд потеплішав.
— Ні, це неправда. Бо якби не ти, її, — він повернув голову в бік Хлої, — з нам уже не було. Кіт поклав руку на її друге плече. – І ми це доведемо. Довірся мені.
З душі наче впав важкезний камінь. Ці чисті зелені очі змушували забувати про всі свої страхи та сумніви, а цей трепет у серці від передчуття чогось маленького, проте дуже надзвичайного, знову змусив усвідомити її,
що вона по вуха влипла в халепу.
— Г-Гаразд!
Ще одну халепу.
***
— Поки я дісталася до Ейфелевої вежі, Ледібаґ уже зуміла очистити всі акуми! Така прикрість!
Марінетт побігла вперед, аби відчинити їм двері, поки Аля роздивлялася розмиті фото з поєдинку Ледібаґ в телефоні.
— Не хвилюйся, буде ще сенсація.
— Ти маєш рацію! Наступна мета: «Ледібаґ: ексклюзивне інтерв’ю»!
Марінетт зі сміхом поклала свою сумку на місце, що вчора зайняла Хлоя, й дістала свій планшет і журнал, який віддала Алі. – А що скажеш про Кота Нуара?
— Кота? Він звісно класний, але Ледібаґ витягла мене з-під автівки!
— О, вона мене також врятувала.
Дівчата мовчки спостерігали появу вкрай екстравагантної особи зі сріблястим поясом на стегнах біля дверей класу й бідного Натаніеля, який намагався якимось чином протиснутися між нею в клас.
Марінетт стиснула зуби. – І?
— І, по-перше, те, що Ледібаґ врятувала тебе з-під автівки – це ніщо в порівнянні зі мною. Я ледь не загинула!
Аля продовжила гортати свій журнал.
— Хай там як, а вам повезло, що ви знайомі зі мною, бо я дружу зі супергероїнею. А взагалі, у мене сьогодні чудовий настрій, тому навіть не виганятиму вас, невдах, зі свого місця!
— Де написано, що це твоє місце?
— Ні, воно моє, але я сьогодні дуже добра. До того ж, Адріан більше не ходитиме в школу, бо батько спіймав його на втечі з дому. Сьогодні прямо мій день!
Марінетт зморщила носа, а Хлоя чванливо пішла до своєї парти. Втеча з дому? То окрім розіграшів, які здатні розсмішити лише його, він ще й на додачу заклятий бунтівник?
— Гей, чуваче, ти прийшов!
О.
До класу ввійшла струнка постать, окинувши захопленим поглядом зелених очей усіх, окрім Марінетт. Мабуть, синочок багатія не горить бажанням перетинатися з Марінетт після того, як вона спіймала його на гарячому зі жуйкою на її кріслі.
Отже, він таки вчитиметься тут. Клас.
Хлоя пильно дивилася на те, як Адріан сідає біля Ніно, прямо попереду Марінетт, й вже потроху закипала від злості, але ледь помітний жест мадам Бюстьє змусив її не влаштовувати ніяких сцен. Дивно. Невже в нього більше привілегій, аніж у Хлої?
Та Хлоя лиш роздратовано відкинулася на спинку крісла, склавши руки.
Марінетт прищурилася.
— Чуєш! – прошепотіла Аля, тицяючи в журнал La Mode 93. – Пам’ятаєш, ти говорила біля школи, що десь бачила цього новенького? Поглянь сюди!
Погляд Марінетт скурпульозно оминав звичайні картинки модної реклами, допоки від обличчя однієї моделі останньої колекції Аґреста у неї не похололо серце.
Аґрест.
— Він… Він Адріан Аґрест, син мого улюбленого модельєра, Габріеля Аґреста!
— Син багатія, супермодель і з оточення Хлої? — Аля продовжила. — Ха! Усе ясно: жуйку на твоє місце приліпив саме він.
Марінетт навіть не мала чим заперечити.
***
За бежевими колонами входу в коледж Француа-Дюпон, з блакитно-сірого неба падав рясний дощ. Марінетт стала на край сухої плитки й простягнула руку назовні, знявши з плеча рюкзак. З цією метушнею вона геть забула взяти парасольку. Вона навіть не впевнена, чи взагалі дивилася сьогоднішній прогноз погоди.
Раптом мимо неї пройшов високий хлопець у білій сорочці й бадьоро привітався.
— Привіт!
Вона відвернулася, сильніше стискаючи ручку рюкзака.
Адріан похмуро опустив руку, якою привітливо махав до Марінетт.
— Я хотів сказати, що намагався відскребти жуйку з твого місця. Чесно.
Марінетт підняла на нього очі.
— Я ніколи не був у школі. Ніколи не мав друзів. Це все… нове для мене.
Дощ капав на її одяг, волосся, яке від води ставало ще темнішим.
Адріан простягнув свою парасольку.
Вона поглянула спершу на його руку з парасолькою, а потім на очі, на ці очі, від яких у її волошкових очах заблистіли зірки й затамувався подих. У цій безмежно красивій зелені іскрилася доброта, але вона досі не надто довіряла йому…
Вона нерішуче простягнула йому руку й взяла парасольку.
…а тоді зрозуміла, у чому причина її недовіри.
— Ой!
Парасолька раптом зімкнулася на її голові.
Коли вона усвідомила, що трапилося, то перше, що почула – це завзятий сміх Адріана. А припіднявши край парасолі, вона знову зіткнулася з цими оманливо щирими очима на його ідеальному обличчі.
Прогуркотів грім.
— Ти знущаєшся з мене?! – закричала вона, стягуючи зі себе парасолю. – Спершу жуйка, тепер це?! За кого ти себе маєш?!
Усмішка зникла з його обличчя. – Що? Та ні! Я не хотів…
— Ти гадаєш, що якщо твій батько – Габріель Аґрест, то тобі геть усе тут дозволено?! Ти що, двійник Хлої?
Адріан нахмурився.
— Ні! Ми з нею просто… — він підняв руки в примирливому жесті.
— За сьогодні ти двічі виставив мене повною дурепою й двічі намагаєшся вийти сухим із води! Тобто якщо ти мегасупермодель, то я повинна впасти перед Твоєю Величністю на коліна й просто забути все те, що ти мені заподіяв?!
— Ні! Послухай… — ця розмова уже починала його дратувати.
— Я бачила сьогодні твоїх фанаток, Адріане. І я знаю, що для тебе це вже звична справа, навіть не намагайся заперечувати.
Вона всунула йому в руки цю нещасну парасолю, згораючи від приниження.
— Ти відверте брехло, — пробурмотіла вона. Він закрив парасолю. – А я терпіти не можу брехні.
— Марінетт! – гукнув Адріан, коли вона спускалася сходами.
– Марінетт, стій! Послухай-но… — але побачивши, як вона, уже мокра з ніг до голови, пришвидшила крок, він раптом сказав те, чого не збирався говорити. – Та, хто веде себе так, наче їй геть усе тут дозволено – це насправді ти!
Марінетт не витримала й перейшла на біг, завертаючи за ріг й поспішно втираючи сльози.
Поки його водій сигналив йому, Адріан біг по сходах, відчуваючи як у грудях заклекотали цілковиті обурення та відчай. Стиснувши в руці парасольку, Адріан спустився вниз й знову її розкрив.
Вона не хотіла його вислухати.
Їй було легше бігти, не зупиняючись.
Адріан поглянув догори й в останньому, але безглуздому прагненні виправдати себе, закричав до когось в небо (якщо там звісно хтось є):
— І більше не смій говорити так про мого батька!
Додати до улюблених