ЧОРНІ ГОРИ

Вздовж узбережжя Крижаних вод тягнулись високі гірські хребти, які ще з Епохи Драконів називали Рер’єрами. Від Лейєрії до їх підніжжя можна добратися за пів дня. Власне, столиця розкинулась у великій долині перед Рер’єрами, важкопрохідні схили яких служили Імперії північним кордоном і забезпечували Ельзесу надійний захист.

Та частина хребта, що межувала з Лейєрією, навіть на вигляд здавалась найбільш загрозливою і вселяла в людей незрозумілий трепет. Жителі столиці й найближчих містечок не наважувались підійматися в гори, а поселень поблизу підніжжя не будували взагалі. Підкорити Рер’єри пробували хіба що сміливці (яких місцеві називали ніяк інакше, як недалекими дурнями), але ніхто з них так і не повернувся. Рер’єри не приймали чужинців, не дозволяли побачити свої секрети. Тут відбувалось багато дивних речей, що неабияк лякало людей. Тому це місце почали називати Чорними горами, хоч і з вершин ніколи не сходив сніг.

Місцева легенда розповідає, що колись давно, в часи великих рас, Рер’єри були землями драконів, їхнім священним місцем. Тільки дракони могли підкорити засніжені вершини та стрімкі скелясті схили, а високогірні плато слугували ідеальним місцем для приземлення великих крилатих ящерів. Люди вірять, що десь в цих горах має бути тунель або навіть система тунелів, що ведуть в підземний Храм Драконів, де древній народ міг спілкуватися з душами предків. Говорять, начебто навколо цього місця стоїть захист, створений з чистої Сили, витягнутої з надр планети. Тому Рер’єри небезпечні для людської та й будь-якої іншої раси – дракони таким чином потурбувалися про збереження своїх секретів. Ніхто б зараз не сказав чи ця легенда правдива, але факт залишається фактом – дивні речі постійно відбуваються в Чорних горах.

Альвар і Домек ледь не в один голос наполягали, що не варто зволікати з подорожжю. Тому на другий же день Рагне розбудив їх на самому світанку, коли сонячні промені тільки почали розсіювати темряву, і повів до свого укриття в горах. Аби якнайшвидше дістатися безпечного місця, усю дорогу чоловіки гнали коней. Альвар дуже сумнівався в успішності такої поїздки, адже у своєму минулому житті він навчився хіба що більш-менш нормально триматись у сідлі. Та й дорогу Рагне вибрав складну – Лейєрією об’їжджали глухими лісами, зате можливість когось зустріти була мізерною. Спочатку Альвару доводилось докладати зусиль, аби при такому темпі втриматись на коні. Але поступово напруження покидало чоловіка. Як виявилось, достатньо просто прислухатись до свого тіла і досягти гармонії з ним – досі Альвар не вірив в тілесну пам’ять, і тільки тепер переконався, що вона справді існує.

Якось несподівано ліс обірвався, і з-під укриття густих крон чоловіки виїхали на велику поляну, що простягалась аж до самого підніжжя гір. Складалось враження, що вони переїхали невидиму межу, за якою навіть звуки здавалися приглушеними. Тільки поривчастий вітер колихав тьмяно-зелену траву і свистав між кам’яними стовпами, що височіли повсюди. Стародавні споруди, не схожі ні на що, своїм виглядом навіть не натякали на їх призначення. Однак, неозброєним оком можна було побачити, що вони розташовані у строго визначеному порядку, формуючи чи то візерунок, чи то якийсь символ.

Коли Альвар наблизився до стовпів, то зрозумів, що вони не такі високі, як то здавалось здалеку – всього два-два з половиною метри. З цікавістю пригледівшись до них, чоловік помітив на сірій кам’яній поверхні ідеально рівно вирізьблені рядки й стовпці рун.

– Це Долина Духів, – пролунав за спиною голос Рагне, привертаючи увагу принца і воїна, які навіть зупинили коней, аби роздивитися ці надписи. Альвару здалось, що Домек ось-ось простягне руку, аби торкнутись найближчого стовпа. – Нам не варто залишатись тут надовго. Рушаймо, ми майже на місці.

Цілитель виглядав досить серйозним для того, щоб чоловіки стрепенулись і поїхали далі. Ніхто більше не промовив і слова – всім здавалось правильним зберігати тишу. Тільки ледь чутно шелестів вітер – примарилось навіть, що за спиною поміж стовпами шепотіли духи. А якщо це й справді було так? Альвар уже зрозумів, що від цього світу можна очікувати чого завгодно.

