🍵

FavoriteLoadingДодати до улюблених

«У нашій останній історії Рекс Ляпіс на самоті тинявся в горах…»

Майже кожна розповідь починається з подібних слів, ніби Володар Каменю був неймовірно самотнім. Але не був, а є. Адже ще раніше, у світі до війни богів, він ніколи не вважав себе пустельником. Але що змінилося? Чжунлі відповість – майже нічого, а Моракс – все.

Незмінними є лише грізні гори та мудрість пилу.

Денне сонце трохи ховається за хмарами, але небо не тьмяніло.
Місто живе у своєму спішному потоці, наче можна кудись запізнитися. Поспішати нема куди. Або це просто думка особи за столиком.

Він підносить піалу з гарячим чаєм ближче до обличчя, насолоджуючись приємною парою на щоках. Пан із похоронного бюро є вічним відвідувачем виступів оповідача у «Три чаші в порту». З цього місця доступний горизонт на морську гладину далеко й живі вулиці поблизу. Зазвичай у такому розташуванні темноволосий чоловік не завалює свій розум важкими роздумами, а навпаки – розслаблюється, слухаючи звуки світу.

Розповідь доходить до історії про інших Архонтів, про Гуйчжун, про Хаврію.
І до слухання приєднюється несподіваний відвідувач, якого Чжунлі не встигає помітити відразу.

Світловолосий хлопець, чиї пасма буквально сяють золотом на променях, слухає із живою цікавістю на обличчі промовця, сидячи поруч із консультантом. Можливо, Чжунлі зрадів появі вчорашнього іноземця, але не один м’яз на обличчі його не здригнувся. Він спокійний, як скеля. Лише поглядає на парубка, як той уважно слухає.

Чоловік виявляє вихованість: наливає свіжозварений чай улун у піалу з маленького чайника. Дочекавшись завершення виступу, починає говорити:
— Невже Вам теж подобається послухати стародавні історії, Томо?
— Іноді з вуст людей можна почути більш привабливі розповіді, ніж прочитати з книжок, — відповідає чужинець, торкаючись пальцями піали з чаєм. І тільки зараз наважується зустрітися з янтарними очима, ну майже. — Але знати б тільки, де правдивіше.
— Історія Ліюе написана правдиво, якби не прикрашені деталі, затуманюючи головну суть.
— Я б з радістю послухав старі історії про країну Гео Архонта від Вас, — усміхається Тома. — Ви схожі на дуже ерудовану людину.
— Можливо. Отже, Ви прибули до Ліюе для заробітку? — швидко змінює тему він.
— Не зовсім. Моя Леді наказала вирушити у довгострокову відпустку. Не часто вона так наполягала. Я хочу помандрувати, а Ліюе виявилася найбажанішою нацією. — Його увага знову повертається до напою, а посмішка має намір зникнути, згадуючи ту розмову. — Вона сказала, щоб я повернув колишню свободу.

Чжунлі вслухається у кожне слово Томи, читаючи у них усі краплі емоцій. Остання фраза далася йому складніше, що передбачило її значущість.

— Чи це означає, що Іназума не Ваша батьківщина? — Тома розкриває повіки, припиняючи перебирати пальцями власні рукавички.
— Я здивований, як Ви здогадалися, але вірно. Вітер, просякнутий піснями бардів та вина з кульбаб, заніс наївного підлітка далеко за океан.
— Чому ж Ви зараз не повернулися до Мондтштадту?
— Бо боюся? Я ще не зовсім готовий.
— Хмм, тоді країна Гео Архонту Вам чудово підійде.
— Правда?
— Тепле сонце через грізні гори принесе спокій до бурхливих водоспадів.
— Але ж водоспади ніколи не вщухають.
— Так, але це не означає, що вони не заслуговують на втіху.
— Ви змушуєте мене поміркувати над цією фразою, а філософом я ніколи не був, — навіть якось винувато посміхається Тома.
— Не треба багато думати. Іноді розум повинен залишатись холодним, а серце гарячим.

Весь світ довкола поспішає — двоє людей так і сидять розмовляючи. Чжунлі ще певно стільки за день не розмовляв. Блондин цікавий до жаху, але це не є його поганою рисою. Немає нічого поганого у пізнанні нації контрактів від людини, яку знаєш від щастя добу.

— Можна запитати?
— Звичайно… — Тома смикається від несподіваної зміни інтонації.
— Сьогодні Ви без своєї пов’язки, — скоріше заявляє, ніж запитує чоловік. Але він не визнаватиме, що питання мусолило його з першого сьогоднішнього погляду на хлопця.
— Який Ви уважний. Якщо чесно, ці “ріжки” переслідують мене обов’язком перед кланом Камісато. Я зможу знову повернути до цього обов’язку в Іназумі, але зараз краще дати собі волю. — Наскільки ж егоїстично даються слова Томі, але Леді безперервно твердила йому не забувати про себе, про свої слабинки.
— Вам безперечно потрібен був відпочинок, — також знайомо затверджує темноволосий.

На цій ноті Тома покидає місце. Кинувши сухе «до зустрічі», не повертаючись, залишаючи людину позаду збентеженою. Чжунлі сказав щось не так? Знову не зрозумів чогось простого людського?

Ні, Тому нічого не розлютило чи образило. Чжунлі здається йому на диво комфортним й умиротвореним, як снодійне, лише після двох їхніх маловагових зустрічей. І досі нічого про нього не знає.

Слова про відпочинок нестерпно огидні йому. Все його дитяче життя трималося на виживанні та роботі матері. Вона звинувачувала себе кожен божий день за те, що не з роду аристократів і сама не була багачкою, щоб дати своєму синові абсолютно все, що той забажає. Чи вона хотіла виростити егоїстичну дитину? Її бажанню не судилося збутися. Маленький Тома знав, що таке виживання, доводячи мамі свою незвичність до відпочинку та егоїзму.

