У другому світі було не так темно. Радше сиро й холодно. Принц зібрав залишки сил, щоб вистрибнути з похмурого світу, яким керувало Зло, через дзеркало і втратив свідомість.
Усі його мішечки з одягом та їжею залишилися в підвалі колодязя. Тож йому довелося йти болотом, на якому вилися клуби сірого туману, як є – у порваних штанях.
На жаль, не було тут і натяку на чисту воду, тож принцу доводилося йти таким брудним і незадоволеним.
Досвід близькості зі Злом був вражаюче огидним. Скільки б ніжних слів він йому не говорив – Зло керувало світом силою і кров’ю.
Навіть якби принц не заявив йому про те, що любить жорсткіше, Зло б зробило все так, як захотів сам.
Тепер принц бачив це ясно.
Його зір усе ще залишався нечітким у сутінках сірого світу. Але йому, безумовно, стало краще.
Назустріч йому хтось ішов.
Далека фігура з’явилася закутана в балахон. Постать спиралася на довгий посох і стояла, чекаючи на принца.
Він вирішив рухатися. І фігура пішла назустріч. Але щойно принц завмирав, як одразу ж завмирала і фігура.
– Іди до мене, не бійся, дитя…
Голос здався принцу підозріло знайомим. У ньому більше не було ні краплі довіри, тому принц крикнув:
– Якщо не боїшся – іди сам.
Людина під балахоном лише розсміялася холодним лякаючим сміхом, але не ворухнулася.
Переляканий принц став задкувати, і фігура стала задкувати у відповідь.
– Іди сюди. – Сухо пролунав голос, немов у голові принца.
Втомлений і без того наляканий і ослаблений, принц вирішив відступати.
– Ти помреш на болотах. Усі ягоди отруєні, а якщо тобі не змиють кров, то помреш від зараження інфекцією… – Став ласкаво примовляти голос.
Принц завмер.
“Бути вдруге зґвалтованим чи померти? Що ж… Жити краще.”
Принц прислухався – голос мовчав.
“Ти читаєш мої думки?”
Обережно вирішив перевірити він.
І знову тиша.
“Не читаєш. Яке полегшення.”
Видихнув принц.
Тепер він закусив губу, роздумуючи, як же вчинити. Йому безумовно було боляче і складно йти. На душі шкребли кішки, та й помирати не хотілося.
– Світ не випустить тебе живим, якщо не пройдеш випробування. – Додав голос, визначаючи підсумок роздумів.
“Чому ця фігура говорить так неформально? Немов ми близькі?”
Раптом подумав принц, тихо дивлячись на незнайомця, що ховається під балахоном.
– Іди до мене. Я обігрію тебе. Я нагодую тебе супом і напою журавлинним чаєм. Я дам тобі новий одяг. І навіть, дозволю вийти з сірого світу.
– Ти брешеш.
– Звісно, ні.
– Чому ти зробиш це для мене?
– Адже ти особливий, принц. Ти створений із чистого світла. Кожен хоче доторкнутися до джерела, хоча б через посередника.
– Отже, я – джерело чи посередник?
– Ти той, ким сам себе визначаєш.
– Якщо я є джерело, то ти не боїшся, що моє світло буде руйнівником для твоєї сірості.
– …
У відповідь пролунала тиша.
– Отже, ти вважаєш мене посередником.
– Я цього не говорив.
– Інакше, яка тобі від мене користь, якби я був джерелом? Ти б помер просто стоячи поруч зі мною. Чи тому ти боїшся підходити першим? Адже ти не знаєш – джерело я чи посередник.
– Ти той, ким ти себе сам визначаєш. Це залежить не від мого сприйняття. Я всього лише слуга сірого світу.
– Слуга? – Брова принца вигнулася. – Ні, такий рівень мені не підходить. Я говорю тільки з правителями.
– Хочеш побачити короля?
Принц нерішуче кивнув.
“Можливо, я сам собі ускладнив життя.”
– Йди за мною.
Фігура розвернулася, і перша покрокувала геть.
Упевнений був принц у тому, що йому слід було попрямувати за фігурою чи ні, вибору не було.
Якщо ще кілька миттєвостей тому він мінжувався, то тепер покірно слідував за фігурою, тримаючись на певній відстані.
Дорога була довгою. Коли болота, що складалися з купин закінчилися, почалася справжня сіра багнюка. Ноги принца постійно занурювалися так глибоко, що кожен крок супроводжувався тим, що йому доводилося мало не за коліно діставати ногу. Від цього сірий бруд летів просто на незахищені одягом ділянки шкіри.