Тільки коли Долина Духів залишилась далеко позаду, а чоловіки наблизились до найближчого пагорба, Альвар порівнявся з Рагне і, підбираючи слова, півголосом промовив:

– Я відчуваю це місце. Немовби чиюсь присутність, як погляди в спину. І чомусь я впевнений, що ми досі спокійно їдемо далі тільки з дозволу цієї Сутності.

Альвар зітхнув, потираючи пальцями скроню – всі ці незрозумілі речі ніяк не вкладались в голові. Чоловік ледь чутно пробурмотів:

– Як же це все для мене дико. Але тепер розумію, що люди не дарма уникають цих місць, а ті історії – не плід їхньої фантазії…

Раптом принц обірвав сам себе і повернувся в бік старого. Думка, що не давала йому спокою, нарешті сформувалась, змусивши Альвара пильно глянути на цілителя і запитати тоном, що просто вимагав правдивої відповіді:

– Скажи мені, Рагне, як же тобі вдалося не тільки безперешкодно дістатися Рер’єр, а ще й побудувати тут своє укриття?

Старий маг тільки хмикнув, переводячи погляд з принца на засніжені вершини гір:

– З кожним новим поколінням ми губимо все більше знань про Енергію і все, що з нею пов’язано. Люди забувають, що духів потрібно поважати. Вони не люблять, якщо їх бездумно турбують, порушують спокій. Але потрібно всього лиш попросити – і вони допоможуть. Ніхто не може сказати, які прохання духи погодились би виконати, адже тільки їм відомо, що було й буде, і в що потрібно втрутитись.

Чоловік нічого не відповів, занурившись у свої думки й відчуття. Йому ще потрібно навчитись сприймати як належне усі дивовижі цього світу та іншого себе. Адже усе, що залишилось від Олівера Маккіна – це його душа. Не загубитись би їй тепер.

Приблизно в полудень вони прибули на місце. Відверто кажучи, укриття старого цілителя Альвар уявляв собі зовсім інакше – щось на подобі старої непримітної хижини високо в горах чи в глухому закутку лісу. Однак, коли чоловіки вибрались на невисокий пагорб, перед ними відкрився надзвичайно красивий краєвид – у долині між схилами гір розлилось велике озеро, гладка поверхня якого переливалась під сонячними променями, а на його березі виднівся кам’яний будинок, до якого з пагорба вела вузька стежка.

Домек зістрибнув зі свого коня, повільно підійшов до краю схилу, напружено оглядаючи все навколо. А потім завмер на місці й заплющив очі – немовби прислухаючись до чогось, він з кожною миттю хмурився ще більше. Це змусило Альвара насторожитись:

– Ти щось відчуваєш? Нам краще забиратись звідси? Домек?…

Але чоловік відповів не одразу, а коли глянув на принца, то Альвару знову здалось, що очі Домека заблищали янтарем. Воїн виглядав спантеличеним, ніби сам не знав як пояснити свої відчуття.

– Я не… Ні, я не відчуваю небезпеки. Мені тут спокійно. Тільки якось все дивно, не подобається мені така ідилія.

Чоловік рвучко повернувся у сідло, ігноруючи пильні погляди. Альвар же помітив, як очі старого світились неприхованою цікавістю. Немовби Рагне уже здогадувався, що за відчуття мучили Домека. Але старий тільки похитав головою, перериваючи питання, що вже зривалося з вуст принца.

– Якщо мої здогадки вірні, то це місце прийняло тебе, Домек. Прийняло нас. Вітаю у Рер’єрах, на якийсь час вони стануть нашим домом.

***

У Рер’єрах чоловіки затрималися довше, ніж планували з самого початку. Однак, Альвару і цього часу здавалось надто мало – нереально пізнати новий світ за пару декад. Але він намагався зібрати бодай ту частину інформації, яка необхідна на перший час.

На щастя, з цим проблем не було. Як виявилось, Рагне зібрав цілу бібліотеку, і щось підказувало Альвару, що багато з цих книг заборонено для широкого користування. Велика частина фоліантів була присвячена Силі, цілительству і всьому, що з цим пов’язано. Ще частина виявилась чимось на подобі філософських трактатів про державу і як керувати нею. На превелику радість, Альвар знайшов історичні хроніки й просто книги з розповідями про цю планету. А от в найдальшому куті бібліотеки зберігались старі фоліанти, в яких говорилось про магічні раси та чим від них відрізняються люди, наділені Силою. Були тут і прості книги, і такі, від яких просто фонило Енергією немов попередженням – краще не брати їх в руки. Все ж таки Альвар знайшов те, що його цікавило.