— Мамо, що ти… Де ти була?
— Намагалася заробити тобі на солодощі, ти ж їх так любиш.
— Що?.. Мамо, чому… Чому ти вбиваєш себе через мене! Мені… боляче, мамо…
— Хіба ти винен, що я хочу віддати тобі всю свою радість до життя? Твоєї провини немає в тому, що наш світ тебе не заслуговує.

Ні, це вона заслуговувала на весь світ і радість життя, а не він. Не син, який навіть не був поруч, коли вона набула вічного спокою. Мабуть, він втік і зараз робить те саме. Не Тома — довірена особа клану Камісато — потребувала спокою та відпочинку, а маленький дурний сонячний хлопчик, не розуміючи жертв своєї матері. Але ця рана давно загоїлася, не залишивши помітного шраму і…

— Молодий чоловіче, з вами все гаразд? — лунає голос жінки.
— Ха? — Наскільки глибоко йому треба було втекти, щоб забути про свій шлях до книгарні (принаймні так написано було на рекламній дошці). — Так.
— Вибачте, просто Ви різко зупинилися й дивилися дес’ять хвилин на свою долоню. — Вона виглядє справді схвильованою, піднімаючи тонкі брови.
— Спасибі за занепокоєння, леді…?
— Леді Цзіфан.
— Тома.
— Вітаю, Томо. Ви прийшли до книгарні «Ваньвень». Оглядайтеся на полицях або можете спитати поради. Вибирайте рукописи і підходьте до мене з обговоренням ціни, — монотонно промовляє свою рутинну промову господарка магазину.
— Дякую. Тоді, що ви рекомендуєте на тему історії Ліюе до війни Архонтів?
— Хах, для іноземця, ви безстрашно хочете кинутися в глибину, — жінка не приховує своєї підозри щодо іншої зовнішності хлопця. — Дайте вгадаю, чи вас наштовхнула на це філософія ерудованого пана із похоронного бюро?
— Що? Чому для вас це стало таким очевидним? — Тома збентежений, розкладає руки по бокам, і з виразним обличчям. Жінка в синій сукні легенько розсміялася і починає розглядати стос рукописів праворуч, шукаючи потрібне.
— Варто тільки раз зв’язатися з Чжунлі і більше від нього нікуди не дінешся.
— І що ж такого особливого в ньому? — можливо, Тома здогадується про відповідь, але питає.
— Не знаю. Молоді люди часто приходять сюди за історичними книгами. І всіх об’єднував досвід розмови з Чжунлі, який змусив їх шукати у листах минулих часів підтвердження чи заперечення його слів. А потім вони зовсім голову втрачають і сміють потім звинувачувати мене про якісь нестиковки у фактах, наче я ці книги писала! — Її пальці з загрозою перебирають різнокольорові обкладинки.
— Можливо, це добре, що пан Чжунлі не дає молоді забувати про минуле їхньої країни.
— Я теж хочу так вірити, — видихає Цзіфан, а потім зі стуком опускає на стіл кілька м’яких палітурок і продовжує: — Але ти — виняток зі списку шанувальників консультанта, бо спитав історію до війни, а не після. Чому?

Він поставив собі те саме запитання «чому», коли яскраве сонце виходить з-за хмар, осяяючи його обличчя з ледь помітним ластовинням.

— Не треба засуджувати фінал, не знаючи початку.
— Хм, а я думала, це через смерть Гео Архонта. Забудь. Ось знайшла «Хроніка Захмарної Межі», «Традиції Ліюе» та збірки легенд та поезій. Купуєш?
— Так, тільки я сподіваюся на знижку від турботливої ​​прекрасної леді, — він мурличе, злегка нахиляючи голову, щоб мило заглядати в темні очі.
— Ось він ти який, — вона робить той самий прийом. — Добре, за симпатичне обличчя та першу покупку. Це перший і останній раз, любий.
— Дякую, міледі!

З чималим вантажем паперу в руках блондин прямує додому. Він влаштувався у заїжджому дворі «Білий жеребець», який дає змогу на коротке проживання, але зачарувати «кам’яну» господарку закладу не вийшло, а на довгострокові будинки багато мори віддавати не хочеться — занадто затратно.
Йому дістався середній номер із величезними вікнами з видом на море та кам’яний ліс Гуюнь.
Будівлі та будинки тут теж з дерева виготовлені, як в Іназумі. Тому дуже приваблюють складні ширми та витончені живописи з малюнками гір у хвилястому тумані. Кожен мазок пензля тонкий, але величний та вільний, як танець дракона на полотні.

Тома посміхнувся до своєї думки. Чому саме «дракона»?

Зеленоокий хлопець дбайливо розкладає книги на письмовому столі з ароматного кедру в порядку, в якому хоче читати. Є в нього таке духовне захоплення в книгах, доки в рядках не починалися химерні описи. У будинку Камісато була маленька бібліотека з архівом клану. Тому зачіпали за душу стоси рукописів, після прибирання їхнього місця. З них хлопець почерпнув собі історії про надприродне, про йокаїв Іназуми. Він швидше є любителем, аніж поціновувачем. І готовий присягнути з Чжунлі навпаки.

Трохи втомлені зелені очі прилипають до шматка паперу, складеного навпіл, на меблях. Декому вона відома як «смужка паперу» або ж просто гадальна бірка. Тома не випромінює належної поваги від відвідування храму Нарукамі, але того дня перед від’їздом захотів узяти бірку. Причин сам не знайшов. Але досі його не зацікавлює написане там. Тома подумки сміється такій суперечливості своїх суджень. Але бере папірець у пальці: знадобиться, як закладка.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.