Кров нарешті перестала текти, але засохлі скоринки на ногах тепер покривалися ще одним шаром мерзенного негігієнічного бруду.
– Коли ми доберемося? – З відчаєм крикнув принц у спину фігурі, яка, здавалося, переміщалася без жодних зусиль.
– Не скоро, принц. Ти ж сам захотів побачити короля.
Принц стиснув кулаки:
– Тоді чому ти ведеш мене в центр болота?! Я ж можу потонути!
– Ти потонеш тільки якщо в тобі не залишилося ні краплі світла.
“Чи можу я так ризикувати?”
– Можливо, тоді обійдемося без короля, – передумав принц, відчуваючи, як його затягує безодня болота.
– Не стій, принц, інакше – потонеш. Потрібно йти.
– Я кажу про те, що можу йти до тебе, а не до короля.
– Я вже зв’язався з королем.
Принц притиснув руки до оголених сідниць. Йому не можна було допустити інфекції та зараження.
– Ходімо, принц.
– У тобі немає світла – слуга сірого світу. Чому тобі так легко йти?
– Я є істинний житель.
Фігура знову рушила. А принц вирішив придивитися, як же він переміщається.
З купини на купину, стрибаючи обома ногами.
“А якщо я стрибну і помилюся? Тоді я не зможу себе дістати із сірої безодні болота…”
До того ж, між принцом і фігурою була досить велика відстань. Це змушувало принца сумніватися ще більше. Якби вони йшли один за одним – принц міг би повторювати його дії.
Принц вирішив, будь-що-будь – наздогнати фігуру.
Тепер він ішов більш усвідомлено. І чомусь весь цей світ здавався йому якимось неправильним. Купини повторювалися, однакова багнюка, навіть вигляд лісу, що стоїть на віддалі серед клубів сірого туману, – не змінювався.
– Єресь якась! – Вигукнув він.
– Скоро прийдемо, – тут же запевнила фігура.
– Куди ми прийдемо, якщо все одне й те саме? Я бачу це вже втретє! Ти спеціально водиш мене колами?
– Дивіться, ось і замок. – Тут же виправдалася фігура.
І справді, варто було принцу подивитися вперед, як на раніше порожньому місці, став виднітися замок. Невеликий кам’яний сірий замок.
– Тут живе ваш король?
– Так.
– Ходімо. – Принц почав іти безпосередньо до замку, але фігура не ворухнулася.
Принц не став зупинятися і врізався у фігуру.
– Ой! Чому ти не йдеш? – Грубо хапаючи фігуру за плече, запитав принц.
Але фігура лише почала перетворюватися на сірий дим, встигнувши сказати наостанок:
– Вам потрібно пройти цей шлях самому. Король не чекатиме зайвих гостей.
Роздратований принц, крізь пальці якого пройшов дим, став іти вперед.
Але скільки б він не йшов, замок не ставав ближчим.
Почало темніти. Сірий дим став похмурим. Принц ледь розрізняв дорогу.
Він замерз, його щелепа мимоволі тремтіла. Він втомився, його ноги більше не хотіли місити тісто з болотного бруду. Він уже мріяв лягти й заснути. Але єдине, що штовхало його вперед – це видимість замку, який міг принести хоч якийсь дах.
Чомусь принц відчував, що більше він не відчує такого болю, якого завдало йому Зло.
“Найтемніший рівень пройдено.”
Переконував себе принц.
Але, врешті-решт, тіло перестало витримувати. Принц ліг на бік під деревом і скрутився в калачик.
“Я можу дозволити собі зупиниться. Мені потрібні будуть сили, щоб пройти випробування. Я можу дозволити собі поспати…”
Принц заплющив очі.
Темрява і холод поглинули його свідомість, сковуючи дії.
***
Коли він розплющив очі, було тепло. Він лежав без одягу на м’якому ложі, а по його ногах проводили теплою вологою тканиною.
Принц злякався і схопився.
Перед ним постала постать у балахоні. Обличчя було не розгледіти з-під капюшона.
– Ти вирішив зглянутися наді мною? – Фиркнув принц.
– Дуже неввічливо, ви, принц, говорите з королем. – Голос з-під капюшона знову здавався знайомим.
Цей голос звучав весело і був досить високим, наче людина була молода.
– Ви… Король? – Принц більше не був упевнений.
Він почав натягувати на себе сіре простирадло, яким був закутаний, вище, закриваючи торс до ключиць.
– Я – король. – Підтвердив голос.
– Тоді чому ви дбаєте про мене, а не ваші слуги?
– У моєму замку немає слуг. Це мій дім – тут немає місця зайвим вухам, які можуть нести брехню про мене моїм громадянам.
