– Гей, пундику, це взагалі насправді? – ледь чутно прошепотіла Вай, пестячи змокле від поту синяво-чорне волосся.
– Сподіваюсь, що так. Бо якщо все виявиться просто сном, я з’їду з глузду, щойно розплющу очі… тому краще, мабуть, ніколи не прокидатимусь, – зітхнула Кейт, досі не в змозі вгамувати серця, яке продовжувало калатати, наче скажене.
Дотики рук Вай, близькість її тіла, запах шкіри… Все це змушувало почуватися, ніби в дурмані.
– Ти ж не зникнеш? – тихо видихнула вона, лоскочачи шию Кейтлін своїм гарячим диханням.
– Хіба що не з власної волі, та чекатиму, коли ти знову знайдеш мене й забереш назад, – усміхнулась шерифка Пілтовера, торкаючись рожевого волосся, вистриженого на скроні. Та трохи прочинила губи, приймаючи довгий, чуттєвий поцілунок.
– Навіть не сумнівайся, що знайду, – тихо проказала Вай, пестячи її ніжні щоки. – Знаєш, тоді, коли моя сестра викрала тебе, я була переконана… що вона справді зробила це, що я втратила тебе, і зараз побачу на тій таці твою голову… Для мене тоді просто все зникло, – видихнула дівчина, не відводячи погляду він досі затуманених блакитних очей. – Я не могла думати навіть про гнів, бажання помститися за те, що здавалося вже здійсненим фактом, чи ненависть до тієї, хто відібрала тебе в мене. Бо в ту хвилину все, чим я була, перетворилося лише на одну емоцію: жах. Нереальний, просто нелюдський жах, який руйнує все, що є всередині тебе. Тієї миті, коли вона підіймала ковпак над бісовою тацею, я просто не бажала існувати далі цієї єдиної секунди, коли ще можна було сподіватись, що ти насправді жива. А як ця секунда минула, і виявилось, що та психопатка просто «пожартувала»… я забула про все, що мала б відчувати, і лише раділа тому, що ти ціла. А отже, в мене ще є шанс – неважливо як, неважливо якими методами. Просто не дати їй зашкодити тобі. Я… не хочу втрачати тебе, Кейт.
– А я не зможу дихати далі, якщо втрачу тебе, – схлипнула дівчина, взявши до рук її долоню з побитими кісточками пальців, та торкнулася їх губами.
– Ловлю на слові, пундику, – посміхнулась Вай, притиснувшись лобом до її чола. – Бо щось мені підказує, найближчі часи будуть непростими.
– То й нехай, – зітхнула Кейтлін. – Я вже давно готова до неспокою.
– Побачимо. Врешті, на вулицях назріває буря. Це добре відчутно навіть тут, у Пілтовері, надто в районах на кшталт цього.
– Воно й не дивно, – шерифка похитала головою. – Все ж, за мить до того, як Джінкс здійснила свій постріл, Рада саме проголосувала за незалежність Зауна та виконання всіх вимог вже покійного на ту мить Сілко. І ті члени Ради, хто вижили, а також представники решти домів, які заступили на місця загиблих… досі сперечаються, чи вважати чинним таке рішення. Додати до цього те, що ми дізналися від Екко про ситуацію на вулицях Зауна, і можна чекати на дуже потужний вибух. Навіть не певна, коли чесно, чи взагалі реально запобігти цій бурі, або хоча б підготуватися до неї.
– Сумніваюся, що таке справді реально, – знизала плечима Вай.
– Коли так, то нічого не поробиш. Прикриватиму в цій бурі зі своєю гвинтівкою твою спину, – усміхнулась Кейтлін, і нависнувши над дівчиною, накрила її загрубілі губи стрімким поцілунком.
Додати до улюблених
до бурі ніколи не можливо підготуватися, на жаль. аж занадто, якщо та буря має дві сині коси й велику ружбайку у формі акули на перевіс, а в голові в неї чорт-зна що. глянемо, куди далі заведе це все, та перш за все сподіваюся, що у найближчих розділах ця буря вже почнеться. бо, зокрема, відчувати страхітливу тишу та чекати на бурю завжди важче, аніж бачити її наживо. незбагненість майбутнього лякає більше, ніж жахи теперішнього.дякую Вам за новий розділ та чекатиму на новий!
Дуже дякую за коментар :)Так, найтривожніше завжди очікувати на те, чого однозначно не минути…