Якщо говорити коротко, то світ, в якому опинився Олівер, називався Альнаір. Тут існувала магія, яку місцеві жителі називали Енергією або ж Силою. Цікавим було те, що ця Енергія зароджувалася і накопичувалася в надрах самої планети. А на поверхню її витягували магічні раси та маги, яких серед людей народжувалось дуже мало. Вони мали своєрідний зв’язок із Силою і ніби були провідниками – невідчутно для них самих Енергія вивільнялась і наповнювала усе живе й неживе.

На Альнаірі три материки, два з яких були важкодоступними й немовби прихованими Енергією. Люди жили на третьому, найбільшому континенті, який називали Сонячними землями. Однак, в давнину вони ділили території з драконами й ельфами. Хоча не вірно так говорити – ці магічні раси були древнішими за людство, та й розвивалися їхні держави значно швидше завдяки знанням, якими не ділилися з чужинцями. Що в драконів, що в ельфів велика тривалість життя – дехто з них міг існувати й тисячі років. Але з цим пов’язаний й великий мінус – народжуваність в них низька, відповідно й раси були нечисельними.

Люди ж залишались далекими від цієї проблеми – їх ставало все більше і більше, а клани розширювались. Вони захоплювали землі, несвідомо знищуючи природу, з якою магічні раси мали сильний зв’язок. Дракони звертались до Сили, аби захистити свої храми в горах, ельфи ж за допомогою Енергії оберігали свої священні ліси. Але цього було надто мало.

Зрештою, людство дійшло до того, що вони вже не могли розділити між собою території, і за них почались війни. Затяжні, криваві, нищівні. Людство губило себе ж і повільно пробуджувало хаос на Сонячних землях.

Дракони були достатньо могутніми, щоб припинити усе це. Але вони не стали змінювати хід подій, вважаючи війни людей справою виключно самих людей. На думку драконів, нерозумно втручатись в розвиток людства чи стримувати його – рано чи пізно вони мають пройти той період, коли клани перетворюються в повноцінні держави й в історії починається новий період. А втручання чужаків до добра не довело б. Взагалі важко зрозуміти чим керувалися в той час дракони, але в один день вони просто покинули Сонячні землі й вирушили на один з важкодоступних материків, більшу частину якого, за легендами, займали гори.

Ельфи протримались на континенті трохи довше, гадаючи, що зможуть ділити території з людьми. Але війни між кланами тільки набирали сили та поширювались все далі, доходячи до самих священних лісів. Ельфи розуміли, що свої ж землі їм скоро прийдеться відстоювати у безглуздій, але нищівній битві. Як і всі магічні раси, вони значно сильніші за не магічні. Але ельфи розуміли – люди можуть взяти кількістю, жорстокістю і підступністю. Тому вони більше не чекали – для чого кров’ю відбивати клаптики землі? Ельфи переселились на другий закритий материк, повністю вкритий лісами.

З тих давніх часів про драконів та ельфів тільки чутки ходили. Були історії й про інші магічні раси Альнаіру, але так тісно сплутані з домислами, що важко сказати наскільки їм можна вірити.

Після цього на Сонячних землях Енергія погасла – нечисленні маги не могли забезпечити її вихід в колишній кількості. Люди почали втомлюватися від затяжної війни, і в цей час вождь одного з найбільших кланів об’єднав під своїм верховенством більш ніж половину земель, які займали лояльні йому громади. Цей самий вождь дав початок імперському роду ван Алрек.

З того часу Імперія пережила багато чого – роки піднесення і падіння, сильних імператорів і тих, кого з великою натяжкою можна було назвати главою держави. Але Ельзес вистояв попри періодичні бунти кланів, які колись не захотіли стати частиною Імперії.

Золотим періодом в історії стало правління батька Альвара – Ренгвальда ван Алрека. На тлі попередніх правителів цей чоловік вирізнявся мудрістю та стійкістю, відкритістю до свого народу та непохитністю перед ворогами. Не володіючи магічною силою, він усвідомлював вагомість Енергії, джерела якої так нещадно руйнували минулі покоління – на противагу тим, хто контактував з нею безпосередньо. Разом з тим, Ковен не мав на Ренгвальда абсолютно ніякого впливу. Звісно, імператор прислухався до магів, але обривав усі нитки, які могли зробити з нього маріонетку. Старший син імператора, принц Асвальд ван Алрек, був дуже схожим на свого батька, а його правління обіцяло бути таким же видатним.