– Ви вважаєте, що плітки – доля слуг?
– Приблизно так.
– Але ж і придворні люблять плітки. – Обережно заперечив принц, продовжуючи притискати до себе простирадло.
– Усі люблять історії. Розумієте, принце, – постать короля присіла на край ложа, на якому в сірій темряві розташувався принц. – Історії про щастя, процвітання і достаток завжди дратують – ніхто не вірить, що таке по-справжньому буває. Усі хочуть пікантних подробиць, пристрастей, інтриг. Це створює веселощі.
– А ви не любите веселитися?
– Чому ж? Я знатно повеселився, дивлячись за вашими спробами дістатися без провідника до замку.
Брови принца зійшлися до перенісся:
– Тоді чому не дозволили своєму провідникові відвести мене.
– Я хотів повеселитися. – Просто відповів король.
– Ах, ось так от… – Принц відкинувся на подушки і став із сумом розглядати сіру кам’яну стелю. – Вам просто було весело дивитися на жалюгідного мене. Тоді чим ви кращі за Зло?
– Тим, що я не заподію вам болю.
З-під балахона вислизнула рука, яка точно належала молодій людині. Сіра, але гладка шкіра явно показувала, що він був зовсім іншого віку, ніж Зло.
– Як вас називав Зло? – Тихо запитав він.
– “Мій принц”. – Прошепотів він.
– Тоді, вам огидно це чути?
– Вірно, – осипшим голосом підтвердив принц.
– Як же мені вас називати?
– Не називайте мене. – Попросив принц.
– Принц… Скажіть своє ім’я… І тоді я покажу вам, як може бути приємно… – Спокусливим голосом попросив король сірого світу, плавно підбираючись до краю простирадла, за яким ховалося тіло, що залишилося прикритим.
– Моє ім’я точно не для вас. – Прохрипів принц.
Король зітхнув і прибрав руку:
– Тоді лягайте знову на живіт. Я приберу залишки вашої крові.
– Ні! – Принц зіщулився, підібравши до себе ноги.
– Тоді… Принести вам їжі та пиття?
Принц уже збирався відмовитися, як у животі болісно заурчало, та й у горлі давно пересохло.
– Я принесу.
Постать короля встала і пішла геть.
Принц просто стиснувся в грудочку на ліжку, не роблячи спроб втекти. Це в будь-якому разі не мало сенсу.
“Якщо так треба, то я прийму це просто як покарання за свою розпусність. Можливо, це буде не так боляче…”
Але основна проблема полягала в тому, що не пройти випробування означало померти. Принц одразу вибрав жити. Він уже не знав, як саме житиме після всього цього, але про це він вирішив подумати пізніше. Поки що, його головними кроками залишалося чіплятися за життя.
Недовго пролежав принц у сірості й самотності.
Двері скрипнули і з’явився візок з їжею, яким керував король сірості:
– Хочете поїсти на самоті? Можливо, я створюю для вас занадто гнітючу ауру.
– Ні, – принц схопився за край балахона, – побудьте зі мною. – Тихо попросив він.
Король сів у узголів’я ліжка і став ніжно перебирати волосся принца.
Принц узяв із візка суп і став неохоче в ньому колупатися ложкою.
– Ви так втомилися, що не можете їсти самі? Тоді я нагодую вас.
– Так. Будь ласка, – тепер принц навмисне створив зворушливі оченята королю, обличчя якого не бачив.
Він вирішив спокусити його самостійно, щоб контролювати процес. Так йому було б легше сприймати те, що відбувається.
Король здавлено зітхнув і взяв тарілку з супом і ложку в руки:
– Відкривайте рота, принц. За королеву…
Коли принц проковтнув суп, він навмисно затиснув ложку між зубами і став ретельно пестити її своїм язиком.
– Ох, принц, нетерплячий принц… Розумію, чому Зло було таким жорстоким із вами.
– Правда? – Принц випустив ложку. – А я досі ні.
– Ви ж провокуєте так сексуально й пристрасно.
– А якщо я це роблю просто за звичкою? Ніхто з моїх колишніх коханців не був грубий зі мною.
– Тоді, – король сірого світу замовк.
– Ось бачите, ви шукаєте підтекст. Вам подобається створювати інтриги. Саме тому ви не тримаєте слуг біля себе. Бо головний пліткар – це не вони. А той, хто любить повеселитися – мучачи інших.
– Ви ж говорите про себе. – Король поставив тарілку супу і ложку на візок.
Потім, він доторкнувся руками до капюшона і почав стягувати його. Тепер, принц міг бачити чуже обличчя. Його обличчя.
