🌊

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Фарби, традиційно використанні в Іназумі, можна розділити на два типи: «водяний» й «квітковий». І вгадувати не потрібно із чого будуть створені фарби, назви самі говорять. Та Тома тільки одного не розуміє: чому немає третього типу — «небесного»? Висохла фарба на сонці й вітрі має свою розмальовку.

Порожній і шорсткий колір, що з’явився, як і момент, в якому Тома бачить і відчуває ті ж особливості.

— Ти вільний, Томо… Я більше не хочу тримати тебе в пташиній клітці. — У неї завжди ласкавий й теплий голос. Чому ж слова чути так гостро та холодно, ніби її око бога?
— Ви… виганяєте мене?
— Ні! Не смій так говорити! Я… відпускаю тебе. Ти не повинен бути тут, як слуга без права вибору. Уже не ті часи.

Тома зжимає тканину своєї одежі на колінах, опускаючи до них голову. Він же не міг провинитися в чомусь, чи не так? Або…

— Чому?

Блідно-синьому віялу теж дістається стиск тонких пальців. Аяка, яка сидить з рівною поставою, говорить тихо та впевнено, як і належно. Але не зараз…

— Мені боляче дивитися, як тобі самотньо й неприємно знаходитися тут, в Іназумі! Боляче усвідомлювати, що це через мене. Благаю, перестань жертвувати собою заради клану. Ти заслуговуєш кращого, ніж це! — Її голосок розбивається, подібно кришталевому серцю Томи. — Я не виганяю тебе, Тома, ніколи не посмію… Я хочу, щоб до тебе повернулась колишня свобода.

Яскраве сонце із відкритих великих вікон не змягчує ситуації, тому що начхати на нього, коли на душі шкребуться кішки.

— Полювання за Очами Бога завершилось, Указ Сакоку анульований, Іназума знову відкрита. Ти отримуєш від мене довгострокову відпустку. Можеш повернутися до Мондштадту. Невже твоя мати не хоче знову побачити тебе?
— Я… не певен. Але якщо Ви так стверджуєте, значить мені краще прислухатися.

Блондин здається на першому слові. Не хоче виводити леді Камісато ще однією відмовою про відпочинок та допомогу. Тому він знову біжить від минулого.

— Томо… — кличе його леді, — знай, клан Камісато назавжди вдячний тобі й буде чекати скільки потрібно до твого повернення, якщо ти того схочеш.

Зелені очі не повернулися до неї, їх власник лише на секунду зупинився на виході із кабінету. І ось він йде, можна сказати попрощавшись, повертається до матері, которої давно немає на цьому світі. Але Аяка не знає. Вона переконана, що робить накраще. Думає, що її друг не повернеться, коли його світла маківка зникає за стінами, а посмішка з’явилася на блідому обличчі дівчини, але вскорі зламується в шматки.

Квіткова фарба вигоріла на проміннях сонца, перетворюючись на небесну.

***

Вітер посилює бурхливе полумя, але не загасить тугу. Так зазвичай говорять люди, але у Томи навпаки. Його вогонь не розгорівся в люті, а туга розвивалась, коли він нарешті усвідомив пройдене.

Деревяні дошки поскрипують під його кроками, коли він йде до пристані.

— О, Томо, не очікувала тебе сьогодні зустріти! Ми ж не вкладали угоди? Я ж не забула, так? — жінка привітала його приближення до свого корабля.
— Вітаю, капітане Бейдоу. Не переживайте, угод не було. У цей раз я прийшов до Вас з проханням.
— Слухаю.
— Памятаєте, Ви пропонували мені відчути на собі справжні хвилі й солоне повітря океану? Сьогодні я хочу це зробити.
— Ти… покидаєш Іназуму?

День після розмови з Аякою дав Томі час на глибокі роздуми. Невеликий осад від її слів розстав, очистивши розум копійника. Він пригадав графік прибуття корабля з Ліюе. Без зайвих думок, швидко зібрався та вечером покинув маєток Камісато.

— Так, нарешті отримав для себе відпустку, слід змінити навколишнє середовище, — посміхається він.
— Тоді ласкаво прошу на Алькор! Скоро відчалимо.

Він з задоволенням переступає на відоме судно з немалим рюкзаком на плечі, в якому всі його збереження мори, трішки їжі та тепла накидка на випадок холоду.
У домі клану насправді в нього не було багато речей. Єдине, що він там залишив, це нитки та спиці з запискою для Фурути. Ні, не єдине…
Його лікті лягають на бортик після крику про відчалення. Вітер встигає накрити його обличчя останнім запахом сакури.

Тома відчуває себе здекілька підло, що не попрощався з усіма в резиденції Яширо. Яким злим буде господарь Аято, коли дізнається. Він там спокійного місця не залишить. Комісар не в усіх випадках товстошкірий.

«Не хвилюйтеся, пане, обіцянку відданості я стримаю. Я обовязково повернуся. Просто нехай це буде моя невеличка мандрівка, нехай до мене повернеться вільний дух, нехай дорога моя не відразу приведе мене до Мондштадту, адже я завжди мріяв пізнати зовнішній світ».

***

Дерева Гінкго під покровом осені перетворюють Ліюе на неймовірно атмосферні краєвиди. Адже не дарма більшість письменників побувала в країні Гео Архонту. Але хіба самі жителі помічають їхню красу, коли заробіток на життя забирає всю увагу?

Був тут один чоловік, який неймовірно намагається не виділятися. Звичайні смертні дарують усіх себе своїм людським примхам, так?

