У Гейла легка вдача і тисячі таємниць у погляді. У Астаріона приємна хриплість у голосі й жорстокі жарти. Тав не подобається жодному з них, але Тав хоче обох. Дурний, дурний тіфлінг.
Він може вдати, що йому є справа до їхніх проблем. Годувати Астаріона своєю кров’ю, Гейла – артефактами, робити співчутливе личко, проникливо мовчати у відповідь на їхні сповіді. Обіцяти допомогу. Говорити, що вони хочуть почути. Але правда завжди гірша за гарну брехню. Шедоухарт і весь її домен обману позаздрили б, якби дізнались, що Тав ні слова правди цим двом не сказав. “Так, я люблю книги. Коли бував у Глибоководді, цілими днями просиджував у бібліотеці”. “Так, мені подобається дивитися, як вбивають гобліншу в клітці. Запах крові бадьорить краще за зілля лікування”. Брехня, брехня, брехня…
На третій або четвертий день Таву здається, що брехня – його новий обладунок: міцний, добротний, здатний поглинути будь-яку атаку. А ще – що гра не варта свічок. Астаріон холодний, як завжди, Гейл – нейтрально ввічливий. І, що зовсім немислимо, між магом і вампіром зароджується щось на кшталт дружби. Вони дійсно люблять читати ці безглузді книги і обговорювати їх весь вечір, люблять хороше вино і порожні балачки про принади гарячої ванни з травами. У кожного – прив’язаність, яка приносить тільки біль. Вони – містяни до кінчиків пальців. І Тав їм зовсім, ніскілечки не подобається. Манери в нього нікудишні, смак до одягу та алкоголю – міщанський, та й дивиться він надто голодно, навіть тужливо.
Тож Тав змінює тактику. У нього не надто багато часу на подібні нісенітниці: треба врятувати друїда, розібратися з гоблінами та витягнути прокляту личинку. А ще – стежити, щоб члени загону не повбивали один одного. Після того, як прикінчать Тава, звичайно.
Він все робить так, як йому хочеться. На обурені зойки членів загону тільки відмахується – начхати. У Стігію ельфа з його чарівними посмішками та гострими іклами. У Флегет чарівника з його нейтралітетом. Лаезель проникається до нього якоюсь подобою поваги і навіть пропонує переспати на вечірці тіфлінгів. Тав белькоче щось безглузде про те, що проблема не в ній, а в ньому, та й взагалі… Лаезель погоджується без питань – звичайно ж, проблема в ньому, про що тут говорити? – і залишок вечора грубувато шукає уваги Вілла. Шедоухарт, розімліла від кислого вина, затирає про шляхи, якими вони йдуть. Ці шляхи, мовляв, іноді розходилися, але в майбутньому, хто знає, може вони навіть потоваришують. Дружба, побудована на брехні. Як же!
До Гейла та Астаріона Тав навіть не підходить. Навіщо? Тав неохоче зізнається самому собі, що йому соромно. Незручно. Так, він все ще хоче цих двох – сильно, але зубного скреготу і сверблячки в рогах, хоче так, що часом не може заснути. І Астаріон, можливо, навіть погодився б на секс, тільки ось ельф любить дурити інших, але ненавидить, коли йому брешуть. А Тав в останньому досяг хороших успіхів. Гейлу ж, здається, потрібне кохання.
Тав розмовляє з Альфірою і, після кількох кухлів огидного пійла, йому навіть здається, що він у неї закоханий. Потім він говорить із Зевлором, і подібне почуття його відвідує знову. Прокляте зачароване вино. Прокидається Тав пізно, на березі річки. Балакучий скелет дивиться на нього якось дивно, і, на мить поборовши пелену похмілля, тіфлінг жахається.
– Слууухай, – тягне він, ледь розліплюючи пересохлі губи. – А що ж уночі було?
Балакучий скелет не дуже балакучий. Він, здається, навіть трохи збентежений. Колупає гострим нігтем щоку і беззвучно ворушить губами. Тав не поспішає. Пісок прохолодний і м’який, та й у лежачому положенні нудить менше. Тільки пити хочеться нестерпно, навіть сира річкова вода пригодиться, але стійкості до отрут у Тава немає, а Шедоухарт не лікуватиме його. Знову.