Знаючи тільки це, можна здогадатись чому Ковен так сильно прагнув позбутись імперської родини. Альвар підозрював, що як гибель Асвальда від рук бунтівників, так і раптова смерть Ренгвальда були не випадковими, а чітко спланованими вбивствами.

Аби зібрати всю цю інформацію по крихтах і об’єднати її докупи, Альвар приходив в бібліотеку щодня – вибирав книгу, зручно влаштовувався у кріслі біля вікна і поринав в читання, практично не відволікаючись на все, що відбувалось навколо. В перші дні, дивлячись на такого зосередженого принца, Домек довго вивчав його поглядом, старанно стримуючи здивування, вдоволення і щось підозріло схоже на милування. Уже пізніше, нічого не говорячи, чоловік теж брав якусь книгу і сідав у крісло навпроти принца. Так вони могли провести цілий ранок, але через деякий час воїн обов’язково йшов на тренування, яке завжди чудово видно з вікна бібліотеки.

Альвар розумів усі ті погляди – надто вже він відрізнявся від того образу принца, який Домек звик бачити. Варто подякувати бодай за те, що воїн нічого не розпитував – ще більше обманювати Домека зовсім не хотілося.

Ближче до вечора в бібліотеку заходив Рагне. Користуючись відносним усамітненням, принц завжди розпитував про Альнаір, шукав відповідей на те, що не вдавалось знайти у старих фоліантах. Спостерігаючи за Альваром, старий все частіше вдоволено посміхався і розповідав все, що знав. Рагне переконувався в тому, що Сила не дарма притягнула душу цього чоловіка в їхній світ.

Після вечері цілитель розповідав Альвару і Домеку усі свіжі новини, які тільки встиг дізнатись – Рагне підтримував зв’язок з тим магом із Ковена. Воїн такому інформатору відверто не довіряв, принц цілком був згоден з Домеком, тільки не так явно виявляв свої підозри. Цілитель же заспокоював, мовляв, той маг перед ним у невідплатному боргу, але чоловіки бачили як старий уважно по кілька раз перечитував листи. Маги передавали вістки одне одному за допомогою Енергії. Коли Альвар вперше побачив, як листок паперу зникає в золотистому вогні, що спалахнув від помаху руки старого, то довго потім дивився на неушкоджену поверхню стола, на якому навіть попелу не залишилось. Тоді-то чоловік чітко, як ніколи до цього моменту, усвідомив, що тепер він живе в магічному світі, настільки відмінному від того, до якого звик.

А потім приходили вечори й ночі, які для Альвара тягнулися нестерпно довго і мучили його думками та спогадами. Як тільки чоловік лягав у ліжко і заплющував очі, перед ним виникали образи колишнього життя. Він згадував свої будні, які тепер не повернути, хоч би і як хотілось. Думки крутилися навколо батьків. Як вони пережили його смерть? Чоловік не бажав навіть уявляти, як це хоронити свого сина. Він тільки надіявся, що батьки зуміють змиритись із втратою.

Чи не найбільше спогадів було про Домініка. Тепер Альвар подивився на їх стосунки під іншим кутом і усвідомив, як же багато він не помічав. Чоловік не думав, що зміг би відповісти на почуття Ніка, але йому не вистачало друга. Якби ж він стримав тоді емоції, якби ж вони нормально поговорили… Надто багато «якби», тепер нічого вже не зміниш. Звісно, після зізнання Ніка їх стосунки ніколи б не стали колишніми й хтозна-як розвивались би далі. Але не потрапили б вони через Альвара в аварію, а Нік би… Чоловік ніколи не міг закінчити цю думку, в грудях щось боляче стискалось, а тіло охоплювало тремтіння. Альвар не знав, чи вижив тоді його друг, чи загинув, хоч і хотілось вірити в краще. Його мучила невідомість, почуття провини та неможливе тепер бажання змінити хоч щось.

Коли думки доходили до аварії, Альвар не мав більше сил лежати в ліжку. Зі своєї спальні він спускався у кімнату біля бібліотеки, де у великому каміні тихо тріскотіли дрова, а навпроти на дивані чи на шкурі якоїсь невідомої тварини сидів Домек. Здається, воїну теж не спалось. Але ніхто з них не говорив про це вголос. Альвар просто сідав поруч з Домеком і разом з ним дивився на яскраве полум’я. Тиша не гнітила їх, принц навіть відчував, як його починало наповнювати умиротворення. Якось непомітно чоловіки заводили легку розмову на яку-небудь повсякденну тему і могли ось так спілкуватись ледь не до ранку. Альвару було легко з Домеком, але принц не міг пояснити звідки взялись ті враження, немовби він знає воїна більшу частину свого життя. Мабуть, його душі потрібен був хоч якийсь якір в цьому світі, який допоміг би відновити втрачену рівновагу. І він знайшов людину, кого згодом зміг би називати другом.