Його обличчя було брудним, заплаканим, очі були настільки порожніми і вицвілими, що здавалися не карими, а сірими. Але найбільше принца налякало волосся. Світлі локони перетворилися на темні.
– Це просто бруд! Так? Це ж просто бруд…? – Принц схопився за голову фігури, яка повторила його вигляд точнісінько.
Він став запекло дряпати нігтем одне пасмо, сподіваючись прибрати чорний колір, але фігура лише посміхалася.
“А може… Це на мені?!”
Він тут же прибрав руки він чужої голови і схопився за власне волосся.
“Чорне! Смолянисто-чорне. Кольору воронового крила…”
По обличчю принца скотилася самотня сльоза.
Він став зі злістю смикати руками по волоссю, вириваючи самотні волоски.
– Не завдавайте собі шкоди! Принц! – Фігура схопилася за його руки і з силою стиснула над головою, притискаючи до стіни.
Свої ж губи накрили губи принца. Поцілунок вийшов мокрим і солоним.
– Принц… – Прошепотіла постать, коли той завмер і не відповів на дотик.
– Це ж не можу бути я… Правда? – Він дивився скляними очима, за якими ховалася тонна болю й образи, на фігуру.
– Це ви, принц, – він відпустив руки принца і дозволив їм безвольно впасти на ліжко.
Фігура доторкнулася великим пальцем до щоки принца, витираючи сльози.
– Мені шкода, але це те зло, яке встигло заподіяти вам Зло.
Принц схопився за шию фігури і притягнув його до себе в агресивному поцілунку. Його язик із силою вторгався в такий знайомий рот.
“Чому він – це я?”
продовжуючи плакати, подумки запитував принц.
“Чому я дозволив цьому статися? Де ж правда?”
Принц із силою прикусив чужу губу.
– Айщщщщщ! – Зашипіла фігура.
Принц відсторонився.
З рани текла сіра густа кров. Губи принца були цілими.
– Ти – це не я.
– Ні, ми єдине ціле.
– Я не знаю, хто ти, але ти – це не я.
Коли король дістав руку з-під балахона в найперший раз, щоб торкнутися принца, він помітив висічені ієрогліфи, схожі на ті, що носив на спині Зло.
– Тоді дізнайтеся, принц. Адже поки самі не перевірите – не приймете, так?
Фігура притулився губами до волосся принца, вимазуючи його у своїй сірій крові.
Принц не став гаяти часу і схопився за рукав балахона.
Спочатку він хотів порвати, але йому не вистачало сил. До того ж, король зі злістю відсмикнувся.
– Ви граєте не за правилами, принц. – Злісно скрививши губи, прошипів король.
– Значить, ти не є я. – Остаточно переконався принц.
Король сірого світу схопився за тонку шию принца.
“І звідки в мені було б стільки сили?”
Почавши задихатися, подумав принц.
Його рука торкнулася обличчя фігури. Той трохи відпустив принца, дозволивши дихати.
– Вибачте мені.
Король поморщився і прибрав руку.
– Не вибачайтеся.
– Я нікуди від вас не піду. Адже я не можу піти від себе.
Король сірості усміхнувся і погладив його по волоссю, розмазуючи свою кров.
– Ви розумниця, принц.
Принц почав погладжувати його по руці, намагаючись видавити щасливу посмішку.
Коли йому здалося, що він досить високо підняв рукав балахона, він подивився на ієрогліфи. Вони встигли скластися в літери.
“Б”
“Р”
“Е”
“Х”
“Н”
“Я”
Король сірого світу опустив очі відразу ж після принца.
Його обличчя скривилося в нападі паніки.
– Ти обдурив мене! – Закричав король.
– Як же можна було обдурити короля Брехня? Я лише розкрив правду. Ти не є я. Ти боїшся, щоб я вибачився. Навіть твоє правління, твій замок і твоя їжа – все брехня! Ти брешеш, навіть коли говориш про брехню. І слуги твої теж брехливі. Адже це був ти. Ти побачив у мені гордія і вирішив повеселитися – покинувши на болотах. І ти заподіюєш біль! Тільки не фізичного, а морального! Знаєш, – тихо додав принц фігурі, що почала пузиритися й перетворюватися на щось інше і страшне, – я майже повірив у те, що я можу бути таким як ти.
Перед ним сиділа величезна моторошна жаба.
– Квввва!
Прямо перед принцом виникло маленьке ручне дзеркало. Жаба розкрила рота, збираючись поглинути принца, але він доторкнувся до чарівної поверхні дзеркала і одразу ж покинув притулок Брехні, знайшовши правду.
Додати до улюблених