– Пан розповідав довго вчора про нещастя і горесті, про смуток кхм … душевний, плоті смертної муки. А потім він нарікав, чому я не тіфлінг, адже такому розуму без рогів не годиться тягти свій тягар лихоліття… кхм… Продовжувати?
Тав заривається обличчям у пісок і обіцяє собі померти тут, під гнітом нестерпної ганьби.
– Яке жалюгідне видовище, – гидливо підмічає Астаріон, який взявся нізвідки, і Тав заривається в пісок глибше. Але вампір не йде, а сідає біля Тава навпочіпки і починає струшувати з нього дрібні річкові мушлі. – Спостерігати, як ти ганяєшся за Шкрябом по всьому табору, бо тобі здалося, що в зубах у нього пляшка, а не м’ячик… Я хотів учора розважитись, дорогенький, і ти мене розважив. Дякую, це було незабутньо.
*
Дивно, але після тієї ночі Таву легшає. Наче все, що йому треба було – виговоритися, нехай він не пам’ятає цього. Та й личинка в мозку починає вести себе дивно, обіцяє не казна-що, а світове панування.
Страх перед невідомим пов’язує їх усіх нестерпно міцно. Поки Шедоухарт блює кров’ю, Тав носить чисту воду; відганяє Лаезель від інших і слідкує, щоб воїтельниця не перерізала їм усім горло; обіцяє Астаріону, що той не помре в цій глушині. Це знову брехня, але брехня правильна, потрібна. Після вже Астаріон обіцяє Таву чорт знає що, поки він в лихоманці метається на лежанці.
І вранці, коли всі вони живі, дивляться один на одного іншими очима. З повагою, вдячністю. Конфлікти згладжуються, дорога стелиться під ноги, та й дихається так легко, спокійно… Поки вони не знаходять підземелля аптекаря і цю прокляту некромантську книгу.
Вони хочуть цю книгу. Обидва. Вчепилися в неї, наче діти малі, свердлять один одного гнівними поглядами. У Гейла іскри з очей сипляться, Астаріон шкірить ікла і тихо порикує. І Тав раптом розуміє: ось воно, він має обрати. Бути з двома ні за що не вийде, всі фантазії про застосування хвоста на двох розпалених тілах варто сховати собі в дупу. Це злить Тава сильніше, ніж варто було б, але зараз кожен із них готовий за цю книгу горлянку іншому перегризти. Гейл шукає нових знань, Астаріону ж, здається, подобається величезний дорогоцінний камінь в обкладинці. Знайти прихильність будь-кого з них так просто, варто лише… Тав вириває з їхніх рук книгу і відкриває її сам. А потім шкодує, що народився. Таким тупим.
*
Завивання заповзає у вуха і дряпає пазурами череп. У горло протискається сміх, він лоскоче горло, витанцьовує на язиці. І шепіт, чийсь божевільний, пронизуючий кожну клітинку тіла, наказує видряпати собі очі. Тав намагається не слухати, до болю зчеплює пальці, катається по підлозі, сподіваючись витрусити з голови щось жахливе. Він відчуває кров. Кров на пораненому тілі, кров у роті та на обличчі. А ще – чиїсь руки. Вони намагаються утримати його; обережні, але чіпкі, чиї вони? Тав не пам’ятає. Це не важливо. Очі. Очі йому не потрібні, вони заважають, заважають, заважають бачити істину.
– Жадібність – порок.
– Не погоджуся, але дурість – безумовно, – хтось б’є його по щоках – холодні, сильні руки. Астаріон. Тав сіпається, боляче б’ється рогами об кам’яну підлогу. Горло нестерпно свербить зсередини, перед очима все пливе, а пальці з обдертими кігтями кровоточать. Але шепіт – зник, огидний вереск – теж.
– Я не лікар, але здається, він вмирає, – каже Астаріон. Це не так. Тав почувається хворим і слабким, але не на порозі смерті точно. Поруч немає Шедоухарт, яка б вилікувала його молитвами, або Лаезель, яка відразу б викрила його браваду, замість них – лише біль та двоє зляканих чоловіків. Тав тихо стогне, і очі його супутників моментально розширюються від жаху.