***

Пройшла декада, за яку Альвар все-таки зміг упорядкувати хаос в голові, усвідомити реальність усього, що з ним відбувалось, а думки про минуле життя хоч трохи витіснити на задній план. Його захопила жага діяльності – чоловік не звик та й не міг більше просто чекати, поки ситуація вирішиться сама собою. Альвар розумів, що йому тільки належить знайти своє місце в цьому світі, тоді чому б не спробувати зіграти роль імператора? Зрештою, колись він погоджувався на різні авантюри й завжди виходив переможцем. А зараз йому навіть нема що втрачати.

Закривши великий фоліант з гучним звуком, Альвар глянув крізь вікно на галявину, де уже почав тренуватись Домек. Принц вкотре думав про те, що в теперішній ситуації одних тільки знань йому недостатньо. Ідея, що спала на думку, змусила вибратись з бібліотеки та попрямувати на вулицю.

Домек як завжди тренувався без сорочки, босоніж і немовби повністю єднаючись з природою, залишивши перед собою тільки невидимого суперника. Альвар кілька раз спостерігав за воїном, і йому здавалось, що рухи Домека з кожним днем стають все більш відточеними. Схоже на те, що чоловік після поранення повертався в колишню форму.

– Домек! – гукнув принц, привертаючи до себе увагу.

Воїн не звик до того, що його тренування переривають. Різко зупинившись, він озирнувся навколо, але перед собою побачив тільки принца, тому помітно розслабився і підійшов ближче.

– Нарешті вибрався з бібліотеки, Альваре? – очі чоловіка блищали від веселощів, хоч і сам Домек виглядав як завжди суворо. – То тебе на заняття не заманиш, то книгу не відбереш.

Принц тільки закотив очі, більше ніяк не реагуючи на слова Домека. Власне, він одразу перейшов до справи:

– В мене до тебе прохання. Я хочу, щоб ти почав тренувати мене.

Альвар уже кілька днів думав над цим. Звісно, він може добряче вдарити кулаком. Точніше міг колись це зробити. Тіло Альвара не виглядало кістлявим, які-не-які м’язи все ж були. Але чоловік сумнівався, що в ньому достатньо сили для бійки навкулачки, та й це не врятує, якщо на нього нападе хтось сильний і з холодною зброєю. Вміти захистити себе – перше, що зараз Альвару просто необхідно вміти.

Воїн вигнув брови, видаючи своє здивування вкупі із зацікавленням. Але це було всього на мить – Домек добре володів своїми емоціями й намагався приховати їх, очевидно бажаючи не образити принца.

– Розумію, що зі мною буде багато мороки, – зітхнув Альвар. – Але я не можу заявитись в палац, де половина придворних бажає мене позбутись, і надіятись тільки на те, що ти мене захищатимеш.

Альвар приготувався до того, що йому прийдеться переконувати Домека, адже в пам’яті він не знайшов навіть натяку на те, що принц тренувався зі зброєю. Але попри свою попередню реакцію, воїн зупинив його, поклавши руку на плече.

– Погоджуюсь з цим, треба бути готовим до всього. Я почну тебе тренувати, – ледве помітно посміхнувся Домек, а потім оцінювальним поглядом окинув фігуру Альвара. – Тільки май на увазі, що це буде довго і виснажливо. І нормально тримати меча ти зможеш ще не скоро.

– Які ще мечі? – пролунав ззаду голос Рагне, який підкрався непомітно, мов привид. – Альваре, Дарителю не годиться таким займатись.

– Ви це зараз серйозно? – принц різко розвернувся до старого, скидаючи з плеча руку воїна. Його голос сочився роздратуванням, чоловік не розумів таку реакцію на цілком очевидне бажання. – Мене недавно ледь не вбили. По-моєму, не годиться нічого не робити для свого захисту.

– Ти не розумієш… – почав було Рагне, але Альвар обірвав його виразним поглядом. Старий розуміюче кивнув: – Ходімо, Альваре, нам варто поговорити.

***

Уже за звичкою Рагне й Альвар усамітнились в бібліотеці. Розмістившись в кріслі, цілитель спокійно спостерігав за принцом, який міряв кроками єдине вільне місце – між стелажами й невеликим столиком.