— Ці смарагдові нефрити дуже майстерно перетворені на чудові прикраси.
— Дякую. Ми намагаємось показувати всю природну красу мінералів у нашому магазині.

Уламки смарагдового нефриту роблять позолоту акуратною та благородною. Шпильки легко розглядаються на темній рукавичці чоловіка. Знав би тільки консультант похоронного бюро, для чого йому ювелірні вироби, то відразу спитав би ціну.

— Чи можу я попросити Вас залишити їх для мене?
— Звичайно, але попереджаю, що це можливо лише на місяць. Якщо Ви не придбаєте товар до цього часу, він не чекатиме на вас.
— Дякую, я чудово знаю.

Це був перший раз, коли пан Чжунлі згадав до покупки, що при собі у нього ні гроша – прогрес.

Перші дні осені ще порадують гавань теплим промінням денної зірки до основних холодів. Тому темноволосий чоловік більше часу приділяє прогулянці портом. Хоча чим його дні відрізняються від інших?

***

— Ось вона країна контрактів та непохитної волі каменю! — Розправляючи гордо плечі, заявляє Бейдоу. — Гавань Ліюе відкритіша до туристів і мандрівників, ніж Інадзума.
— Можливо, тому тут я почну свою пам’ятну пригоду, — відповідає блондин, як далекий горизонт міста наближається з кожним моментом.
— Тебе переслідує вдача, юначе, жодного шторму за ніч, що аж нудно було.
— Так, хай буде вдача.

Тома не один раз видихає перед тим, як наважитися зійти з палуби. Ось новий розділ його життя, але не з чистого листа, а зі свіжого. І цей розділ зустрічає його ранковим сонцем і галасливим від людей причалом.

— Скільки народу, — здивовується він, нарешті пройшовши від судна до сходів до міста.
— Ти потрапив на гарячий сезон продажів. Людей не зменшиться аж до перших морозів, – розповідає капітанша. — Що ж, знаючи твою натуру, тобі моя допомога з житлом та покупками не знадобиться. Я вже чую, як за кілька днів ходитимуть чутки про новий авторитет.
— Ви мені лестите. Я впораюся. Впевнений тут простіше, ніж у нації Сьогуна.
— Це точно. До зустрічі, Томо. Захочеш вирушити назад до Електро Архонта – знайди мене.
— Дякую, капітане Бейдоу. — Зеленоокий іноземець махає на прощання.

Навіть повітря інше, або він за ніч встиг надихатися холодного і солоного вітру. День тільки-но починається, і йому теж треба рухатися вперед. Він знає, що з «підвішеним язиком» та чималою кількістю мори можна вижити.

Так він і почав розпитувати людей про торгівлю та всяке про справу з іноземцями, поки зовсім не загублюється в потоці бурхливого людства.
Тільки він хотів пропхатися до сходів, які ведуть на торгову площу Фен’юнь (вже дізнався), як спотикається об когось буквально на когось.

— Ви в порядку? — Чутно низький оксамитовий голос, заглушаючи весь шум позаду. Тома різко розплющує повіки, піднімаючи обличчя до людини, яка не дала йому впасти.
— Я… так, гаразд, мабуть.
— Завжди важко пройти крізь стількох людей у такий час доби, якщо не знаєш, куди йти. —Власник піро більше зосереджується на тому, як його продовжують не сильно тримати за передпліччя, поки той не стає на ноги впевненішим.
— Я ще не влився до місцевих правил. Думаю, незабаром звикну.

Чоловік прилипає очима до пов’язки з ріжками, попутно ставлячи питання:
— Ви іноземець, правда?
— Так, з Іназуми приплив.
— Чув Полювання за Очами Бога закінчилося.
— Тому я й тут. Кордони нарешті відкриті.

Тома продовжує уважно розглядати співрозмовника, які у того світні очі й незвичайні пасма волосся, як виглядає зібрано й елегантно. Нагадує Томі комісара Яширо.

— Вибачте за мою недбалість. Дозвольте представитися, Чжунлі – консультант похоронного бюро «Ваньшен».
— Тома — прислуга клану Камісато.
— А Ви не з простої громади. Наскільки я знаю, це впливовий клан, що входить до Трикомісії.
— Ви знаєте правильно, пане Чжунлі.

Блондин дарує йому усмішку, що справляє тепле враження. “Пане”? Його окрім колег та дітей так ніхто не називає, і то через повагу до старшого. У Ліюе це звернення використовують для вищих лав чиновників та аристократів, як ось Цисін, наприклад. Хоча у Томи просто звичка, та й впевнений, що персона навпроти старша за нього.

— Думаю, моя присутність Вам зараз завадить, — припускає Чжунлі, вирівнюючи поставу та розміщуючи руки за спиною, як справжній дворецький. — Вам треба зробити перші кроки і загостриться в місті, чи не так?
— Правильно. Чув із туристами тут звертаються набагато люб’язніше, ніж в Інадзумі.
— Тоді, до побачення, Томо, — неквапливо промовляє чоловік, роблячи вклон головою.
— Сподіваюся, ми ще зустрінемося з вами, пане Чжунлі.

Не чекаючи якоїсь відповіді чи емоції від нового знайомого, Тома поспішає нагору на торгову площу. На благо відірватися швидко. Задивившись у бурштиновий океан, можна потонути.

«До зустрічі», каже Чжунлі в повітря силуету, що йде. Ранковий вітерець на його обличчі підказує йому, колихаючи м’які пасма, що хлопець із очима зеленого нефриту з’явиться в його житті ще не раз. Адже Володар Каменю запам’ятовує кожного, хто проходить поряд із ним.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.