– Всі тіфлінги такі дурні чи тільки ти? – шипить вампір, але його пальці на щоці Тава дрібно тремтять. Його трохи веде від виду крові, ікла подовжуються, і Таву нестерпно хочеться, щоб спочатку Астаріон приголубив його, а потім – вкусив. Щоб змішав у роті кров Тава та Гейла, а потім передав її кожному з них поцілунком.
– Твоя цікавість похвальна, але необачність – згубна, – Гейл – сама ввічливість і прискіпливість. Тава це заводить найбільше – пишномовні фразочки, доречні й не дуже. – Навіщо ти це зробив?
Вони… Вражаюче, але вони хвилюються за нього. Можливо, з корисливих мотивів, але голос Астаріона на багато тонів тепліший, ніж звичне “Знову ти”, а Гейл більше не нагадує людину, яку кожною ввічливою фразою посилає до пекла. А ще – вони відчувають вину. Гейл – так точно. Втратив контроль і пильність, накинувся на небезпечний магічний артефакт посеред напханого пастками підземелля… Гора порубаних скелетів у гробниці – раз. Говірке дзеркало, яке довелося розбити, аби тільки заткнулося – два. Книга з темною, огидно темною енергією – три. Гейл завжди був розважливим магом, але хто він такий, щоб встояти перед магічним артефактом, який так і проситься?.. Його щоки – чарівно червоні у тьмяному світлі підземелля, а очі, немов у шкодливого кошеняти. Таким гріх не скористатися.
– Я… я не хотів, щоб ви постраждали. Ви мені дуже дорогі, обидва.. – стогне у напівзабутті Тав, хапаючи ослаблими пальцями край мантії Гейла, посміхаючись краєчком губ притихлому Астаріону. Дивно, але вони йому вірять. Мабуть, уперше.
– А я-то думав, чому ти на нас постійно витріщаєшся! – пирхає вампір і відвертається. Гримлять склянки в його рюкзаку – шукає зілля лікування для недолугого ватажка.
– Це… цікаво, – задумливо видає Гейл, але дивиться не на Тава, а у бік книги, що валяється осторонь. Дивиться насторожено і трохи жадібно, ніби відвернися – і книжка поповзе вершити темні справи.
– Ти, значить, божеволієш від нас, – Астаріон продовжує торохтіти склянками, поки не знаходить потрібний флакон. – Випий.
– Не зовсім так, – заперечує Тав. Йому подобається вдавати себе хворим: лестить дбайливість, з якою вампір відкорковує зілля лікування. Подобається, як Астаріон облизується на тонку цівку крові, що витекла з рота Тава; з яким сум’яттям за цим спостерігає Гейл.
Тав залпом випиває зілля, і, разом із теплом, його венами повільно повзе збудження. Ліниве, ледь помітне, воно змушує хвіст нервово посмикуватися, а вуха – палати. Тав почувається мерзенно і чудово одночасно – ось вони, суб’єкти його мрій, стоять перед ним на колінах і схвильовано заглядають у вічі. У його фантазіях все було трохи інакше. Найчастіше на колінах стояв він.
Він не поспішає вставати, прикидається, що зілля подіяло слабо, і голова досі крутиться. Голова справді крутиться, але від чужих дотиків та теплого дихання. Близько, так нестерпно близько.
–Ти фантазував про це, чи не так? – хитро мружиться Гейл. Напевно, у Тава на обличчі все написано: очі горять (буквально і не тільки), а слина скоро весь обладунок закапає. – Уявляв, як ми двоє виконуємо твої бажання.
– Здається мені, що навпаки. Подивися на нього, такий покірний, – усмішка Астаріона – це рідке срібло по венах. Нестерпно гаряче і так, так… Тав захлинається повітрям від цих слів – правди, яку він не наважився б озвучити.
Раптом стає нестерпно. Дотики – впевнена хватка чіпких пальців Астаріона на передпліччях, лагідна, гаряча долоня Гейла на стегні; дихання – збите, врізнобій; близькість тіл – варто піддатися вперед, і торкнешся.