– Я прочитав кілька книг, де згадувались ті Дарителі, – Альвар все ще був роздратованим. – Ніде про них не говориться нічого конкретного. Єдине, що я зрозумів – Дарителі обрані Силою. У пам’яті принца теж нічого, схоже він сам не до кінця розумів яким даром володіє. Я не знаю ким став і це дуже… спантеличує.

Якийсь час Рагне тільки спостерігав за чоловіком, даючи йому можливість випустити емоції й трохи охолонути. Зрештою, нема сенсу пояснювати щось Альвару, поки той в такому стані.

– Годі уже метушитися, заспокойся. Сядь, і я спробую пояснити хто такі Дарителі. Принаймні розповім тобі усе, що про них знаю, бо в книгах ти точно не знайдеш відповіді.

Старий терпляче чекав, поки похмурий принц розміститься навпроти нього. Погляд Альвара кричав про те, що вони не закінчать цю розмову, аж поки чоловік не почує відповіді на усі свої питання.

– Війна Кланів не пройшла для нас безслідно, – почав розповідь цілитель. – Тоді загинуло дуже багато людей. Не тільки воїнів, а й старих, жінок і дітей. Кажуть, що війни необхідні, таким чином Енергія не дає людям переповнити наш світ. Однак, то були часи великих втрат – людство винищило себе більше як на половину, цим самим розгнівавши Силу. То вона й піднесла усім урок, змусила відчути цінність кожного життя. Адже наша раса вимирала – жінок залишилось мало. В основному народжувались хлопчики, поява дівчинки була великою радістю не тільки для сім’ї, а й для всіх інших. Люди боялись, що зовсім скоро Сила знищить їх. Вони почали розуміти за що отримали таке покарання і щиро бажали зробити бодай щось, аби отримати прощення. Так було тривалий період, аж поки не народився хлопчик із візерунком на шиї й скроні. Ніхто не міг зрозуміти, що це означає, дехто навіть злякався і пропонував позбутись цієї дитини, аби вберегти себе від ймовірної небезпеки. Зупинило людей тільки те, що в тому татуюванні вони розгледіли руну життя.

Цілитель зітхнув, на якусь мить перериваючи себе. Рагне смикав бороду і хмурився  – видно, що про такі речі йому неприємно говорити. Та й в Альвара не вкладалась в голові думка, що через свої побоювання люди могли вбити невинну дитину.

– Гадаю, що Сила розгнівалась би ще більше, якби тому хлопчику завдали шкоди, але люди опанували свій страх перед невідомим. І згодом народились інші хлопчики зі схожим візерунком. Їх було та й зараз є дуже мало, але з кожним народженням такої дитини в їх землі поверталась Енергія – люди знову її відчували, повертались магічні істоти, народжувалось більше дітей – як хлопчиків, так і дівчаток. Дехто з відмічених Силою навіть навчились скеровувати Енергію. Люди назвали їх Дарителями, бо побачили в них свій порятунок.

Раптом погляд Рагне, спрямований кудись за спину Альвара, став холодним і колючим. В його голосі забринів гнів і відверта неприязнь до тих, про кого говорив:

– Не всі були раді приходу в цей світ Магів Життя. Деякі фанатики переконані, що людство повинно загинути, а в Дарителів єдине призначення – або принести себе в жертву заради всіх, або ж продовжити агонію, в якій вимиратиме наша раса. Ще одне об’єднання магів, шукаючи вигоди для себе, прагнуло і досі прагне вивчити силу Дарителів. Вони дізнались не надто багато – Маги Життя позначені Силою, вони без шкоди для себе здатні черпати Енергію з надр Альнаіру в необмеженій кількості, як і деякі магічні раси. А їх візерунки тим красивіші, чим ліпше вони володіють даром. Хоч і досі не відомо до якого рівня Даритель може розвинути свої вміння, але сильний Маг Життя здатен формувати з Енергії що завгодно і спрямовувати її. Тільки… аби отримати бодай такі мізерні результати, те об’єднання користувалось настільки темними способами, що ти й уявити собі не можеш. Через них не один Даритель зник безвісти та не один… загинув.

Ледве видавивши останнє слово, цілитель важко підвівся з крісла. Підійшовши до вікна, Рагне задивився у далечінь на гладку поверхню озера. Чоловік в одну мить немовби постарів на кілька років. Схоже, ця історія зачепила старі рани цілителя. Побачивши його таким, принцу захотілось якось підбадьорити Рагне. Але щоб прояснити ситуацію, вони мусили довести цю розмову до кінця і поставити в ній крапку.

– Звідки ви знаєте стільки про Дарителів? – обережно запитав принц, підійшовши до старого. Рагне важко зітхнув, але все ж не відмовчувався:

– Коли мені було приблизно стільки ж років, як і тобі зараз, я знав одного юнака, Дарителя. Наші стосунки були … дуже близькими, цей хлопець із запальними іскорками в очах став мені ближчим і дорожчим за все. Ми мріяли разом вивчити його силу, я хотів допомогти йому розвинути дар. – Рагне м’яко посміхнувся своїм спогадам, але потім його погляд наповнив невимовний біль. – Одного разу мене знайшов чоловік, який представився членом об’єднання, яке давно вивчає силу Магів Життя і може допомогти нам. Я…Тоді я ще не знав якими саме методами вони проводять ті свої дослідження. Той юнак, Даритель, загинув через мою довірливість. Досі не знаю, як самому вдалось вижити, але я поклявся собі, що знищу то об’єднання чого б це мені не коштувало. Тільки доволі швидко прийшло усвідомлення – це не принесе абсолютно ніякого полегшення.

Принцу важко було підібрати слова на таку відверту сповідь цілителя. Нелегко втішати людину, яка втратила когось близького. Такий біль залишає свій відбиток в душі назавжди, Альвар не знав слів, що змогли б виразити підтримку. Він тільки легко стиснув плече старого, якийсь час дивлячись разом з ним на засніжені вершини гір, що виднілись з вікна.

– Отже, мені дісталось тіло із сюрпризом, не знаю навіть хорошим чи поганим, – порушив мовчанку Альвар. Подумки він уже складав список плюсів і мінусів своєї нової неочікуваної сили, але поки що на думку спадало більше проблем, у які чоловік найімовірніше може влипнути.

Відкинувши роздуми про все це на потім, Альвар повернувся до того, з чого взагалі почалась розмова. Заодно вдалось відірвати Рагне від думок:

– Тільки я досі не розумію, що там на рахунок мечів. Чому Даритель не може тренуватись зі зброєю?

Старий з радістю повернувся до попередньої теми, яка змогла б знову загнати спогади про минуле в дальні закутки пам’яті:

– Тут все і просто, і складно водночас. В принципі, нічого страшного в тому, що Даритель тренуватиметься зі зброєю. Такі заборони – це швидше традиція, яка склалась під впливом уявлень людей, що Маги Життя не можуть мати зв’язок бодай з чим-небудь, що може нести смерть. Це все трохи перебільшено, та все ж є одне «але». Даритель не може вбивати – ні власноруч, ні чужими руками. За що-небудь подібне він нестиме покарання від самої Сили, вона ж і визначає наскільки Маг Життя винний. Кара може бути різною – від згасання здібностей на певний час, до повної втрати Дару. Але за свої діяння обов’язково прийдеться розплачуватися.

Деякий час принц обдумував слова цілителя. Ситуація виявилась складнішою, ніж здавалось на перший погляд. Та все ж рішення прийняв майже одразу, а зараз роздумував вголос:

– Що ж, це доволі значне обмеження. Тільки зараз я поняття не маю що робити з тим даром. А себе якось захищати прийдеться. По-моєму, вибір очевидний. Тим більше вбивати когось мені не обов’язково.

Альвар пильно глянув на Рагне, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що марно з ним сперечатися. Цілитель тільки підняв вверх руки, закривши очі:

– Я не збираюсь відмовляти тебе, Альваре. Свій вибір ти зробив, я прошу тільки одне – не забувай думати над тим, що ти робиш, і які можуть бути після цього наслідки.

***

Коли наступного дня Альвар знову перервав тренування Домека, воїн навіть не здивувався. Дивлячись на такого рішучого принца, чоловік тільки хмикнув – якщо Альвар чогось хотів, то обов’язково добивався того.

За заняття з принцом воїн взявся з повним ентузіазмом. Як і очікував Альвар, почали зі звичайних вправ – його тіло було ще недостатньо сильним і витривалим. Це злило Альвара, якого в минулому житті не турбували такі речі, як біль в боці після пробіжки. Інколи відчуття слабкості спонукало чоловіка вперто збільшувати навантаження, аж поки Домек не зупиняв його і не наганяв відпочивати.

Для Альвара стало несподіванкою те, що воїн змушував разом з ним займатись чимось схожим на медитації. Заплющивши очі, принц намагався відчути своє тіло і привести його в гармонію з духом. А потім, керуючись своїми відчуттями й тихими вказівками Домека, відпрацьовувати бойові рухи. В Домека це виходило неочікувано вабливо, та все ж Альвар спочатку скептично віднісся до такого наміру. Аж поки не спробував. Уже після першого тренування чоловік нарешті відчув це тіло як своє власне, а не як чуже вмістилище для його душі. Не дивно, що такі заняття стали ледь не його улюбленими.