– Тобі подобається тільки підкорятися, або ж…
– Друге, – шепоче Тав, і Астаріон задоволено хмикає.
– Ти так довго домагався нашої прихильності, і ось ми, перед тобою. І я не хочу сказати, що нас треба вмовляти, але… А, ні, саме це я й хочу сказати, – Астаріон подається вперед, його губи мажуть по щоці Тава, подих обпалює вухо. – Я бачив тебе кілька ночей тому. Точніше чув. Ти відійшов недостатньо далеко від табору, дорогенький, і твої стогони були навіть солодші за твою кров. Тож говори.
Вампір відсувається і встає з кам’яної підлоги. Ідеальна постава, ідеальна зачіска, тільки дихання збилося. Зовсім небагато. Таву хочеться кинутися на нього і повалити на холодну підлогу, придавити обличчям до шорсткого каменю, заломити за спиною руки, а потім… Магія. У його фантазіях Гейл завжди використовує магію. Паралізуюча пастка або чари, що обплутують, – неважливо. Декілька слів – і вже Тав прибитий до землі. Чотири руки знімають з нього одяг – грубо, але повільно. Астаріон кусає в артерію на стегні – боляче, нестерпно спекотно і так близько до… Але, перш ніж біль затоплює свідомість, Гейл цілує його. М’яко, майже ніжно. Язик у мага гарячий і гострий, щетина колеться, волосся падає Таву на обличчя.
– Е-електрика, – мямлить тіфлінг і підтягує коліна до підборіддя в жалюгідній спробі приховати збудження. – Я уявляв, як Гейл застосовує на мені електрику. Не розряд, а так… кілька іскор на губах, сосках, животі, на… хвості.
– Це надто небезпечно. Для магії потрібен холодний розум, – манірно відповідає Гейл, але по очах видно, що ідея йому подобається. Навіть дуже.
– А що я роблю? Невже просто дивлюсь?
– Н-ні…
Далі моменту, коли Гейл пускає електрику його тілом, а вампір злизує кров з рани, Тав майже ніколи не доходить. Йому вистачає кілька коротких грубих рухів на члені, щоб закінчити, і після думки переносяться до моменту, коли вони лежать усі разом, задоволені та розімлілі. Тав ліниво перебирає волосся Гейла – м’яке, немов шовк, Астаріон покусує кінчик його хвоста – так, із вредності. Їхні ноги переплетені, шкіра липка від поту та сперми, а дихання все ніяк не заспокоїться. Іноді Тав уявляє, як вони цілуються – перенасичено, майже невинно. В інших випадках вони засинають відразу після, навіть не обтершись. Гейл гаряче дихає Таву у вухо, тіфлінг притискає до себе Астаріона так міцно, що його біле волосся лізе в рот… Мирні, безневинні фантазії.
Тав відкриває рота, щоб сказати хоч щось, але закриває його через кілька секунд – тільки зуби голосно клацають. Йому стає гидко. Через оргазми, які він отримував крадькома далеко від табору, закусивши край куртки зубами, щоб заглушити крики. Через брехню, яку він видушував із себе день за днем заради такої безглуздої мети. Через незручність, яка прийшла на місце збудження і оволоділа ним цілком. Через погляди Астаріона і Гейла – зацікавлені, але інтерес цей пустий, від нудьги – не більше. Зрештою через те, що це все ж таки трохи більше, ніж просто секс, як він собі думав.
– Забийте, – нарешті відповідає тіфлінг. Він незграбно піднімається і струшує з себе бруд. – Ця книга перетворила мої мізки на кашу, от я і…
Фантазії у мозку вмирають одна за одною. Ось Астаріон насаджується з його член – різко, до кінця; хапає почервонілими губами повітря, чіпляється пальцями за роги Тава і виглядає немов божество, що зійшло з небес… Біла шкіра на тлі темно-лілової, поцілунок, який переходить в укус. Астаріон рухається швидко, але йому цього мало, мало … Гейл сидить збоку, вальяжно розкинувшись у широкому кріслі. Спостерігає. Чекає. Вампір майже лягає на Тава, ширше розводить стегна, шепоче закривавленими губами: “Підійди”.