Тільки після всього цього вони приступили до рукопашних боїв і тренувань зі зброєю. Рукопашні, на подив Домека, давалися Альвару непогано, складність ховалась в тому, як колишні вміння підлаштувати під нове тіло. А от зі зброєю все було набагато складніше. Тримати меч в руках принц навчився, простий захист поставити міг, а от з нападом були проблеми, Домек з легкістю вибивав зброю. Та й після тренувань тіло Альвара, який не звик до великих навантажень, боліло страшенно. Врешті-решт, воїн заявив, що з цього всього користі буде мало і дав принцу кинджали. Результатом вдовольнились обоє, коли вже через кілька тренувань Альвар щоразу влучно потрапляв у ціль.

Тоді-то Домек вирішив збільшити навантаження для Альвара. Здається, воїн отримував якесь дивне задоволення, коли, розпалений тренуванням, принц знесилено опускався на траву і лежав так, заплющивши очі й все ще важко дихаючи. Постійно здавалось, що зараз Домек скаже продовжувати, але щоразу він лягав біля Альвара, і чоловіки повертались до обговорення їхнього повернення в столицю.

Так вони провели половину літньої пори.

В один з вечорів, коли вже сонце заходило за обрій, залишаючи після себе на небі вогняно-червоні смуги, Альвар і Домек вже звично займались рукопашним боєм, водночас перекидаючись фразами.

– Ми будемо повними дурнями, якщо сунемось в столицю тільки втрьох, – промовив принц, ухиляючись в сторону від воїна, який наступав на нього. – Нам потрібна армія.

Домек зробив різкий розворот і повалив Альвара на землю, придавлюючи його своїм тілом.

– І де ж нам взяти ту армію? – дещо недовірливо запитав чоловік, ледь помітно для чужого ока відводячи погляд від капельки поту, що стікала по відкритій шиї принца. Розхристана сорочка значно сповільнила повернення Домека в попередню позицію.

Якийсь час Альвар нічого не говорив, ухиляючись від нових нападів. Коли вони опинились на відстані пари кроків, воїн задивився уже на пустотливі іскри в очах принца і пропустив той момент, коли Альвар примудрився повалити його на землю, сідлаючи стегна і фіксуючи руки над головою.

– Я вже думав над цим, – Альвар ледь помітно насупився. – Варіант, звісно, не ідеальний, але найкращий з усіх можливих. Пам’ятаєш, як кілька років тому старійшини майже повністю замінили склад полку, що належить командуванню Ковена?

Принц відпустив зап’ястя чоловіка, але, схоже, навіть не думав підводитись і вичікувально дивився на Домека. Нарешті отримавши кивок у відповідь, Альвар продовжив:

– Наскільки я пам’ятаю, воїнів тоді безпідставно звинуватили у невірності й разом із сім’ями вигнали в найдальші частини імперії. І провернули це за спиною імператора. Щось мені підказує, що ці люди із задоволенням звели б рахунки із Ковеном, який просто позбувся їх.

– В принципі це хороша ідея, – протягнув задумливо Домек. – Тільки з тими воїнами треба бути обережними. Аби вони стали на нашу сторону, їх прийдеться чимось зацікавити. Зрештою, раніше цей полк підкорявся виключно магам, а вони не наймали будь-кого захищати власні життя.

– Хіба мене таким зупиниш? – не сумніваючись ні на мить, навіть дещо самовпевнено посміхнувся Альвар.

На якусь мить він немовби став колишнім Олівером, промовляючи ті самі слова з такою ж інтонацією, які так часто доводилось чути Ніку. Але принц навіть не звернув на це увагу. Рвучко підвівшись, він попрямував в сторону будинку і тільки гукнув через плече:

– Ходімо, Домек, варто обговорити це з Рагне!

***

Альвар не побачив, яким поглядом його провів Домек. Очі воїна немовби горіли янтарем під останніми променями сонця. Знову опустившись на траву, чоловік прикрив обличчя долонями й глухо промовив:

– Безумець… Я уже просто божеволію.

Здалось… Всього на якусь мить йому здалось… І перевернуло все в душі. Але Домек взяв себе в руки й в дім повернувся таким же серйозним і стриманим, яким всі вже звикли бачити.

 

Додати до улюблених