– Я піду, – каже Тав. Він виходить із кімнати на нетвердих ногах, шукає важіль, щоб відчинити двері, але руки не слухаються – тремтять. Фантазія спалахує і осідає глибоко всередині – крихітні вуглики, які нізащо не зібрати воєдино.
Ось Гейл пов’язаний по руках та ногах. У Тава та Астаріона гострі зуби та хижі погляди. Вони повільно зрізають одяг із чарівника, покривають його шкіру поцілунками та укусами, спускаються все нижче, нижче… Вони смокчуть по черзі: Астаріон – повільно, вилизує стовбур по всій довжині, креслить язиком візерунки на вуздечці, обхоплює губами голівку; Тав – швидко і грубо, вбираючи член повністю, створюючи горлом вібрацію. Гейл звільняє руки, торкається ослаблими пальцями їхнього волосся, а потім хапає Тава за роги, Астаріона – за розпатлані пасма. “Намагайтеся краще, ось так”, – каже маг своїм повчальним тоном. Його голос вщухає, картинка – блякне, доки не стає білим порожнім полотном.
– Прокляття! – шипить Тав, коли клямка не піддається. Ззаду долинають кроки – Астаріон і Гейл не поспішають наздогнати його, йдуть повільно, про щось перемовляючись. Чарівник тримає в руках замотану в якісь ганчірки книгу, вампір же несе підсвічник, що казна-звідки взявся.
Ніч холодна і сніжна, вітер раз за разом виє і дряпає шибки. Гейл сидить біля каміна та читає якийсь манускрипт; на столику поруч стоїть вино, але чарівник до нього навіть не доторкнувся – він максимально зосереджений, між бровами залягла вперта складка. “Люблю, коли він такий, – тягне розімлілий від тепла Астаріон. – Менше занудства, більше доказів, що наш Гейл – великий чарівник”. “Так, великий і жахливий”, – пошепки погоджується Тав і цілує Астаріона у скроню, Гейл же тільки тихо пирхає. У таку погоду вони не мають жодних справ. Кілька днів спокою серед місяців життєвого гармидеру, який розводить їх по різних містах та країнах. Зараз Гейл дочитає, неквапливо вип’є вино і повернеться в ліжко, а потім… Фантазія скрючується; щось всередині Тава розриває її на шматки і тупцює на останках.
Засувка зі скрипом піддається, і Тав вивалюється до іншої кімнати. Ще одні двері, сходи – і він на поверхні. Тіфлінг хапає губами свіже повітря, і мало не падає. Сонячне світло, відкритий простір – цього надто багато після темного затхлого підземелля. Тав сідає на землю і чекає, поки запаморочення не минає. Його супутники не поспішають виходити: напевно, риються в скринях і шукають книги, які можна забрати в табір. “Цілу бібліотеку там розвели”, – роздратовано думає Тав, але злість його чомусь відразу зникає і змінюється дивним теплом.
Таву хочеться втекти, кинутися в перший портал і не показуватися нікому на очі сотню років, але він тільки розчищає собі трохи місця і влаштовується зручніше. Через кілька хвилин у дверях з’являються його супутники. Обличчя Гейла забруднене пилом, волосся розтріпалося, але очі виблискують. У Астаріона посмішка – задоволена і дуже підступна. Він махає в повітрі запечатаним сувоєм, який вони знайшли в одній із могил: “Давайте покличемо цю істоту, чим би вона не була. Буде весело!”
Тав відкриває рота, щоб по звичці збрехати (“так, давайте, люблю веселощі, які можуть закінчитися смертю”) або ж сказати правду – за іншою звичкою (“ні, дайте спокій, він може знадобиться нам пізніше”), але тільки дивиться та посміхається. Адже у Гейла легка вдача і тисячі таємниць у погляді. У Астаріона приємна хриплість у голосі й жорстокі жарти. Тав не подобається жодному з них, але Тав, здається, закоханий в обох.
Дурний, дурний тіфлінг.
Додати до улюблених